Глава II Історія міжнародного права і його науки

Історія науки міжнародного права

тивних дій на захист загальних інтересів членів міжнародно­го співтовариства; налагодження процесу офіційної універ­сальної кодифікації міжнародного права і міжнародної право-творчості в рамках міждержавних організацій; сприяння регіо­нальному співробітництву держав на основі регіональних між­народно-правових джерел, що не суперечать універсальним (насамперед Статуту ООН); фактичне завершення процесу де­колонізації; зміцнення міжнародно-правового статусу фізич­ної особи й вироблення правових основ і гарантій дотримання розвитку національних меншин і корінних народів; створення міжнародних судових установ для визначення відповідальності і санкцій не лише щодо держав і міжнародних організацій, а й стосовно фізичних і юридичних осіб та ін.

Історія науки міжнародного права

Виникнення науки міжна­родного права датують, як правило, кінцем XVI — початком XVII ст.

У XVI—XVII ст. в дослідженні міжнародного права най­авторитетнішими школами стали: італійська — Н. Маккіа-веллі (1469-1527), П. Беллі (1502-1575), Фр. Джікардіні (1482-1540), Дж. Ботеро (1540-1617), Дж. Паці (1550-1635), П. Сарні (1552—1623) та ін., іспанська (Ф. Вітторіа, В. Ф. Менчага, Д. Сото, Б. де Лас Касас, Б. Айала, Ф. Суа-рес та ін.), французька — Ж. Боден (1530—1596), Максимі-ліан де Бетунь (1599-1641), Е. Крюсе (1590-1648), Де Вік-кефорт та ін., англійська — А. Джентілі (1552—1645), Джон Селден (1584—1654) та ін. Багато з них опублікували фун­даментальні дослідження окремих інститутів і галузей між­народного права. Залишалося весь попередній, розпороше­ний матеріал привести в систему. Це й зробив видатний гол­ландський мислитель Гуго Гроцій (1583—1645) у праці «Про право війни і миру», за шо й був названий «батьком міжна­родного права». У цей період наука міжнародного права сформувалась як самостійна галузь. Втім, погляди Г. Гроція задовольняли не всіх дослідників.

Після виходу праці Г. Гроція в науці чітко вирізняється три основних напрями: природно-правовий — Т. Гоббс (1588—

94

1679), Б. Спіноза (1632-1677), С. Пуффендорф (1632— 1694), Г. Лейбніц (1646-1716), X. Томазій (1655-1729), М. Барбейрак (1674-1744), X. Вольф (1679-1754) та ін.; позитивно-правовий — Р. Зьоч (1590—1660), С. Рашель (1628-1691), 1. В. Текстор (1628-1701), К. Бейнкерсчук (1673-1743), 1. Я. Мозер (1701-1785), Г. Ф. Мартене (1756-' 1821), І. Бентам (1747—1832) та ін. і гроціанський, який іноді називали «еклектичним», «змішаним», «природно-по-зитивно-правовим», — Е. Ваттель (1714—1767), Г. Вітон (1758-1848), 1.-Л. Клюбер (1762-1836), А. Геффтер (1796— 1880), Д. Лорімер (1818-1890), Дж. Уестлейк (1828-1913), К. Кальво (1829-1906), П. Фошіль (1858-1926) та ін.

Дискусії майже на рівні суперечок між представниками різних напрямів не сприяли науковому прогресові. Періо­дично один із напрямів ставав домінуючим залежно від того, які представники були ближче до урядових кіл. Ситуація змінилася в XIX ст., коли появилися перші наукові журна­ли з питань міжнародного права та національні асоціації вчених і практиків цієї галузі. Одним із перших почав ви­даватися «Revue de droit Internationale et de legislation com­pare» (з 1869 p.), згодом «Journal du droit international prive et de la jurisprudence comparee» (з 1874 p.), далі «Zeitschrift fur internationales Privat und Strafrecht», «Journal du droit inter­national», «Rivista di diritto internationale e di legislazione com-parata» та ін. Ці видання й національні асоціації більш чітко об'єднали вчених за національними школами.

У XIX ст. найпомітніше вирізняється німецька школа міжнародного права (1. К. Блюнчлі, А. фон Бульмерінк, Ш. фон Кальтенборн, Ф. фон Гольцендорф, Р. фон Моль, Ф. Ліст, Г. Б. Оппенгейм та ін.). Цю школу доречніше на­зивати німецько-австрійською, оскільки за стилем, напря­мом і характером досліджень учені цих країн не відрізня­лись. Характерним для них був глибокий теоретичний аналіз міжнародно-правових проблем, чітке розмежування питань права і політики, реформаторський підхід до основних за­сад міжнародного права.

На загальному науковому тлі досить рельєфно вирізнялася французька школа міжнародного права (Г. Бонфіс, Ф. Брен-тано, Е. Коші, А. Кретьєн, Р. П'єделевре, Дж. М. де Рейне-валь, Л. Рено, А. Сорель та ін.). її представники більше ува­ги приділяли пропаганді наукових досліджень у сфері міжна­родного права, ніж самій науці. Тут переважали публікації

95