90. Основні посібники з літературознавства, словники. Вивчення теорії літератури в загальноосвітній школі.

Умінням задовольняти свої естетичні потреби наділений кожен з нас. Але-неоднаковою мірою. Убільшості людей, це уміння, на жаль, розвинене недостатньо.твори мистецтва сприймаються на сюжетному, родієвому рівні-як розповідь про якусь життєву пригоду, історію. Глибинний зміст подібних творів залишається для них незбагненним.Такі люди і в поза художній діяльності вимушені задовольнятися роллю копіїстів.Ось чому важливого значення набуває уміння задовольняти свої естетичні потреби. Уміти читати, бути читачем-це високе мистецтво.Його треба розвивати, йому треба вчитися.Саме та вважав Гете: «читати треба начитися».

Навчитися чогось означає передусім скласти уявлення про предмет навчання. Навчитися читати художню літературу - означає мати  уявлення про неї, про її природу, специфіку.Первісні враження тут, звичайно, дуже важливі, але лише ними не обійтись.Треба, щоб учень усвідомлював, що література-це не мертве відображення дійсності, а інша реальність, інший світ, заново створений художником. Легенди ототожнювали художника з богом, бо він, як і Бог, творить нові світи з нічого, але не абияе, а за певними законами-законами художньої творчості.

 Література в школі - водночас і мистецтво, і наука. Не можна вивчати якусь одну складову цієї навчальної дисципліни. Потрібен синтез.Теорія літератури проситься на урок.Теорія літератури-галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи, критерії та принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу.Теорія літератури-складова частина літературознавства, наук про художню літературу, її історію, закони.

Помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття зайняла праця М. Гру шевського "Історія української літератури" (1923—1927 рр.). Вагомим внеском в теорію літератури стали праці "Поетика новели" Г. Майфета, "Наука віршування" Б. Якубського, "Як будувати оповідання" М. Йогансена, "Основи української літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології)" Л. Білецького. Дослідженням літературного процесу XIX—XX століть займалися такі відомі вчені, як М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара.

Чи не найпомітніше місце у літературознавстві радянського періоду займає О.І. Білецький (1884—1961 рр.). Його праці "В майстерні художнього слова" (1923 р.), "До побудови літературних стилів" (1931 р.), "Проблема синтезу в літературознавстві" (1940 р.), "Поетика драми" (1950 р.), "Про специфіку літературного мистецтва" (надрукована у 1984 р.) є вагомим внеском у розвиток теоретико-літературної думки.

Певні досягнення мало українське літературознавство в період "хрущовської відлиги". Вони пов'язані з іменами Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Світличного, В. Дончика, Л. Новиченка, С. Крижанівського, В. Фащенка, М. Жулинського, М. Наєнка. Та основні зусилля літературознавців були спрямовані в цей час на вивчення ідеологічних проблем: класовості, партійності, теорії соціалістичного реалізму, марксистсько-ленінської естетики.

Суттєві зміни в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в "Історії української літератури XX століття" (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), "Історії української літератури XIX століття (1995—1997 рр.), з "Історії українського літературознавства" М. Наєнка.(1997, 2001р)