Філософія

Практична робота 5

Ірраціоналізм. «Філософія життя»

Джерела та основні етапи розвитку ірраціоналізму в філософії.

Філософське життя Європи з другої половини XIX ст. визначала багатоманітність течій, світоглядних настанов на світ і людину, співіснування протилежних напрямів, які порізному вирішують одні й ті ж проблеми. Порівняно з попередньою філософією зовсім іншим стало ранжування філософських проблем. Філософія Нового часу аж до кінця XIX ст. була зорієнтована в основному на гносеологічну проблематику. Питання пізнання, ролі розуму в пізнанні, проблема методу й істини були для неї основними.

Починаючи з Ф. Ніцше, в європейській філософії поступово на передній план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Проблема пізнання все більше спеціалізується і відходить на периферію суспільної свідомості.

Філософія Гегеля є кульмінацією раціоналізму — течії, що розглядала як основу світу і людини розум (божественний і людський). З погляду Гегеля, вся реальність є логікою божественного мислення, яке може бути адекватно відтворене мисленням людини. Цю концепцію, як зазначалось, по-своєму критикували пізній Шеллінг, Фейєрбах і Маркс. Однак радикальний розрив з раціоналістичною традицією здійснили не вони, а Керкегор і Шопенгауер — мислителі, яких з повним правом вважають засновниками сучасного ірраціоналізму.

Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідомий, нерозумовий) — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття.

Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню. Ірраціоналізм не є породженням новітньої філософії. Поширення і вплив ірраціоналізму зумовлені насамперед розчаруванням інтелектуалів в ідеї царства розуму на землі, яку в XVIII ст. проголосили ідеологи молодої буржуазії. Соціальні катаклізми (війни, революції) засвідчили, що людство далеке від омріяних ідеалів земного раю. Утвердженню ідей ірраціоналізму сприяло й поширення зневір'я в гуманістичні засади науково-технічного прогресу. Розвиток науки і техніки — найважливіших дітищ розуму поряд з демократією — приніс людству як вражаючі досягнення, так і невідомі раніше біди (Хіросіма, Чорнобиль, екологічна катастрофа). Засновники ірраціоналізму, мовби передчуваючи, що перетворення науково-технічного розуму на суспільного ідола може призвести до небажаних наслідків, виступили проти абсолютизації та універсалізації наукового пізнання, протиставивши йому релігійний, художній, а також філософський спосіб освоєння дійсності.

Причиною виникнення ірраціоналізму можна вважати також усвідомлення обмеженості розуму як чинника людської поведінки. Як засвідчує психологія і філософська антропологія, в поведінці людини часто вирішальна роль належить емоціям, волі, підсвідомому, тобто так званим ірраціональним чинникам. Ірраціоналізм засвідчив кінець класичної європейської філософії Нового часу, яка ґрунтувалась на ідеях раціоналізму.

Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засновником ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ Сьорен Керкегор (1813—1855). Після бурхливого студентського життя він поринув у релігійну віру, відмовившись навіть від нареченої. Здобувши ступінь магістра теології, проігнорував церковну кар'єру, оскільки вбачав у сучасному йому християнстві зраду самої ідеї християнства. Своє коротке життя провів у напруженому пошуку істини; його філософія є особистим досвідом духовних поривань, вистражданою ним істиною.

Керкегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе.

Раціоналістичну філософію, яка має справу зі всезагальним, мало турбує окрема людина з її переживаннями і муками. Вихідним у своїх філософських роздумах С. Керкегор обрав не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної людини). Він абсолютизує одиницю, ставить її над родом. В людей, завдяки тому, що людина створена за образом і подобою Бога, окремий індивід вищий від роду (загалу).

Засуджуючи загал як зло, як джерело хаосу, спасіння людини він вбачає в усамітненні.

Культура, на думку Керкегора, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але стає на заваді індивідуальності, перетворює більшість людей на «дресированих мавп».

У концепції моралі Керкегор виділяє естетичний (тобто чуттєвий., індивід перебуває в стані постійного жадання чуттєвих насолод)., етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі. Вони є водночас альтернативними варіантами, які постають перед особою, вибір яких здійснюється за принципом «або-або». Етичний рівень стосується нормування світської поведінки людей. Він заснований на розумі. Релігійний рівень моралі є виходом за межі етичного (і отже, розуму), є проривом до найвищого джерела моральності — Бога. Якщо основою естетичного рівня моральності є насолода, етичного — повинність, то основою релігійної моральності є страждання. Ця мораль вимагає зречення від всього земного (сім'ї, дружби тощо). Тільки релігійна мораль, на думку Керкегора, ставить людину в ситуацію вибору, тобто передбачає свободу, тоді як етичний рівень, на якому панує повинність, не залишає людині такого вибору.

Свобода вибору є необхідною умовою особи. На місце сократівського «Пізнай самого себе» Керкегор ставить «Вибери себе». Тому особою людина стає, здійснюючи вибір між людським і божественним, конечним і безконечним, тимчасовим і вічним.

Ірраціоналістична течія у сучасній філософії почала формуватися ще за часів Гегеля у першій третині 19 ст. Саме тоді була започаткована так звана “філософі життя”, до якої відносять таких мислителів як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон. Філософія життя первинною реальністю вважає життя, яке тлумачить як цілісний органічний процес, що передує розділенню матерії і духу, буття і свідомості (це розділення є базовим для класичної філософії).

За А. Шопенгауером (1788 – 1860) – німецьким філософом-ірраціоналістом, сутністю світу є нерозумна, сліпа воля. (Ще Шопенгауера визначають як волюнтариста). Ця воля якраз і є тією кантівською річчю-у-собі, яку Кант помилково вважав непізнаванною. Воля є сліпе поривання – поривання до буття, до самоздійснення. Все простромлене волею, все, що існує веде нещадну боротьбу за існування. Притім, ніякої закономірності в цьому пориванні, в цій боротьбі не має – тому воля не пізнаванна, але лише для раціональної науки, для розуму. Вона усвідомлюється людиною інтуїтивно, але від того не стає розумною. Світ взагалі постає перед нами як наше уявлення – світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Світ не можна розуміти як те, що існує десь поза межами нашого сприйняття. Наші сприйняття є, так би мовити, зовнішньою стороною світу. Водночас світ є нерозумна воля, що на рівні людини набуває поступового усвідомлення. Воля – то є внутрішня, глибинна сторона світу, його сутність, а світ – дзеркало волі. І ця єдина воля виявляє себе у кожній людині. Людина робить вчинки не тому, що вона щось пізнає, а потім хоче, а тому, що спочатку хоче, а потім пізнає – що саме. Отже, воля в усіх живих істотах прагне до задоволення та самоздійснення. Але ні перше, ні друге не досягає своєї мети, бо прагнення волі нескінченні, а існування кожної з істот кінцеве. Чим краще людина розуміє життя, тим скоріше вона приходить до висновку, що життя – страждання. В інших людях ми бачимо себе, в їхніх стражданнях – свої страждання. Будь-яку із живих істот лише умовно можна вважати індивідуумом: всі вони є лише тимчасовими виявами єдиної волі і в глибині всі тотожні одне одному. Тому марно приписувати значимість нашому індивідуальному існуванню. Воля, що несвідомо діє в нас, не підкоряється нашим особистим сподіванням. Всі наші цінності для неї нічого не варті.

Ф. Ніцше (1844 – 1900) – німецький філософ-ірраціоналіст продовжує започатковану А. Шопенгауером волюнтаристську течію в європейській філософії. Первинна життєва реальність у Ніцше виступає у формі “волі до влади” (волі до сили, до могутності). Ф. Ніцше пише: “Що добре?” – “Все, що зміцнює в людині відчуття влади, бажання влади і саму владу.” – “Що недобре?” – “Все, що випливає із слабкості.” Пізнання (наука, філософія) є дійсним лише “як знаряддя влади”. Тому своєю філософією Ф. Ніцше прагне здійснити “переоцінку всіх цінностей”. Результатом такої переоцінки є протиставлення “моралі рабів” та “моралі володарів”, що пов’язано у Ніцше з його ідеєю «надлюдини». Людина, за Ніцше, то є тварина, яка поки ще не установилася у своїй природі, її природа не повноцінна, не завершена. Людині треба зорієнтувати себе угору, у такий світ, що в змозі був би піднести людину над стражданнями буття. Отже, людина не повинна залишатися людиною. Їй призначено стати надлюдиною, що означає перетворення всієї людської природи та зрощення більш досконалих форм життя. Надлюдина повинна знищити все фальшиве, хворобливе, все те, що є ворожим життю. У першу чергу це стосується християнства: воно є найгіршим зіпсуттям, що колосально зашкодило європейській культурі. Християнство створило ідеал із протиприродного, із всього того, що протидіє інстинктам самозбереження сильного життя. Ніцше закликає скинути з себе тягар хибних християнських поглядів та повернутися до нового язичництва, вихідними принципами якого будуть “воля до життя” та “воля до влади”, що набувають у Ніцше космічних масштабів.

Ще один представник філософії життя – Анрі Бергсон (1859 – 1941) – французький філософ-інтуїтивіст. За Бергсоном, життя – то є всеохоплюючий творчий процес, що триває у часі і має своїм початком “життєвий порив” (первинний еволюційний “вибух”). Життя нескінченно розгортає себе у формах, що поступово оновлюються. Розум (інтелект), що лежить в основі наукового дослідження, не здатен осягнути живе, оскільки його статичний та абстрагуючий підхід не є розрахованим на динамізм та унікальність життя. Наприклад, кількісне розуміння часу в науковому природознавстві принципово суперечить тривалості, що є основою реального потоку життя. Цей потік життя, за Бергсоном, є невичерпним потоком творчості подібним до ріки, що вбирає в себе минуле і несе його у майбутнє. Отже, тривалість, як ознака життя, може бути осягнута лише інтуїтивно, у внутрішньому переживанні. Вона не є чимось кількісним, а, навпаки, – якісним, таким, що його можна поставити у відповідність до стану нашої свідомості, до інтенсивності та глибини переживання. Тривалість може бути також диференційована на 3 форми життя: рослина, тварина та людина, що поступово виникають у процесі проходження життя через матерію. Інстинкт тварини, так само як інтелект (розум) людини, є нічим іншим, як інструментом для формування поведінки живої істоти. Притім, інстинкт до життя стоїть ближче, бо саме в ньому виражений споконвічний зв’язок із життям. Інтелект, на відміну від інстинкту, спрямований на статичне і матеріальне, що робить його дієздатним суто у технічній сфері, коли йдеться про оволодіння силами природи. Залучитися до творчого пориву людині можливо тільки завдяки інтуїції, що через самозаглиблення свідомості зв’язує інстинкт та інтелект.