52. Основні групи засобів образності й виразності мови літературного твору (поетична лексика,поетичний синтаксис,фонетична організація поетичної мови).

Основними засобами образності і виразності мови літ.твору є поооетична лексика, поетичний синтаксис, фонетична організація поетичної мови.

ПОЕТИЧНА ЛЕКСИКА — слова з додатковим стиліст. забарвленням, вживані в мові фольклору та худож. л-ри. До поет. словника належать частотні в поетичній мові лексеми на означення природ. стихій (вітер, сонце, небо, зоря, місяць, хмара), назви з росл. світу (явір, тополя, калина, рута-м’ята, барвінок та ін.), що поетизуються в худож. стилі й пов’язуються з національно-мов. світосприйманням, словесні образи, які відтворюють поет, картину світу, широкий спектр людських почуттів. Це слова типу обрій, оксамит, вітрило, легіт, веселка, літечко, серпанок, а також серце, душа, доля, сум, радість і под. у відповідних поет. контекстах. Стиліст. вартість П. л. залежить від асоціат. зв’язків слів, від символіч. змісту, якого вони набувають упродовж поет. традиції. Як снопа.-символи сприймаються назви калина, євшан-зілля, рушник, біла хата, криниця та ін. До П. л. належать традиц. епітети, порівняння, метафори. Вони утворюють низку понять, які «вже поетичні самі по собі» (І. Франко), напр.: чорнобривий шлях, кароока пісня, білява хата. Заряд поетичності несуть у собі також слова, що вирізняються характерною грамат. формою. Це іменники типу блакить, синь, прозор, тремтінь, короткі форми прикметників ясен, зелен, небесен. До П. л. належать індивід, новотвори на зразок листолет, вітровінь, небопадь (М. Вінграновський) та ін. (див. також Неологізм, Оказіоналізм). Відбиваючи особливості часу, П. л. поповнюється новими символами, асоціат. зв’язками, постійно оновлюється в індивід, мовотворчості. Сучасна П. л. розширюється за рахунок новотворів фолькл. типу, її стиліст, виразність зростає у зіставленні з н.-т. поняттями, лексикою книжного походження.

Синтаксис поетичний — така будова речень і словосполучень у художньому творі, яка впливає на характер інтонацій, темп і паузи при читанні, на зміст і емоційність. Це риторичні фігури: риторичний оклик, риторичне запитання, риторичне заперечення, риторичне ствердження, інверсія, анафора, епіфора тощо . Вивчення поетичного синтаксису полягає в аналізі функцій кожного з художніх прийомів відбору та подальшої угруповання лексичних елементів в єдині синтаксичні конструкції.

Фонетична організація поетичної мови -У мові художнього твору в значно більшій мірі має значення звучання мови. Перш за все письменники додержуються загальних вимог милозвучності

Наприклад: чергування у – в, і –й, з – із – зі.

Крім того, звукове оформлення творів повинно відігравати і певну художню функцію.

Існують такі спеціальні засоби звукового забарвлення тексту:

Асонанс (лат. “подібно звучати”) –це повторення голосних, яке надає віршові милозвучності, музичності, створює враження просторовості або передає відчуття подібності до якоїсь дії.

Наприклад: повтор голосного “О”

Д. Павличко

Впали роси на покоси, (викликає уявлення про широкий, відкритий простір – луг, поле)

Засвітилися навколо,

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо…

Алітерація (лат. “буква”) – повторення приголосних звуків4 залежно від звучання кожного приголосного створюються певні враження: чи то різкість, жорстокість, навіть ворожість, чи то , навпаки, ніжність, м,якість.

Наприклад: Т. Шевченко у поемі “кавказ”, щоб передати негативне ставлення до російського самодеожавства вдається до алітерації на “”Р”:

За горами гори хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі,

Споконвіку прометея там орел карає,

Що день Божий добрі ребра й серце розриває…

Наприклад: алітерація на “Л” створює враження ніжності, лагідності

Д.Павличко

З далекого краю

Лелеки летіли,

А в одного лелеченьки

Крилоньки зомліли..

Часом сильне враження створюється поєднанням алітерації з асонансом.

Наприклад: М.Рильський, щоб створити в уяві читачакартину навального руху ворожої орди, тупіт коней, брязкіт зброї поєднує алітераціі на П – Т – Р і асонанс О – У :

Не один ти стрічала погрозний погром.

Знаєш тупіт і стукіт, і грюкіт Батиїв..

Звуконаслідування – один із звукових засобів поетичної мови, який збагачує поетичну мову, увиразнює її за допомогою використання слів, які звучанням своїм нагадують певне явище, а саме: спів пташок, шум води, дощу, дерев тощо.

Наприклад : у баладі “Утоплена” Т.Шевченка майстерно передано шелест осоки, очерету за допомогою звуконаслідування С – Ш:

Хто се, хто се, по сім боці

Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто се, по тім боці

Рве на собі коси?..

Звуконаслідування часто трапляється в народних піснях, а також у розмовній мові.

Наприклад:

Пливе човен води повен,

Та все хлюп, хлюп, хлюп,

Іде козак до дівчини

Та все туп, туп, туп…

Таким чином, повторення окремих звуків у певному контексті надає творові цілком визначеного звучання, більшої виразності.