Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання урядів

Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішен­ня про визнання іноземних держав приймає Президент України.

Визнання урядів

Значення і правові наслідки визнання нового уряду значно відрізняються від визнання нової держави. Якщо останнє стосується питання міжнародної правосуб'єкт-ності, то у визнанні уряду йдеться не про визнання ново­го суб'єкта міжнародного права, а про здатність уряду репрезентувати державу як суб'єкт міжнародного права у міждержавних зносинах. Міжнародна правосуб'єктність належить державі, і на неї не впливає зміна урядів на її території. Позаяк саме уряд є тим органом, що засвідчує волю держави, відмова в його визнанні позбавила б дер­жаву можливості ефективно здійснювати свої міжнародні права. Визнання уряду може дорівнювати визнанню дер­жави, але не навпаки. Визнання уряду означає, що дер­жава, яка визнає, розглядає зазначений уряд законним і єдиним представником держави у міжнародних стосунках. Так, у резолюції Інституту міжнародного права «Про виз­нання нових держав та їхніх урядів» від 1936 р. зазначаєть­ся, що визнання нового уряду вже визнаної держави є вільним актом, яким одна або кілька держав констатують, що певна особа чи група осіб здатні керувати державою, яку бажають представляти, і заявляють про свої наміри підтримувати з нею або з ними відносини.

Узвичаєно, що питання визнання уряду виникає лише в тому разі, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визна­чено в національному законодавстві, шляхом. При вирі­шенні даної проблеми існує певна доктринальна супе­речність. Однією з найвідоміших є так звана доктрина за­конності. Згідно з цією доктриною кожний уряд, що при­ходить до влади в країні, є законним не у зв'язку з керу­ванням у країні де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку та конституційним нормам. Ранні автори, в тому числі Г. Гроцій, були послідовними прихильниками цієї до-

352

ктрини. Міністр закордонних справ Еквадору Карлос То-бар висунув трансформовану версію цієї доктрини, яку було затверджено Конвенцією держав Центральної Аме­рики 20 грудня 1907 р. (відтоді називається «доктриною Тобара»). Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції уряди сторін, що домовляються, не визнають уряд, який може прийти до влади в одній з п'яти республік унаслідок державного заколоту чи революції, спрямованих проти вже визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Ця доктрина мала на меті пере­шкодити численним військовим заколотам і революцій­ним ситуаціям у латиноамериканських країнах, допускає відмову визнати де-факто будь-який уряд, створений та­ким чином. Означена доктрина застосовувалася до 1933 р. США стосовно уряду колишнього Радянського Союзу. Значного поширення ця доктрина не набула.

Протилежна точка зору міститься в іншій доктрині, що передбачає автоматичне визнання урядів за будь-яких обставин. Вона була сформульована в «Комюніке міні­стерства закордонних справ Мексики про визнання дер­жав» від 27 вересня 1930 р. Автором доктрини вважають тогочасного міністра закордонних справ Мексики, чиїм ім'ям її й названо — «доктрина Естрада». В Комюніке за­значалося, що Мексика не коментує з приводу надання визнання новим режимам у країнах, де відбулися заколо­ти. Вона на власний розсуд, незалежно від перебігу подій, зберігає свої представництва, продовжує приймати дип­ломатичних представників цих держав та підтримує з ними стосунки. Це мотивується тим, що внаслідок заяв про визнання складається практика, яка зазіхає на суве­ренітет інших націй і зумовлює те, що внутрішні справи держави стають предметом для оцінки іншими країнами. Останні позитивно чи негативно оцінюють питання за­конності або незаконності режиму. Хоча доктрина зазна­вала критики за те, що не враховує політичних міркувань держав і ліквідує різницю між визнанням та підтримкою дипломатичних стосунків, ряд держав, наприклад Бельгія і Франція з 1965 p., Велика Британія з 1980 p., Австралія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія наприкінці 1980-х ро­ків і деякі інші країни запровадили практику, відповідно до якої вони не розглядають питання про визнання урядів окремо від визнання держав або взагалі відмовляються від

353