3.6. Соц структура суспільства, її складові

Соц стр- ієрархічно впорядкована сукупність індивідів, соц груп, соц спільнот, орг та інститутів, об’єднанаих стійкими зв і відносинами. Виникає соц структура у зв’язку з сусп розподілом праці. Осн ел її є люди. У процесі життєдіяльності люди створюють нові об’єднання або входять до вже існуючих для задоволення різноманітних потреб. У соціології такі об’єднання: класи, верстви, групи, спільноти, категорії – елементи соц. структури, деякі з них стійкі в часі, постійно відтворюються та забезпечують наступність та порядок у сусп., а деякі виникають і тут же зникають. Соц. групи мають місце там, де є сталі зв’язки між індивідами. Саме діями таких груп відтворюється соц. життя. Людина може одночасно перебувати у декількох соц. групах, чим і обмежує, і отримує певні переваги. Ел соц структури є: Категорія населення – однорідна за певною озн. сукупність (чоловіки, жінки). Соц. спільнота – сукупність індивідів, що реально існує й емпірично фіксується, має відносну цілісність і виступає як самостійний суб’єкт соц. дії та поведінки. Групи, категорії, спільноти функціонально залежать між собою. Що стосується класів, то вони розгляд у 2х знач: позиції у структурі в-ва і розподілу, все частіше до класу зарах певну культуру, жит устрій і порівняно стійкі традиції (соц клас).

3.7. Група як складова соц. Стр-ри суп-ва. Класифікація груп

У соц. групи людей об’єднують соц. інтереси, що є реальними причинами дій і формуються в різних індивідів у зв’язку з різним становищем і роллю у сусп. Соц. групи мають місце там, де є сталі зв’язки між індивідами. Саме діями таких груп відтворюється соц. життя. Людина може одночасно перебувати у декількох групах, чим і обмежує себе, і отримує певні переваги. Сила соц. групи тим більша, чим більше вона здатна впливати на розвиток сусп. і відстоювати свої інтереси. Соц. групи характеризуються: 1) стійкою взаємодією; 2) високим ступенем спільності; 3) чітко вираженою однорідністю складу; 4) входженням у більш широкі єдності як структурні угрупування. Класифікація: 1) залежно від членів (малі – від 2 до 15; великі – більше 15); 2) від форми здійснення зв’язків (первинні, вторинні). Озн. малої групи: малий склад, просторова близькість членів, довгостроковість існування, єдність групових цінностей, добровільність вступу до групи, неформальний контроль за поведінкою групи. Мала група – об’єднання, де усі знах у беспос контакті. Сер – порівняно сталі спільноти людей, які прац на од п-ві і є членами сусп орг, або прож на обмеж терит. Вел – сталі сук знач к-ті людей, які діють разом у соц значущих стиуанція і ф-ють у межах країни.

3.5. Основні теоретико-методологічні підходи трактування сутності суспільства

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціаль­ної системи як головного системоутворюючого елемента. Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологіч­них опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побу­довано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільст­ва в цілому);

2) об'єктивно предметна та суб'єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об'єктивного та суб'єктивного у суспіль­ному житті),

3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільст­ва чи його мінливості й розвитку).

сучасні західні соціологи досліджу­ють суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в пер­шому випадку зосереджується увага на людській поведінці і те, що і відбувається у суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колек­тивними особливостями людей, а у другому головна увага звер­тається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соц інституції суспільства (економіка, політика, релігія, сім'я та ін.).

Іншу пару опозиційних стратегій представ­лено об'єктивно предметними та суб'єктивно ціннісними стратегія­ми. До перших належать натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. До таких теорій належать теорії Конта і Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія Маркса, котра має переважно екополітичний характер. У Маркса суспільство- це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соці­альної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку само­го суспільства.

За інших підходів як складові суспільства розглядаються соці­альні процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, Е. Дюркгейм за головний системоутворюючий елемент бере «соціальний факт», тобто будь-який спосіб дій, що здатний справляти на індивіда зов­нішній тиск

У суб'сктивно-ціннісній стратегії пріоритет віддається моти­вам дії, суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці XIX переважав у західній соціології. Особлива роль надавалася люд­ській свідомості. Такий підхід позначився на погля­дах Сорокіна, Вебера, Зіммеля.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характе­ризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспі­льстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється, а суспільні системи руйную­ться під впливом суперечностей і конфліктів. Суть функціоналістської теорії зводиться до того, що суспільні явища розглядаються з погляду тієї ролі, яку вони (функції) відіграють у підтримуванні ці­лісності суспільства як соціальної системи.

Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики за те, що його представники недооцінювали чинники, які згубно впливають на суспільство як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються у суспільстві.

На це спрямували свої зусилля представники конфліктологічного підходу — від діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх не­примиренності та руйнівній дії на соціальні системи, і до конфлік­тологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфлікт­ні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.