63. Риторичні запитання,оклики,й звертання,їх ідейно-естетична функція в художніх творах.

Риторичне запитання - риторична фігура, що представляє собою не відповідь на питання, а твердження. По суті, риторичне питання - це питання, відповідь на який не потрібно або не очікується в силу його крайній очевидності . Риторичне питання, фактично, являє собою ствердження, висловлене в питальній формі. Наприклад, питання "Скільки ще ми будемо терпіти цю несправедливість?"не очікує відповіді, а хоче підкреслити, що ми терпимо несправедливість, причому дуже довго, і натякає що,пора вже перестати її терпіти і зробити.

Риторичне запитання застосовується для посилення виразності (виділення, підкреслення) тієї чи іншої фрази. Характерною рисою цих оборотів є умовність, тобто вживання граматичної форми і інтонації питання у випадках, які, по суті, її не вимагають.

Риторичнеза питання, так само як риторичний вигук і риторичне звернення, - своєрідні мовні звороти, що підсилюють її виразність, - т. зв. фігури. Відмінною рисою цих оборотів є їх умовність, тобто вживання питальній інтонації у випадках, які по суті її не вимагають, завдяки чому фраза, в якій вжиті ці обороти, набуває особливо підкреслений відтінок, що підсилює її виразність. Так, риторичне питання є, по суті, твердження, висловлене лише в питальній формі, в силу чого відповідь на таке питання заздалегідь уже відомий, наприклад:

Можу ль побачити у блиску новому

Мрії зів'ялою красу?

Можу ль знову одягнути покровом

Знайомої життя наготу?

Риторичне звертання — це також фігура античної риторики, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця тощо, тобто ця фігура також тримається на "принципі щирості". Саме в риторичних звертаннях предметом звернення буває, як правило, не конкретна особа, а якісь речі, уявлення, поняття, глобальні субстанції тощо.

Земле рідна! Мозок мій світліє...

(В. Симоненко)

Верни до мене, нам'яте моя!

Риторичний оклик — це вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться переважно з метою затримати або посилити увагу на якомусь з аспектів зображуваного.

Наприклад:

О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло!

64. Асонанси,алітерації,звуконаслідування в художніх творах.

Алітерація - стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв’язку («Рокотання-ридання бандур», П.Тичина). Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні алітерації з асонансами («Гармидер, гамір, гам у гаї», Т.Шевченка). Подекуди поети,звертаючись до алітерації, досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, В.Кобилянський – автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною алітерацією на «с»,елегантно перемежованою з асонансами :

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг,-

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх…

Асонанс-1) концентроване повторення голосних звуків у поетичному рядку чи строфі, яке витворює ефект милозвуччя (Оксана Лятуринська: «Було червоне поле бою»), що набуває особливого змісту у поєднанні з алітерацією ( П.Тичина:«О панно Інно, панно Інно»); 2)у віршознавстві – неточна рима, побудована на суголоссі комплексів наголошених голосних або наголошених складів, дарма що закінчення римованих слів можуть не збігатися. Часто до такого типу римування вдавався Б.-І.Антонич:

Корови моляться до сонця,

що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом.

Звуконаслідування (або ономатопея) – імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ (дзижчати, гавкати, кудкудакати, туркотіти тощо). Прямий вияв звуконаслідування як зв’язку звучання і його змісту спостерігається в казках, загадках, скоромовках, наприклад: «Кум-кума, бузька нема, а ми тому раді-раді…». В художньому тексті звуконаслідування як ефонічна фігура вживається рідко:

Хлип…хлип…

Дайте мені на хліб!

Кормителі!

Хай царствують ваші родителі

Вічно,

А я денно і нічого

За них

Хлип…хлип….

Дайте мені на хліб…

Не минайте! (Є.Плужник).

Частіше цей прийом вживається для досягнення акустичного ефекту при зображенні певних явищ, які з цими звуками не мають прямого зв’язку і лише віддалено нагадують їх:

Я стою на кручі!-

За рікою дзвони:

Жду твоїх вітрил я –

Тінь там тоне, тінь там десь…(П.Тичина).

65. Антитеза.Безсполучникові та багатосполучникові конструкції.Градація її види.

Антитеза- стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, що полягає у драматичному запереченні певної тези чи у вмотивованому контрастуванні смислових значень бінарних образів:

Випала ж зима! –

Що тепер всім воля,

врізала вам поля,

в головах тополя,

а голів нема!(П.Тичина).

Антитетичний принцип світосприймання притаманний багатьом фольклорним жанрам, джерелами яких живиться художня література. М.Стельмах, наприклад, не тільки називав свої твори за різко вираженим протиставленням понять («Правда і кривда»), а й використовував народні прислів’я («Кров людська – не водиця»)тощо.

Безсполучниковість або асиндетон – будова переважно поетичного мовлення, з якого усунені сполучники задля увиразнення та стислості виразу. Прикладів цього стилістичного прийому в українській ліриці достатньо: «Зимовий вечір. Тиша. Ми» (П.Тичина); «Зима. На фронт, на фронт!..а на пероні люди…» (В.Сосюра); «Зціпив зуби. Блідий-блідий!/За байраком село палало./Хтось прикладом у спину – йди!/ - Вас чимало!» (Є. Плужник).

Багатосполучниковість або Полісиндетон – фігура поетичного мовлення, виповнена повторюваними однаковими сполучниками задля посилення ліричної виразності чи медитативності. Цікавим прикладом багатосполучниковості сприймається сонет «І» Б.-І.Антонича, насичений сполучником «і» в анафоричній та епіфоричній позиції:

І вітер,що жене на руннім полі,

і дощ, що жне руді хмар руна в милі,

і злотий усміх зір на синім тлі,

і долі спів пшеничної в стодолі…

Багатосполучниковість як засіб градації використовується також у прозових творах, надаючи їм напруженого експресивного колориту, як, наприклад, у новелі «Подвійне коло» Ю.Яновського з роману «Вершники».

Градація – це стилістична фігура, утворена зіставленням певних мовних одиниць у послідовності певних мовних одиниць у послідовності поступового наростання чи спадання їхнього смислового або емоційного значення. Градація, в якій суміжне розташування мовних одиниць веде до наростання виявленої смислової ознаки, називається висхідною. Наприклад,

Дай, серце, волю нетерплячим крилам,

Затріпеочи, розвійся і полинь!(М.Рильський).

Градація, в якій послідовність суміжно розташованих мовних одиниць веде до спадання виявленої смислової ознаки, називається спадною. Наприклад:

На майдані пил спадає,

Замовкає річ…Вечір, Ніч.(П.Тичина).