Екзамен з конституційного права зарубіжних країн.

1. Конституційно-правові інститути. Поняття, та їх види на прикладі держав Європи

Важливим елементом структури конституційного права є його інститути. Інститути к.п. - це відносно самостійна група к-п норм яка регулює однорідні і взаємопов’язані між собою суспільні відносини. Конституційна-правова норма — це правило поведінки учасників державно-політичних відносин владарювання, яке встановлене або санкціоноване державою, забезпечене її авторитетом і за певних умов — примусом. Інс-ти К.П. легко визначити, звернувшись до ,будь якої к-ції, оск.в б-сті випадків стр-ра к-ції і є переліком найважливіших інс-тів К.П. Можна виділити три різновиди конституційно-правових інститутів: а) загальні; б) головні, що звичайно входять до складу загальних; в) початкові, які, як правило, включають кілька правових норм. До загальних конституційно-правових інститутів насамперед належить інститут начал організації і діяльності державного механізму, також належить інститут територіальної організації держави. Він включає такі головні інститути, як політико-територіальний устрій, адміністративно-територіальний устрій і власне державна територія, а також інститут конституційного статусу особи. До головних нал. інст. глави держави, інст. парламентаризму, інст. конституційних прав і свобод. До початкових – інст. місцевих органів влади, інст. громадянства. Інститути конституційного права у країнах, загалом, збігаються з інститутами, які ясно виражені у російському конституційному праві: інститути економічної системи суспільства, соціальної системи, політичною системою, основ духовного життя суспільства, правового статусу особистості, форми держави, виборчого права, референдуму, парламенту, глави держави ви, уряду, місцевого самоврядування та інших. Названі вище інститути існують, проте, не в всіх інших країнах. У країнах мусульманського фундаменталізму, де у відповідності до принципів ісламу створення політичних партій не дозволяється, політична система обмежується, сутнісно, державними органами і особливий інститут політичною системою не складається. З іншого боку, є країна, де реально існуюча соціально-економічна структура суспільства не знайшла достатнього висловлювання на нормах конституцій, стала особливим інститутом конституційного права (наприклад, в султанаті Бруней і навіть у США).

2.Наука конституційного права зарубіжних країн (предмет, методи, джерела, тенденції сучасного розвитку, провідні школи сучасного конституціоналізму).

Термін к.п використовується у 3-ох значеннях: як галузь права, як наука, як навчальна дисципліна. К.п як наука – це сукупність теорій, вчень, концепцій, доктрин про к.п як галузь права, практику реалізації конституційно правових норм. Наука к.п є єдиною юрид галузевою наукою проте її предмет подвійний. Наука вивчає: 1) конкретний зміст галузі к.п її інститути і норми у кожній конкретній державі. 2) наука узагальнює характерні риси та особливості конституційно правового регулювання тих самих інститутів у різних державах. У конституційному правознавстві досить широко використовується метод формально-логічного аналізу, об'єктивно необхідний для з’ясування змісту досліджуваного нормативного матеріалу. Часто застосовується історичний метод, який передбачає виявлення історичних обставин, що зумовили конституційно-правові явища, які вивчаються. Наука конституційного права не може обійтися без застосування статистичного і методу соціологічних досліджень, коли мова йде про встановлення соціальної ефективності конституційно-правових рішень. Системний метод дає змогу розглядати сам предмет конституційного права як цілісну взаємопов’язану систему. Глибокому вивченню змісту галузі конституційного права та її конкретних інститутів значно сприяє використання структурно-функціонального методу. За умов необхідності вивчення відповідних галузей великої кількості країн універсального значення набуває порівняльно-правовий (компаративний) метод аналізу конституційних проблем. На практиці він виявляється у порівняльному аналізі відповідних конституційних норм та інститутів.

Джерелами науки конституційного права є:

1)нормативно-правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять конституційно-правові норми. 2) праці вчених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються проблем, пов'язаних із предметом науки конституційного права. 3) конституційно-правова практика - процеси, що відбуваються під час реалізації конституційно-правових норм органами державної влади, органами місцевого самоврядування, окремими громадянами та їхніми об'єднаннями.

На першому етапі розвитку науки конституційного права (остання чверть ХІХ ст. і початок ХХ ст.) у ній панував напрям, який отримав назву “юридична школа”. Її називають також “класичною”, оскільки цей період розквіту вказаної науки позначений діяльністю таких славетних імен, як Г.Єллинек, А.Есмен, А.Дайсі, В.Орландо, Ф.Ф.Кокошкін, М.М.Коркунов та інших. Вони розробили основні поняття і категорії конституційного права, створили значущі юридичні конструкції. Центральною тезою в юридичній школі державного (конституційного) права стала концепція держави-суб’єкта права, тобто держави – юридичної особи або корпорації. Чи не найважливішим висновком теорії є ствердження про належність суверенітету самій державі (теорія державного суверенітету), а не нації, органу, особі або народові. теорія представництва, згідно з якою представники (виборні особи) не пов’язані будь-якими юридичними обов’язками стосовно своїх виборців, адже вони також утворюють один із органів держави. Розвиток науки конституційного права у ХХ ст. можна умовно поділити на два періоди, межею між якими є Друга світова війна. На початку ХХ ст. прихильники нових орієнтацій отримали узагальнену назву юридично-соціологічного напрямку (Л.Дюгі, М.Оріу, Л.Гумплович, Р.Сменд та ін.). Один із провідних представників соціологічного напрямку – французький відкидав класичнудержавознавець Л.Дюгі школу за її індивідуалістичний підхід, за те, що вона бачить окрему людину, але не бачить “соціальної солідарності”, яка і повинна визначати державно-правові відносини та інститути. Л.Дюгі проголосив “соціальну солідарність” вищим принципом суспільної та державної організації. У межах цього ж напрямку у 20-х рр. поточного століття виникає школа, що отримала назву від термінів інститут або інституція. Т.зв. інституціоналізм – теорія, згідно з якою у розвиненому суспільстві політична влада поділена між державою та іншими інституціями (партіями, професійними та підприємницькими союзами тощо). Науку конституційного права в зарубіжних країнах на зламі ХХ і ХХІ століть можна виділити три її основні напрямки: 1) політико-соціологічний (Ж.Бюрдо, М. Дюверже, А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц). При поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. На їхню думку, якщо держава у минулому була органом пригноблення, примусу, то тепер – це держава загального благоденства. По-третє, представники політико-соціологічного напрямку по-новому тлумачать поняття суверенітету, верховенства влади, парламентської влади та ін. 2) “модернізований юридичний”. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. 3) теологічний. Прихильники цього напрямку Алі Абдель Разєн (Єгипет), Сулейман Мухаммед ат-Тамауі (Єгипет), Кахтан Рахман ад-Дурі (Ірак), колишній керівник Ірану аятолла Рухолла Мусаві Хомейні та інші відстоюють доктрину, побудовану на ісламі і яка обстоює новий тип державного устрою (т.зв. концепція “халіфату – справедливого правління”) і правового статусу особи. В цій доктрині немає місця суверенітету народу, іншим демократичним принципам та інститутам.

Аналізуючи сучасну світову науку конституційного права із соціально-політичних позицій, безперечно можна її охарактеризувати у цілому як демократичну доктрину. Її головна установча ідея – організація та функціонування державної влади згідно із принципами правової державності при головній ролі інституту основних прав і свобод людини та громадянина.

3.Предмет конституційного права зарубіжних країн. Методи наукового дослідження, що застосовуються в науці конституційного права.

Конституційне право конкретної країни – це сукупність юридичних норм, які закріплюють певні засади економічної і політичної організації суспільства, порядок формування, організацію і компетенцію найголовніших ланок державного механізму, територіальну організацію держави, визначають основи взаємовідносин держави та особи.

Основним критерієм поділу на галузі права є предмет прав.регул-ня. Предмет регулювання – це певна сфера суп.віднос., врегульована галуззю права. Найчастіше під предметом К.П.розуміють сусп.віднос.,які складають ос-ву, головні устої сус-ва та д-ви і безпосередньо зв’язані із реалізацією держ.вл.

В літературі до предмету К.П.права відносять такі групи віднос.(Мелещенко):

1) віднос., які складають засади народовладдя і нар.суверинітету;

2) віднос., які розкривають побудову, устрій д-ви, як орг-цію влади народу для народу;

віднос., які формують політ.режим;

віднос., пов’яз.із використанням символів д-ви;

віднос., які формують територіальну орг-цію д-ви;

3) віднос., які визнач.основоположні засади функціонування д-ви;

4) віднос., які визнач.х-р зв’язків між ос.і д-ою.

У конституційному правознавстві досить широко використовується метод формально-логічного аналізу, об'єктивно необхідний для з’ясування змісту досліджуваного нормативного матеріалу. Часто застосовується історичний метод, який передбачає виявлення історичних обставин, що зумовили конституційно-правові явища, які вивчаються. Наука конституційного права не може обійтися без застосування статистичного і методу соціологічних досліджень, коли мова йде про встановлення соціальної ефективності конституційно-правових рішень. Системний метод дає змогу розглядати сам предмет конституційного права як цілісну взаємопов’язану систему. Глибокому вивченню змісту галузі конституційного права та її конкретних інститутів значно сприяє використання структурно-функціонального методу. За умов необхідності вивчення відповідних галузей великої кількості країн універсального значення набуває порівняльно-правовий (компаративний) метод аналізу конституційних проблем. На практиці він виявляється у порівняльному аналізі відповідних конституційних норм та інститутів

4.Поняття та види джерел конституційного права зарубіжних країн.

Під джерелами права розуміють зовнішні форми виразу права.

Джерела К.П. – це писані та неписані норми, які регул.к/п відносини.Також можна розрізняти джерела п-а у соц.та юр.аспектах. Зокрема у соц.аспекті дж-ла К.П. – це сукуп-сть конст/ек., політ.та ідеологіч.факторів, що обумовлюють суть і зміст к/п норм. А у юр.аспекті – це норм.юр.акти, які оформляють держ.волю народу.

Види джерел к.п у заруб державах залежить від вимог правової системи. Для континентальної або романо германської найбільш характерним джерелом є н-п акт, для англосаксонської – судовий прецедент. Джерела под. на формалізовані та неформалізовані.

Формалізовані є результат правотворчого процесу що здійснюється органами держави, тобто це:

• 1 н-п акти: закони – основні (КУ як осн.з-н д-ви має вищу юр.силу, особл.порядок прийняття, форму та зміст. В різ.кр-нах к-ції приймаються різними шляхами.) Конст.з-ни вносять поправки і доповнення до к-цій і мають таку ж юр.силу як і к-ції. Прийняття таких з-нів є можливим, але не обов’язковим. Органічні з-ни доповнюють к-цію не змінюючи її основних принципів (на відміну від конст.з-нів). Звичайні з-ни регул.окремі питання держ.чи сусп.ж-тя. Напр..з-н Фр.Р-ки про надання виб.п-а гр.-нам, які досяг.18 років (1974 року). Надзвичайне з-во детально регламентує орг-цію держ.вл.в період оголошення надзвичайного стану в д-ві. Напр..З-н про надзвичайні обставини в Нім. (1968).

• 2 н-п акти виконавчої влади

Акти вик.влади, які мають силу з-нів іноді наз.делегованим з-вом. Ці акти формально не називаються з-нами, а мають ін.назви (ордонанси – Фр., декрети, прокламації). Приймаються вони або главою д-ви (президентом, монархом), урядом, главою уряду чи навіть інколи окремим міністром. Напр..декрети уряду про введення військового стану. Парламентські статути чи регламенти встановл.внутр.стр-ру і порядок роботи парл-нту, фактично регламентують законодавч.процес. Приймаються вони палатами парл-нтів і діють протягом всього строку його роботи. Акти органів місцевого самоврядування (акти органів місцевої влади, які вирішують питання місцевого значення)

• 3. договори. Міжнародні міждержавні д-ри, такі як Всезаг.декларація п-в л-ни 1948р.

та внутрішньодержавні.

• 4. джерела релігійного характеру. Реліг.п-о є досить рідким дж-лом п-а і застос.не у всіх кр-нах. В світі існ.як мінімум 3 групи реліг.п-а: 1) мусульманс., 2) індуське, 3) іудейське п-о.

Неформалізовані:

Конституційні звичаї - це пр-ло повед., яке склалося історично, традиція, яка підтримується д-ою.

Судові прецеденти чи рішення судів, які мають силу з-нів. Їх можна розділити на два види: 1) ріш.заг.судів; 2) ріш.спец.судів. Суд.прецеденти характерні для країн англосаксонської с-ми п-а (Великобрит., США, Австралія, Індія, Нова Зеланд...).

Конст.угоди (неформаліз.дж-ло). вел.значення мають у Великобрит.в умовах непис.к-ції, вони регламент.пит.держ.устрою.

5. Поняття та види конституцій (основних законів) у зарубіжних країнах.

Конституція (від лат. constitutio – організація, устрій, настанова) – основний закон держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, основні права, свободи і обов’язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, символіку держави тощо. Серед перших к-цій в світі мож.назвати К-цію США 1787 року, К-цію Пилипа Орлика 1710 року, К-цію Фр, 1791, К-цію Польщі, 1791 року.

Види:

К-ції поділяються на писані і непис. Писаних к-цій більшість, вони мають конкретну юридичну форму. Під неписаною к-цією розуміють певний набір з-нів, який регул.найбільш важливі відносини в житті д-ви і сус-ва. Крім цього до непис.к-цій зараховують суд.ріш., які мають характер прецедентів, та деякі прав.звичаї. Непис.к-ції діють в Великобрит., Новій Зеланд, Ізраїлі.

За сп-бом зміни та внес.поправок к-ції поділ.на жорсткі та гнучкі. Практично всі писані к-ції є жорсткими, володіють певною стабільністю, тому передбачені певні процедури їх змін, а неписані к-ції – є гнучкими, вони складаються із норм статутного п-ва чи декількох фундаментальних з-нів, так як в Ізраїлі.

За часом дії к-ції поділ.на пост.і тимчасові.

За сп-бом прийняття к-ції діляться на народні і даровані (октроіровані). Народні к-ції приймаються в установленому з-ном порядку: парл-нтом (більшість), на референдумі, спец.конст.зборами, асамблеєю, конвентом. Даровані к-ції просто представляються в готовому вигляді, народ не прийм.участі в конст.процедурі.

6.Матеріальна і формальна, юридична і фактична, реальна і фіктивна, соціальна, жива конституція.

Поняття Конституція має 2 види:

1.Матеріальна К це писаний акт, сукупність таких актів, конституційних звичаїв, правових прецедентів, норм загального права, якими регулюються суспільні відносини. 2. Формальна К – закон або група законів, які мають вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших законів.

Розрізняють юридичну і фактичну К. Юридична конституція – це документ, основний закон (кілька основних законів), який приймає іизменяемий в особливому порядку, має вищу юридичної чинності й особливий об'єкт, регулювання (більшому чи меншому обсязі) це основи соціально-економічного ладу, політичною системою, правового статусу особистості, духовного життя суспільства, тобто. документ чи документи у вигляді вищого і основного закону країни, має відповідний об'єкт політико-правового регулювання). Фактична – це самі відносини, тобто, те що реально існує. Якщо виникає протиріччя між принципами Конституції і фактичним становищем (наприклад, між нормами про широких правах громадян, і умовами тоталітарного ладу), конституція стає фіктивною. Така властивість, як реальність, характеризує конституцію тоді, коли її приписи здійснимі і гарантовані в умовах режиму законності і правопорядку. Реальна така конституція, яка передбачає і гарантує народовладдя, права і свободи людини і громадянина. Як синонім терміна «фактична конституція» у країнах часто вживається термін «соціальна конституція». У США є «жива» К, тобто крім формальної Конституції частиною Конституції вважаються рішення ВС щодо тлумачення конституційно правових норм(США).

7.Форма та структура конституцій зарубіжних держав.

Під формою Конституції розуміють спосіб організації та виразу конституційних норм. Конституція буває писаною та неписаною.

Писана К – це основний закон держави, що має вищу юрид силу і складається з одного акту. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо основний закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конституційного характеру, він є кодифікованою конституцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюються кількома актами, така конституція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів: «Форми правління Фінляндії» 1919 р., «Акта про Едускунт» (парламент) 1928 р., «Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції» 1922 р., «Акта про державний суд» 1922 р. Усі перераховані акти мають вищу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великобританії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Неписана конституція має той самий обсяг предметів правового регулювання, що й писана, але її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права.

Структура:

Преамбула (лат. ргаеambulus – той, що передує) – це вступна частина конституції. У ній, зазвичай, викладені завдання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях встановлюється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо.

8.Порядок прийняття та внесення змін до конституцій у зарубіжних країнах.

Більшість із чинних зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято демократичним шляхом. Одним з таких спо­собів є підготовка і прийняття конституції установчими зборами.

Установчі збори – це виборний орган, який створюється з єдиною метою – підготувати і прийняти конституцію. Після виконання цього завдання збори розпускаються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей права, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установчими зборами, характеризуються професіоналізмом підготовки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони – найбільш демократичні. (Конституція Франції 1946 р., Конституція Італійської Республіки 1947 р.)

Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. Референдум (лат. referendum – те, що має бути повідомлене) – це інститут безпосередньої демократії; він проводиться як всенародне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції.

Демократичними слід визнати підготовку і прийняття конституції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кортесів (парламенту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Парламентом була підготовлена і прийнята нині діюча Конституція Японії 1947 р.

У випадку надання незалежності колоніям проекти к-цій нових д-в розроблялися міністерствами цих колоній (Нігерія, 1964 р.), місцевою владою за участю радників колоніальних д-в (Мадагаскар, 1960), в ході переговорів на засіданнях «круглих столів», в яких брали уч.предс-ки колоніал.д-в і діячі національно-визвольних рухів (Зімбабве, 1979).

В деяких кр-наї к-ції були прийняті фактично військовими силами. Військові ради в якості останньої інстанції могли вносити суттєві поправки в проекти к-цій, затверджені консультативними установчими зборами (Терція, 1982, Нігерія, 1989).

Октроїрувана конституція – це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між монархом і підприємницькими верствами суспільства. За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конституції, – це країни, де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Конституція 1952 р.) і Непал (Конституція 1990 р.).

З погляду можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані «гнучкі» конституції, другу – «жорсткі». Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття його відбувається у тій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу.

9.Конституційні та органічні закони як джерела конституційного права зарубіжних держав.

Конституційні закони. Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насамперед, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є т.зв. “поправки” до Конституції США. Їх, як відомо, 27, і кожна з них – це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегульованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особливо важливих суспільних відносин (наприклад, права і свободи громадян, закріплені у перших десяти доповненнях, які отримали назву “Білль про права”). У деяких країнах конституційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (наприклад, в Австрії – це Конституційний закон 1920 р., а також Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі акти, прийняті у попередні роки). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалюють статути областей спеціальної автономії або змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи.

Органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передбачено в конституції на основі так званих бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Ні відміну від конституційних законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: “Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради та її процедуру”. Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльності виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що “органічні закони – це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбаченні Конституцією закони”. Органічні закони є характерними для конституційного права ще таких держав, як Грузія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших.

10.Політико-правова природа конституційного контролю у зарубіжних країнах.

Інс-тут конст. нагляду (контролю) – це встановл.в б-сті країн порядок, в якому здійс.прав.експертиза (оцінка) відповідності законодавства нормам к-ції.

Конст.нагляд відсут.в кр-нах, в яких немає пис.к-ції.

Сама природа конституційного контролю полягає в тому, що, оцінюючи конституційність законів, суди тлумачать конституцію. Іноді про це прямо йдеться в самих основних законах. Наприклад, у ст.149 Конституції Болгарії записано, що "конституційний суд дає офіційне тлумачення конституції". По суті, аналогічне положення містить ст.135 Конституції Молдови, а в СТ.109 Конституції Узбекистану сказано, що конституційний суд тлумачить норми конституції і законів.

Конституційний контроль класифікується за різними підставами. Так, за часом здійснення розрізняють попередній і подальший конституційний контроль. За попереднього контролю акт перевіряється щодо відповідності конституції до набрання ним сили (Швеція, Фінляндія, Франція), а подальший контроль стосується офіційно опублікованих чинних актів (США, Італія, Німеччина). Конституційні ради, наприклад, здійснюють попередній контроль за конституційністю законів до їх промульгування та видання, а загальні суди у країнах, де вони мають відповідні повноваження (США, Канада, Австралія, Індія, більшість країн Латинської Америки та ін.), - подальший.

За характером правових наслідків конституційний контроль мол<е бути консультативним або ухвальним. Рішення органу конституційного контролю, прийняте у порядку консультативного контролю, не набирає юридичної сили й мае рекомендаційний характер, його виконання ґрунтується на авторитеті органу конституційного контролю.

За ухвального контролю рішення є загальнообов'язковими як у разі визнання акта відповідним конституції, так і в разі оголошення акта неконституційним, тобто таким, що не має юридичної сили.

За обов'язковістю проведения конституційний контроль може бути обов'язковим або факультативним. Обов'язковий контроль проводиться у тих випадках, коли це передбачено законом. Наприклад, у Російській Федерації для залучення Президента до відповідальності обов'язково повинен бути висновок Конституційного Суду про дотримання установленого порядку висування обвинувачення Президента Російської Федерації у державній зраді або вчиненні іншого тяжкого злочину. Факультативний кон­троль здійснюється тільки у разі виявлення ініціативи уповноваженого суб'єкта конституційного контролю.

За формою конституційний контроль може бути абстрактним або конкретним. Абстрактний контроль здійснюється при перевірці конституційного акта чи його частини поза зв'язком з будь-якою конкретною справою. Попередній контроль завжди є абстрактним. Конкретний контроль, навпаки, здійснюється тільки у зв'язку з якоюсь, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню конкретний акт чи норма, оспорювані з точки зору їх конституційності. Тому конкретний контроль завжди є подальшим.

За змістом конституційний контроль може бути формальним або матеріальним. При формальному контролі перевірці підлягає дотримання конституційних умов і вимог, які належать до видання акта. При цьому визначається, чи входить видання акта до компетенції даного органу, чи дотримуються процесуальні норми та форма акта. Матеріальний контроль означав перевірку відповідності змісту акта приписам конституції

 Складність та суперечність правозастосувального процесу, збільшення кількості нормативних актів, суперечливість судових рішень зумовили необхідність постійного контролю (нагляду) з боку компетентних органів конституційної юрисдикції. У зарубіжних країнах розрізняють два різновиди судового конституційного контролю, які умовно називаються американським та європейським.  

11. Європейська модель конституційного контролю.

  Для абсолютної більшості європейських країн властива система континентального, писаного права, де джерелом права є закони та підзаконні нормативні акти, а судова практика має підпорядкований характер. Тому система загальних судів, які підлягають праву, не може здійснювати конституційний контроль.    У зв'язку з цим європейська система конституційного контролю передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Такими органами є конституційні суди Російської Федерації, Республіки Білорусь, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії, Німеччини, Італії, Іспанії, Єгипту та ін., Конституційний трибунал Польщі, Конституційна рада Франції. Конституційний контроль за управлінськими рішеннями у Франції здійснює Державна рада, що очолює систему адміністративної юстиції.

12. Американська модель конституційного контролю.

  За американською системою, поширеною в основному в країнах англосаксонського права, конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції. Особливістю цього конституційного контролю є те, що при розгляді судом справи будь-яка із сторін може заявити про неконституційність застосовуваного закону. У цьому разі справа направляється до Верховного Суду, рішення якого стає обов'язковим для всіх судів. Закон, визнаний Верховним Судом як неконституційний, формально продовжує діяти, але не застосовується судами, тобто втрачає судовий захист і, власне, юридичну силу. У такому разі будь-який адміністративний орган формально зберігає право на застосування даного закону, але не робить цього, тому що його рішення може бути оскаржене в суд та скасоване, бо для суду зазначений закон немовби уже не існує. Тоді, як правило, парламент скасовує цей закон.    У деяких зарубіжних країнах (США, Аргентині, Японії, Норвегії) конституційність законів має право перевіряти будь-який суд, а в інших це може здійснювати тільки Верховний Суд після розгляду конкретної справи нижчими судами (наприклад, в Австралії, Індії, на Мальті).    Американська система конституційного контролю зумовлена особливостями існування у США та інших країнах так званого загального, прецедентного права, коли рішення судів є джерелом права.

13. Конституційно-правовий статус людини і громадянина у зк. (поняття та правове регулювання).

Як відомо, конституції регулюють найбільш важливі взаємовідносини між особи і державою. Саме конституція закріплює основні права та свободи особи, а також встановлює конституційні обов*язки. Сукупність прав і обов*язків становить конституційний статус особи.

Для інституту основних прав і свобод характерні такі ознаки:

1. права і свободи є конституційними, тобто закріплені в конституції чи відповідному законі;

2. конституційні права і свободи є юридичною основою для всієї системи прав і свобод;

3. вони визнаються соціальною цінністю і володіють вищою юридичною силою;

4. їх визнання, дотримання і захист є обов*язком держави.

Інтерпретація змісту прав людини у сучасній літературі досить різноманітна. Під правами людини розуміють певні її можливості; деякі основні її потреби та інтереси; її вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування, спосіб вияву матеріалів).

Відповідно до концепції природничого права права людини є природними та невідчужуваними, що належать їй в силу народження, люди є носіями цих прав незалежно від волі д-ви. До таких невідчужуваних прав належать Право на життя, свободу, безпеку, власність, особисті та сімейну таємницю та ін.

Значна частина прав пов’язані із належністю особи до громадянства тієї чи ін. держави, напр.. виборчі права, права на участь у політичні партії, на безплатне навчання....

Багато прав і обов*язків виникають з досягненням особи певного віку, напр.. право на працю, військовий обов*язок, а деякі права виникають ще до народження, напр.. право на спадщину.

В сучасних умовах деякі основи правового статусу особи Та навіть громадянина визначаються міжнародними документами, такими як Всезагальна Декларація прав людини і громадянина, 1948, Міжнародні пакти про права людини, 1966. Ці міжнародні акти, ратифіковані державою можуть діяти безпосередньо, та застосовуватись судами як національне законодавство.

Хоча міжнародні документи про права людини прийняті більшістю країн світу, конкретний правовий статус особи в суспільстві залежать від існування в даній державі правової с-ми.

Напр.. в умовах демократичної правової с-ми переважно індивідуалістичний підхід, який виходить з пріоритету особи над суспільством і державою.

Відповідно до соціалістичної концепції пріоритет навпаки надається суспільству та державі перед особою, відкидається наявність природжений прав.

Підхід до прав людини в мусульманському праві пов’язані з релігією та статевою приналежністю.

В звичаєвому праві правовий статус особи пов’язується із її належністю до певного племені.

Що стосується конституційних прав – то це певні юридичні можливості суб*єкта конституційно-правових відносин, необхідні для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку в державі, які мають бути загально рівними для всіх людей.