Діяльність братських шкіл

Унікальним явищем в історії вітчизняної освіти була діяльність братських шкіл (80-ті роки XVI ст.). Їх організовували й утримували церковні братства (громадсько–політичні організації православних громадян) з метою зміцнення православ’я. Братські школи були як елементарними, так і школами підвищеного рівня. Найвідоміші – Львівська (перша школа, заснована Успенським братством у 1586р.), Київська та Луцька школи. Завдяки збереженим статутам Львівської та Луцької шкіл можна назвати їх нові риси:

1. Демократичність. У школі мали право навчатися діти різних станів населення, статут школи зобов’язував учителя ставитись до всіх учнів однаково. Для сиріт та дітей з інших міст братства відкривали гуртожитки (бурси).

2. Уведення елементів класно-урочної системи навчання. В елементарних братських школах учнів поділяли на три групи залежно від набутих знань, умінь, навичок, а з XVII ст. у братських школах підвищеного типу встановилася класна система занять. Навчальний рік розпочинався з 1 вересня, були введені канікули, екзамени тощо.

3. Налагоджений тісний зв’язок з батьками чи родичами учнів. Між батьками й школою укладалась письмова угода, де обумовлювались обов’язки сторін з виховання і навчання дітей.

4. Чітка організація навчання: заборонялись пропуски занять, запізнення, існувала налагоджена система чергових.

5. Ґрунтовність освіти, яка не поступалася західноєвропейській.

Високий рівень освіти забезпечували вчителі, які пізніше стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Це – Іов Борецький, Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Старовецький, Мелетій Смотрицький, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький, Тарасій Земка, Ісайя Трофимович-Козловський, Захарія Копистенський, Софроній Почаський та ін. Усі вони працювали певний час учителями братських шкіл.

Традиційно високий рівень освіти всіх верств українського суспільства відзначає тогочасний сірійський мандрівник Павло Алепський, який у 1652р. їхав через Україну до Москви: “Мало не всі українці та більша частина їхніх жінок і дочок уміють читати, добре знають порядок церковної служби; священики вчать сиріт, не дають їм вештатися без діла по вулицях. Черниці Вознесенського монастиря усі були не тільки письменні, а навіть високовчені й самі писали багато наукових та інших творів. Серед ченців є люди вчені, знавці права, або юристи, філософи і красномовці. У Лаврі є славетний печатний дім, що обслуговує весь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих паперах малюнки значних місцевостей і країн, наукові розсліди та інше”¹.

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами.

Вищі школи

Першими національними закладами вищого типу стали Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія.

Острозька слов’яно-греко-латинська академія (або “тримовний ліцей”) була відкрита у 1576р. князем Костянтином Острозьким (1527-1608). У ній викладали слов’янську, грецьку й латинську мови й так звані “вільні науки” (граматику, арифметику, риторику, логіку та ін.). На високому рівні було поставлено вивчення музики та хорового співу. Острозька академія вирізнялася високим рівнем викладання. Тут працювали відомі науковці, шановані громадяни: Кирило Лукаріс, Феофан Грек, письменник та громадський діяч Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, українські публіцисти та філологи Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Іоф Княгеницький, Дем’ян Наливайко та ін. Усі вони брали участь у діяльності наукового гуртка при академії, писали наукові праці, підручники, готували навчальні посібники тощо.

Найбільшу ж кількість освічених, найкращих на той час діячів науки та культури зібрала Києво-Могилянська академія, створена у 1632 р. на Подолі внаслідок злиття Київської Братської та Лаврської шкіл. Це – Петро Могила (опікун академії), Інокентій Гізель, Іоанікій Галятовський, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, І. Кононович-Горбацький, Лазар Баранович та ряд інших. Усі згадані діячі української науки й культури тією чи іншою мірою зробили внесок у розвиток педагогічної думки. Вони розглядали загальні питання виховання й навчання молоді, розробляли методичні рекомендації. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти, створювали підручники та навчальні посібники, інші – порушували освітні питання в полемічних працях, виступах, промовах. У заснуванні Києво-Могилянської академії почесне місце посідає Єлизавета Гулевичівна, дружина київського воєводи, поборниця українського освітництва, яка подарувала свою садибу із землями для створення цього культурно-освітнього комплексу.

Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі – поетику, риторику, філософію й богослов’я. Студенти набували філологічної підготовки, обов’язковим було знання мов: слов’янської, української літературної, церковнослов’янської, грецької, латинської, польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літературу, історію, географію, філософію й богослов’я. З часом було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії – класи домашньої й сільської економіки й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті. Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де формувався один із центрів філософської думки слов’янського світу в цілому, відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. У 1817р. академію закрили й замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію, перейменовану в 1819р. в духовну академію, яка припинила своє існування у 1918р. У 1992р. академія була відроджена як Національний університет “Києво-Могилянська академія”.