60. Сатира і гумор,іронія і сарказм як засоби зображення дійсності.

Гумор - 1. Художні твори різних жанрів, у яких смішне в житті зображується в доброзичливому, жартівливому тоні. Цим гумор відрізняється від сатири - цілковитого заперечення й різкого висміювання зображуваного. 2. Гумор - різновид комічного, зображення смішного в доброзичливо-жартівливому тоні.

Гумор піддає добродушному висміюванню здебільшого окремі недоліки загалом позитивних явищ чи людських характерів.

 Сатира (від латинського слова, що означає "суміш", "усяка всячина") — особлива форма художнього відображення дійсності, яка полягає в різко осудливому осміюванні негативного. До сатиричних можуть належати твори різних жанрів. У вузькому розумінні сатира — це вірш викривального характеру.

Сатира виникла в усній народній творчості. Високого рівня вона досягла вже в літературі античних часів (Аристофан, Ювенал та інші); з іменами Ф. Рабле, М. Сервантеса, Г. Гейне, Марка Твена, Я. Гашека пов'язаний розквіт сатири у західноєвропейській літературі. Найвидатніші сатирики українські — І.Вишенський, Т. Шевченко, І. Франко, Лесь Мартович та інші, а також письменники XX ст. — І. Ільф і Є. Петров, В. Блакитний, Я. Галан, Остап Вишня та інші. 

У поетичній мові наявні перенесення і за контрастом. До таких художніх засобів належить іронія (грецьк.eironeia — лукавство, глузування, удавання) — троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Наприклад, такі настанови, сповнені іронії, дає Настя доньці: "А ти, дочко, мужику не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, та поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і печі ніколи не клопочи; нехай павутинням застелиться піч; от вам і уся річ" (Г.Квітка-Основ'яненко, "Маруся").

Сарказм (грецьк. sarkasmos — терзання, від sarkadzo— рву м'ясо) — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті і гнівного презирства. Наприклад, гнівним сарказмом наповнені рядки поеми "Кавказ" Т.Шевченка:

"Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!"

ІРОНІЯ (грецьк.: лукавство, глузування) - один із видів комізму,прихована насмішка над чимось або кимось. Маючи серйозну зовнішню форму, іронія вгадується з контексту. Приклад: «На те письменні ми, читаємтермінівбожіїглаголи!.. І од глибокої тюрми та до високого престола - усі ми в золоті і голі» (Т. Шевченко

61. Оксиморон та перифраз у художніх творах.

Оксиморон

Оксю́морон або окси́морон (грец. «дотепно-безглузде») — літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрастних понять, що спільно дають нове уявлення.

Із точки зору літературознавства оксюморон є різновидом тропу, найближчий за сутністю до метафори і гіперболи, тобто зміна значення або навмисне перебільшення. Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект («холодне полум’я», «сухий дощ», «крижана посмішка», «депресивна веселість» тощо).

Найчастіше оксюморон виступає суто літературним прийомом, засобом художньої мови у творах письменників: прозаїків і поетів. Прикладами можуть слугувати назва збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар» або рядок «На нашій, не своїй землі» з Тараса Шевченка.

Цікаво, що насправді оксюморон не є вже таким безглуздим поєднанням непоєднуваного, що дає лише повне заперечення — бо він справді може започатковувати нові поняття. Наприклад, у сучасній мас-культурі вислів спортивного коментатора «гарячий лід» імовірно означатиме, що на ньому точиться «гаряча» боротьба за перемогу, тобто фактично мова вже не про лід як такий, а про високий дух змагальності (приклад нового смислу, нового поняття від використання оксюморону).

Не рідко саме від такого поєднання непоєднуванного «народжуються» нові поняття, наприклад «кисло-солодкий», або й навіть оксюморон здатний вирішувати проблеми, розкривати питання з невідомого боку, «штовхати» науку тощо («квадратура круга»).

Вживають оксиморон як у розмовно-побутовій мові («ходячий труп»), так і в публіцистиці («запеклі друзі»).

В українському розмовному варіанті слово «оксюморо̀н» найчастіше з наголосом на останньому складі. У сучасному мовленні багато оксюморонів, уживаючи які, ми нерідко навіть не звертаємо увагу на суперечливість їхнього первинного сенсу.

Розмовні оксюморони:

живий труп;

страшенно вродливий(-а);

нелюдське життя;

палючий холод;

молодий стариган;

правдива казка;

Оксюморони, що увійшли в науково-популярний вжиток:

владний безлад (рос. беспредел) (владу як таку, створено, для наведення порядку) — цей оксюморон є частим у вжитку, скажімо, опозиційної до діючої влади політичної сили;

складна́ простота (коли за уявною простотою і довершеністю «стоїть» чимало зусиль і праці);

штучна людина (в двох значеннях — і про людину, «нашпиговану» технічними пристроями, і про людиноподібного робота).

Перефраз

Перифразом (грец. описовий вираз) називається заміна прямого найменування предмета непрямим його означенням, даним у формі описового словесного зворота, що вказує на предмет, виділяючи його побічні ознаки. Як вказував Б. Томашевський: «...перифраз побудований на визначенні предмета замість прямого його найменування». Наприклад: «Над морем високо, на непорушній скелі, // Квіт чарівний на мертвому стеблі, // горить вогонь, — щоб у морській пустелі // знаходили дорогу кораблі» (Є. Плужник; мається на увазі маяк).

Оскільки перифраз, як і метонімія, вказує на суміжні з означуваним поняттям ознаки, його найчастіше розглядають як один із різновидів метонімії, а саме — так званої розгорнутої метонімії, тобто метонімії, в якій найменування предмета не обмежується вказівкою на одну ознаку й передбачає виділення цілого ряду ознак, що виступають прикметами означуваного предмета. «І метонімія, і особливо перифраз, — пише Б. Томашевський, — зустрічалися майже завжди, але типові вони лише для певних періодів та літературних шкіл. В особливому вжитку вони були в ті періоди, коли жорстко ставилися до відбору слів коли прості слова вважалися непоетичними. Для того, щоб додати мовленню поетичності, вдавалися до різних непрямих форм словесного означення. Особливо це характерно для періоду пізнього класицизму у XVIII ст. і на початку XIX ст.».

Виразність перифраза полягає в тому, що в його художній структурі завжди має місце елемент певної загадки, яку читачеві необхідно відгадати для того, аби зрозуміти, про що йдеться в перифразі. Не останню роль у художній виразності цього прийому відіграє й елемент словесного прикрашення описуваного предмета. Загадка і прикраса в перифразі повинні, проте, мати свої межі, за якими зміст перифраза без додаткового коментаря може залишитися не­зрозумілим для читача. Так, один з поетів французького Відродження Жоакен Дю Белле замість «від сходу до заходу» радив писати: «...від тих, хто перші бачать, як червоніє Аврора, до тієї межі, де Фетіда приймає у свої хвилі сина Гіпері­она». Порушення міри зрозумілості й відповідності перифраза мовленнєвому контексту гостро критикував О. Пушкін. Разом з тим при дотриманні певної міри перифраз може виступати як засіб художнього увиразнення мови. Зокрема, він дуже часто використовується з метою створення комічного враження (наприклад, у М. Гоголя, який тонко пародіював перифрастичний стиль сентименталістської прози).