Основні закономірності і принципи виховання Закономірності виховання

Закономірності виховання - це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки у вихованні, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості.

Стосовно виховання враховують наступні закономірності.

1. Органічний зв’язок виховання із суспільними потребами і умовами виховання. Розвиток суспільства зумовлює зміни і в його виховній системі. У зв’язку з розбудовою незалежної держави України настала потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до України, української мови, свого народу, його традицій, історії, культури.

2. Людина виховується під впливом різноманітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед цих чинників найвагомішим є людський. Особлива роль батьків і педагогів.

3. Найефективнішим є процес виховання в природному для нього національному руслі. З огляду на це дитину має оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції тощо.

4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовну, емоційну сфери, формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

5. Визначальній у вихованні є роль діяльності й спілкування. Діяльність є головним фактором єдності свідомості й поведінки, коли учень здійснює певну систему видів діяльності (навчальна, трудова, ігрова, спортивна й ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.

У вихованні закономірні зв’язки виявляються в усьому різноманітті взаємозв’язків і взаємоперетворень. Їх необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Усвідомлення закономірних зв’язків дає змогу педагогові свідомо відпрацьовувати схему дій на шляху до поставленої мети.

Принципи виховання

Принципи виховання - керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Принципи виховання акумулюють вимоги, на які зважають, організуючі виховний процес. Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, в т.ч. і виховної, є постановка мети. Педагог повинен знати кінцеву мету своєї діяльності й відповідно до цього спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити недоліки у вихованні, відповідно скоригувати виховний процес. Для цього на певному проміжку часу можливе планування певного завдання як провідного і відповідно з ним залучення учнів до конкретної діяльності.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю життєвого досвіду учнів, а виховання творчої особистості можливе за поєднання їх самостійності й творчості, підтримки та розвитку, ініціативи й самодіяльності.

Різноманітна діяльність учнів – основа виховання. Діяльність - трудова, пізнавальна, художньо-творча - розвиває соціальну активність, ініціативу учнів. Всіляко стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідальність за результати справи. Цього можна досягти, коли учнівські колективи братимуть безпосередньо участь у плануванні справ, усвідомлюючи їх необхідність і значення, організовуватимуть, контролюватимуть, оцінюватимуть результати їх виконання.

3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Воно лежить в основі взаємин між учителем і учнями, вимагає від учителя любові до дітей, відданості справі.

Відома формула А.Макаренка «Якомога більше вимоги до людини і якомога більше поваги до неї»¹ виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем і учнями, між колективом педагогів і колективом учнів, між учнями. Суб’єктом, від якого виходить вимога, може бути колектив педагогів, окремий педагог, колектив учнів, окремий учень, вимогливий до товаришів і до себе (самовимогливість). Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, викликати цілком певні вчинки. Непрямі вимоги можуть бути позитивними (прохання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).

Вимогливість і повага - складові одного і того ж принципу. Ефективна реалізація його можлива за взаємної поваги, доброзичливості, довірливості у стосунках учителя й учня. Безпосередній вплив учителя на учня так само необхідний і важливий елемент виховання, як і виховна сила колективу.

Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов здорова громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спільного з тим, що принижує гідність учнів. Антипедагогічними у взаєминах вчителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, як поблажливість, потурання примхам учнів.

4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на гарне в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає формуванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорікати за недоліки, бачити в учневі лише негативне. Це може створювати в них однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Опора на позитивне в людині передбачає глибоке переконання вихователя в тому, що невикорінена людська цікавість, допитливість, бажання знати, подив перед таємницями природи - те хороше, що не закладається природою, а набувається від вихователя.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових відносин вчителів та учнів, продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів. Тому вимогливість вчителя до себе, своєї поведінки, морального і громадського обличчя - вирішальна умова реалізації даного принципу.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Людська особистість неповторна. Завдання вихователя полягає у вмінні бачити неповторність, творчу індивідуальність кожної дитини, у виявленні, розкритті, плеканні у неї неповторного індивідуального таланту.

Школа покликана розкривати нахили, здібності і обдаровання учнів. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості вихованців, їхній фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам’ять, почуття, здібності, інтереси та ін., щоб, спираючись на позитивне, усувати негативне в їхній діяльності і поведінці.

6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить і від послідовності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться про систему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієнтованої поведінки, його багатогранності як цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, принципам, завданням, змістові, формам і методам виховної діяльності взагалі. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки, в традиціях, у яких матеріалізується позитивний досвід поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї і громадськості. За результати виховання підростаючого покоління відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім’ї та школі. На неї впливає багато інших факторів, у тому числі й недостатньо контрольованих. У тому, що з «усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини»¹, є не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимог до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефективність виховного процесу.

У сучасних умовах сім’я перестала бути єдиним джерелом інформації для дітей. Динамічний розвиток інформаційного середовища значно розширив канали впливу на свідомість дітей, молоді. Процес виховання все більше виходить з-під контролю сім’ї, що вимагає докорінного поліпшення виховної роботи з учнями за місцем проживання, охоплення їх різноманітними масовими та індивідуальними заняттями у поза навчальний час (самодіяльність, клуби за інтересами, гуртки технічної і художньої творчості, спортивні секції тощо).

8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка людини - це її свідомість у дії. Як суспільний продукт свідомість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб’єктивного смислу, перетворився на його переконання, поєднані зі знаннями і практичними діями. Виховання єдності свідомості й поведінки - складний і суперечливий процес. Він не є автономним процесом, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку спроможні звички і традиції поведінки

Але виховання звичок правильної поведінки значно важче завдання, ніж виховання свідомості. Звичайно, свідомість - головне, на що треба спиратися у виховній роботі. Однак вона не може автоматично трансформуватись у належну поведінку. Потрібні ще уміння, навички, наполегливість, рішучість діяти саме так, як цього вимагає свідомість. Тому школа покликана домагатися, щоб формування справжньої свідомості учнів виявлялося в усіх видах їхньої діяльності, поведінці. Досвід засвідчує, що справжня широка етична норма тоді стає дійовою, коли її «свідомий» період переходить у період загального досвіду, традиції, звички, коли ця норма, підтримувана сформованою громадською думкою, починає діяти швидко і точно.

9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості усіх народів, що населяють Україну.

10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування, або часткове врахування природи дитини призводить до втрачених можливостей: нерозвинені задатки й нахили учнів, загублені таланти, невикористані засоби пізнання, загальмовані психічні процеси та ін. “Природа охоче, писав Ж.-Ж.Руссо, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, ми виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти”¹.

11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв’язок з культурними надбаннями всього людства, історією свого народу, його мовою, культурними традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь. Будь-який плодотворний вплив на індивідуум, народ має відповідати вимогам часу, враховувати рівень розвитку, культури, на якому перебуває народ.

12. Гуманізація. Створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил. Постановка виховання в центр навчально-виховного процесу передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіра до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.

13. Демократизація. Усунення авторитарного стилю виховання. Сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу й кожної особистості. Формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеалами свободи, правами людини і громадською відповідальністю.

14. Етнізація. Наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Принцип етнізації однаково стосується всіх народів України. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, збереження специфічного, що є в кожній нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури продовжувачів справи попередніх поколінь.

Усі принципи виховання виражають його глибокий гуманізм. Органічно пов’язані між собою, вони охоплюють всі сторони виховання і спрямовують його на формування людини як цілісної особистості. Реалізація принципів виховання дає позитивні результати лише тоді, коли їх застосовують як взаємодіючі між собою компоненти, спрямовані на досягнення мети виховання.

Література

1. Державна національна програма “Освіта” / “Україна ХХ1 століття”/. –К.: Райдуга, 1994.

2. Концепція національного виховання // Освіта. –1994. –26 травня.

3. Мартинюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія. –К., 1995. –С.7-75.

4. Матюша І.К. Гуманізація виховання і навчання в загальноосвітній школі. –К.: Вища шк., 1995. –С.47-72.

5. Нісімчук А.С., Падалка О.С., Шпак О.Т. Сучасні педагогічні технології: Навч. посібник. –К.: Просвіта, 2000. – С.127-130.