62. .Фігури поетичної мови (повтор,інверсія,еліпсис,паралелізм).

Фігури поетичної мови (від лат. — зовнішній вигляд, образ) — синтаксичні засоби художньої виразності. Функція їх полягає у використанні можливостей синтаксису для посилення виразності й емоційності художньої мови. Найпоширеніші фігури — повторення, градація, риторичні запитання, інверсія, антитеза, безсполучниковість, багатосполучниковість тощо.

Повтор - стилістичий прийом, яким можна створювати нові стилістичні засоби і фігури, бо він може охоплювати мовні одиниці всіх рівнів - звуки, морфеми, форми слова, словосполучення, речення, строфи. Наприклад: «Земле Шевченкова, земле Франкова, Ниво, засіяна щастям-добром, Вічна твоя соловейкова мова, вічна розмова Дністра із Дніпром» (Д. Павличко).

Анафора (гр. “віднесення вперед”) – повтор слів на початку віршованих рядків чи абзаців. Анафора буває звукова, словесна, синтаксична.

Наприклад: Леся Українка

Знов весна і знов надії

В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають…

Епіфора (гр. “віднесення далі”) – повторення слів або вислову, що стоїть у кінці строфи чи абзацу.

Наприклад:В.Симоненко

усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні…

Поетичне кільце – повторення однакових слів на початку речень, абзаца чи строфи.

Наприклад: В.Симоненко

Ми думаємо про вас в погожі літні ночі,

В морозні ранки і вечірній час,

І в свята гомінкі, і дні робочі.

Ми думаємо, правнуки, про вас.

Тавтологія (від гр. tauto — те саме, logos — слово) — повторення тотожних за значенням слів з метою посилення емоційності і ритмічності мови. Часто зустрічається в народній поезії.

Іде багач, іде дукач — п'ян валяється,

Із нашої голотоньки насміхається.

Котилися вози з гори, а в долині стали,

Любилися, кохалися та й вже перестали.

Інверсія (від. лат. — перестановка) — одна з фігур поетичної мови, порушення традиційного порядку слів у реченні з метою виділення найзначущого слова. Наприклад: «Врятував людей, що їх збирались саме вішать фашисти» (П. Тичина). Підмет фашисти поставлено в кінець речення, щоб підкреслити злочинність їхніх дій.

Еліпсис (грец. пропуск, нестача) — це стилістична фігура, побудована шляхом пропуску слова або кількох слів.

Наприклад:

Зостались ви, пісні старії,

Щоб старину згадати нам,

Старим — літа їх молодії.(О. Корсун)

(В останньому рядку тут опущено слово «згадати»).

Еліпсис може посилювати динамічність фрази, напруженість зміни дії, підкреслювати лаконізм, ліричну схвильо­ваність, розмовні інтонації. Еліпсис часто трапляється в прислів'ях і приказках. Фігура еліпса може лежати в основі цілого художнього твору або значної його частини, як, наприклад, у новелі М. Черемшини «Парубоцька слава», де увага читача інтригується тим, що ім'я персонажа довго не називається:

Такий, гей ясінь, високий та кучерявий.

А бгачкий, гей жереповий прут,

Лице, гей зарькою мальоване, на бачках обертається,

під шовковим вусом замикається, як братчиків цвіт.

Бровами плете дрібні віночки над голубим морем.

Як моргне, то днинка сміється.

Як гляне, то душа потопає.

Як заговорить, то сріблом розкидає...



Паралелі́зм (грец. той, що рухається поряд) — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину (паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя).

Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний паралелізм:

Як ми кохалися, як зерно в горісі,

Тепер розійшлися, як туман по лісі!

Як ми кохалися, як голубів пара,

Тепер розійшлися, як чорная хмара!

На відміну від порівняння паралелізм виконує композиційну функцію, пов'язує певні мотиви чи елементи стилю у художньому творі, особливого значення йому надається в ліричному сюжеті, зокрема від доби романтизму, коли пейзаж втратив риси описовості, набувши лірично-емоційної специфіки. Досить поширеним цей прийом був в українській поезії. Так, вірш І. Франка «Червона калино, чого в лузі гнешся…» побудований на основі прямого тематично-синтаксичного двочленного паралелізму, притаманного народним пісням.

Водночас розрізняються строфічний паралелізм, як у ряді сатиричних поезій В. Самійленка («Ельдорадо»), ритмічний («Замість сонетів і октав» П. Тичини, де враховується принцип чергування строфи та антистрофи), звуковий, часто у вигляді панторими. Подеколи поряд із прямим паралелізмом вживається і зворотний, де, попри частку «не», підкреслюється не відмінність, а збіг основних рис зіставлюваних явищ:

Не милуй мене шовково,

Ясносоколово (П. Тичина).