1. Дисципліна «Історія України» як об’єкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база.

Термін історія (давньогрецького походження) означав дослідження, розповідь, потім перейшов у латинську мову і поширився в усіх країнах Європи.

Є декілька значень терміну. «Історія» в широкому розумінні слова – це загальний процес розвитку, коли ми говоримо про історію всесвіту, природи, розвитку людини. «Історія» у більш вузькому значенні це життя і розвиток людського суспільства.

Предметом вивчення історії України є історія діяльності українського народу в сфері політичній, державотворчій та соц.-економічній від найдавніших часів до сьогодення.

Історіософія – це теорія історії філософські розуміння історичного процесу, його схеми, періодизації, перспективи соціокультурних інституцій.

Історіографія – займається розвитком самої історичної науки. Історіографія відповідає на питання: як історія сприймається її творцями – істориками, і як перетворюються факти історії у свідомості вчених істориків.

Історична методологія – вчення про методи, прийоми і способи істор. Дослідження.

Принципи вивчення історії:

Історизму – найважливіший. Вимагає, щоб кожне істор явище розглядалося з точки зору того як воно виникло, які головні етапи в своєму розвитку проходило. І в світлі цього розвитку з’ясовує чим воно стало на момент вивчення. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив. Він передбачає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з конкретним розвитком історії. Принцип історизму забезпечує конкретне вивчення.

Принцип об’єктивності або правдивості. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту істор процесу, що відбувається незалежно від волі, мрій і теорій тих чи інших осіб.

В історії використовують методи соц.. досліджень, математичні методи, що відкривають незнані раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Історичні джерела: літописи, сказання, хроніка та

Археологічні пам’ятки, архівні, монографії, періодична преса, мемуарна література, філологія, психологія.

2. Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон» та характеристику основних етапів формування українських історико-етнографічних регіонів.

Поняття історико етнографічний регіон – це територіальне утворення в рамках всього укр. Етносу, народу, яке об’єднує певну спільність людей, що історично склалося, має спільні особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільностей. Головна ознака таких етноутворень є духовно культурне, а не біологічне начало. У ХІХ виділяли 7 етно-графічні райони:Поділля, Полісся, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина. Сьогодні 6 історико-етнографічних зон: Полісся, Поділля, Карпати, Слобожанщина, Середина Дніпра, Південь.

Етнографічне формування сьогодні є умовним.

Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилювалося особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних об'єднань. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Подол, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала Русь.

Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI—X ст.) — це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та ін.

Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля — територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо

4)Охарактеризуйте політичний устрій та систему управління держави Антів.

Крім загальної назви “слов’яни” стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори східнослов’янські землі розділяють на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з “Руською землею”. Готський письменник Іордан 551р. писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен.

Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли зверхники – царі, імена яких дійшли до сучасників, зокрема, такі як Ардогаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та ін. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Менандром південні слов’яни наприкінці Vст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і “найважливішими князями слов’янського народу” вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зв’язків і проблеми внутрішні. Князі радилися із своїми народами. Це дало грецьким авторам твердити що анти “живуть у народоправстві”. Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори віче вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.