7. 9. Соціологічний аспект проблеми зайнятості та безробіття в ринкових умовах.

Зайнятість населення —діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу.

Категорія «зайнятість» характеризується економічним (можливість індивіда своєю працею забезпечити власний добробут і водночас сприяти зростанню ефективності виробництва), соціальним (формування і духовний розвиток особистості) і демографічним (взаємозв'язок зайнятості зі статевими, віковими характеристиками населення, його структурою) змістом. Форми зайнятості класифікують за соціально-економічними (форми власності та господарства, соціальний склад населення) та організаційно-економічними (тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості: постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) і додаткова (вторинна) критеріями. Розрізняють ще повну, продуктивну, вільно обрану, формальну форми зайнятості. У державах із соціально-ринковою економікою набуває поширення гнучка зайнятість (тимчасова робота, надомництво, поділ робочого місця між двома і більше працівниками, скорочений робочий тиждень тощо).

Безробіття — розбіжності на ринку праці між пропозицією робочої сили і попитом на неї, за яких певна частина робочої сили вимушено поповнює резервну армію праці.

Безробітними є працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до неї.

До основних типів безробіття належать: фрикційне (пов'язане з неможливістю реалізувати працівником свого права на вибір виду професійної діяльності, місця роботи тощо); структурне (спричинене змінами структури споживчого попиту і виробничих технологій, що призводить до розбалансування попиту і пропозиції робочої сили у різних галузях виробництва); циклічне (зумовлене спадом виробництва, зменшенням інвестицій в економіку); приховане (пов'язане зі спадом виробництва, що змушує роботодавців надавати працівникам довгострокові неоплачувані відпустки, зі зростанням чисельності працівників, які шукають роботу самотужки, не звертаючись до служби зайнятості тощо).

Соціологія праці вивчає і суб'єктивні характеристики праці: ставлення до праці, мотивацію трудової діяльності, соціально-психологічний клімат у колективі, трудову адаптацію тощо.

8.13 Управління та самоуправління, їх співвідношення.

Соціальне управління є одним з основ­них видів управління, що полягає: в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства і його підсистем; формуванні критеріїв і показників соціального розвитку об’єкта; розробці і застосуванні методів розв’язання проблем, що вини­кають; досягненні запланованих параметрів у розвитку соціаль­них відносин і процесів суспільства.

Систему соціального управління становлять: методи управління — планування, організація, контроль, облік, аналіз, стимулювання, виховання; засоби цілеспрямованого впливу на соціальні процеси — управ­лінські рішення, виробничі завдання, розпорядження, накази, прохання, норми, стимули, санкції; організаційна структура — внутрішня побудова системи, яка відбиває особливості розподілу та кооперації праці, технічні засоби збирання, збереження та передавання інформації, мотивацію тощо.

САМОВРЯДУВАННЯ, -я, с. 1. Форма управління, за якого суспільство, певна організація, господарська чи адміністративна одиниця тощо має право самостійно вирішувати питання внутрішнього керівництва.

Шлях до перетворення людей з об'єкта на суб'єкт управління соціальними процесами дуже складний. Самоврядування виступає джерелом , засобом і метою в справі оволодіння людьми своєю долею. Основні концепції самоврядування, від наївних та анархістських до новіших екологічних та технократичних, розширюють межі сучасної дискусії про можливості контролю за елітою та напрямах її діяльності. Поряд з концепціями слід розглядати й дуже обмежені приклади реального самоврядування від розширення прав міських органів до народження великих суспільних рухів проти війни, голоду, порушення прав людини, за екологічну безпеку.

Самоврядування, на відміну від влади, не має обов'язкового політичного характеру і тому звичайно встановлює додаткову дистанцію соціальних груп до центрів прийняття загальних рішень. Але саме такі центри перешкоджають виникненню автономних органів самоврядування соціальними процесами, про які мріяли прихильники самоврядування з лав анархістів, екологістів, народників, практиків та теоретиків кооперації, носіїв антиавторитарних й альтернативних суспільних ініціатив. Самоврядування в своєму вищому прояві виростає в альтернативу політичній владі, але на сучасному етапі це лише один з напрямів підвищення ефективності управління соціальними процесами.