3.1Зміст статей

• Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

• Установлювалася платня у розмірі:

  • військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;

  • військовим суддям — 300 польських злотих;

  • судовим писарям — 100 польських злотих;

  • польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;

  • сотенним хорунжим — 30 польських злотих;

  • гетьманському бунчужному — 50 злотих.

• козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;

• Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;

• Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

• Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

• Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;

• Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

• Гетьманський уряд просив установити платню:

  • полковим у розмірі 100 єфимків талерів;

  • полковим осавулам — 200 польських злотих;

  • військовим осавулам — 300 польських злотих;

  • сотникам — 100 польських злотих;

  • кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.

однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

• у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;

• Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

ДЕРЖАВОТВОРЧА

ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ

З ЛИСТОПАДА 1918 ПО СІЧЕНЬ 1919 р.

Становлення України як суверенної, демократичної держави відбувалося і

відбувається в складних умовах. І саме цим пояснюється зацікавленість

людей до подій 1918-1919 р.р., коли Україна намагалась, але не стала

незалежною, демократичною, соціально-справедливою державою.

Характерною рисою ситуації в Україні після революцій 1917 р. було те, що

поряд із політичними рухами, що боролися за створення унітарної держави

(більшовики, білогвардійці, іноземні інтервенти), досить активно

проявили себе сили, що поставили за мету створення незалежної

української держави. Перша така спроба була зроблена Центральною радою в

1917 - на початку 1918 р. На превеликий жаль ця спроба не мала успіху.

29 квітня 1918 р. в Україні відбувся державний переворот.

Німецько-австрійська окупаційна влада, спираючись на підтримку

буржуазно-поміщицьких кіл, скинула Центральну раду і замінила її урядом

гетьмана П. Скоропадського.

Його реакційний внутрішній курс поглиблювався певною залежністю

"Української держави" від німецько-австрійських правлячих кіл. А те, що

усі найвищі посади були зайняті російськими бюрократами, поглиблювало

недовіру і нетерпимість до гетьманського уряду. Крах Центральної ради у

квітні 1918 р. не припинив активності в справі відродження української

національної державності.

Керівникам українських партій вдалося об'єднати і організувати

антигетьманський рух. На хвилі загального піднесення було утворено

Директорію, як політичну наступницю Центральної ради і орган по

керівництву повстанням.  Поштовхом до активізації її діяльності стала

"Грамота про федеративний зв'язок України з небільшовицькою Росією" П.

Скоропадського від 14 грудня 1918 р. Військо Директорії почало стікатися

до Білої Церкви.

В цей час в німецькій армії відбувався розлад. Революція в Німеччині,

непевне становище в Україні посилювали його. Гетьман втратив підтримку

окупаційної влади. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади на користь

уряду, супроводивши це короткою запискою: "Я, гетьман всієї України, на

протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести

край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил

справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер

склались, керуючись виключно добром України, відмовляються від влади".

Після падіння гетьманщини Директорія продовжила свою діяльність як орган

тимчасової законодавчої влади.

У Декларації від 26 грудня 1918 р. Директорія наголошувала, що постійною

організацією влади повинен стати Трудовий конгрес. 5 січня 1919 р.

з'явився наказ, що призначав перше зібрання його на 22 січня 1919 р.

Конгрес розпочав свою діяльність саме цього дня.

Одночасно 22 січня відбулося об'єднання двох суверенних українських

держав - Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української

Народної Республіки (ЗУНР) в одну самостійну соборну державу. Урочистий

Акт злуки був проголошений Директорією на Софійському майдані Києва.

фійському майдані Києва.

Йому передували Предвступний договір, укладений 1 грудня 1918 р. в м.

Фастові між УНР та ЗУНР, а також Ухвала Української Національної Ради

від 3 січня 1919 р. про злуку УНР і ЗУНР. Однак об'єднання через ряд

обставин не було тоді доведено до кінця.

Серед усіх запланованих Директорією заходів найбільш важливою була

розробка аграрної реформи. Ще 8 січня 1919 р. уряд видав "Основний закон

для всіх земель Української Народної Республіки". Реалізація аграрної

програми не вимагала від уряду надзвичайних зусиль. Справу аграрних

перетворень було досить передати у руки самих селян, які через земельні

комітети оперативно здійснили б їх. У разі реалізації закону на селі

відбулася б справжня аграрна революція. Проте цей закон не відповідав

прагненню діячів Директорії побудувати в Україні суспільство трудящих,

позбавлених будь-якої експлуатації.

Дуже важливими були розходження серед самих лідерів Директорії.

Фіктивність її як "колективного" органу влади була очевидною. В ній

неухильно зростав вплив С. Петлюри.

На так званій Державній нараді було запропоновано передати владу

військовим (тріумвірат мали складати С. Петлюра, В. Коновалець, О.

Болбочан). Спроба ця провалилася. А після виходу В. Винниченка зі складу

Директорії С. Петлюра став її головою.

Ситуація в Україні складалася надзвичайно тяжкою. Звідусіль її оточували

вороги. Директорія все більше втрачала підтримку населення, чисельність

її армії неухильно скорочувалась.

В умовах жорстокої боротьби й недостачі української інтелігенції

Директорії "на ходу" доводилось створювати новий державний апарат:

систему законодавчих і виконавчих структур як у центрі, так і на місцях,

армію, органи охорони громадського порядку. Та зробити це кваліфіковано

у неї не було ні сил, ні можливостей.