7.Етичні вчення давнього китаю

Етичні вчення Давнього Китаю складаються в середині II тис. до н. є. Вони набувають цілісного характеру у вигляді трьох тисяч статей законів та моральних норм легендарного царя Му. В них відображені стосунки перехідного етапу в історії Китаю: від первісно-родових до рабовласницьких (XVI ст. до н. е.). Патріархальна родова община з властивим їй способом життя утверджується як ідеальний спосіб організації стосунків. Тут поважали старших, допомагали слабким і немічним, усі по­чувалися родичами.

До числа основоположних етичних понять входили: "сяо", "лі", "де". "Сяо" — ієрогліф для означення шанування предків. Знатність походження визначала місце людини не лише в зем­ному, але й у потойбічному житті. Вважалося, що душа знатно­го покійника стає духом — покровителем живих. Тому кожен пан є батьком своїх підлеглих і опікується ними не лише в зем­ному, але й у потойбічному світі.

"Лі" — ієрогліф для означення обряду жертвоприношення покійним предкам. Він означає також порядок у світі, де сто­сунки підпорядковані принципу служіння нижчих вищим.

Ієрогліф "де" — означає доброчесність і тотожний поняттю "сінь" — слухняний. Доброчесними вважалися люди, що вико­нували моральні приписи. Моральні поняття розглядалися згідно з принципом протилежного: світлі (відданість, вірність тощо) та темні (нещирість, розпусність тощо). Носіями "світлої" моралі вважалися люди знатні, темної — прості люди. В "Кни­зі часів" ("Іцзинь") добро і зло зображуються ЯК "ЯН" (світле) та "інь" (темне) начала світу та людського життя. Знатність ото­тожнена з небом і сонцем; незнатність — з пітьмою і землею.

Характерне для китайської культури уявлення про злагод­женість буття природного світу та світу людського життя знай­шло відповідне відображення в етичних ученнях. Так, світ при­роди бачиться як світ взаємодії п´яти стихій. Це — вода, во­гонь, земля, дерево, метал. Відповідно вони визначають п´ять людських якостей: мудрість, людинолюбність, вірність, шану­вання старших, мужність. У "Книзі часів" визначається 8 еле­ментів світу і відповідно 8 людських чеснот.

Суспільні негаразди VII—VI ст. до н. є. зумовлюють розви­ток У настроях людей скептицизму. Звучать сумніви щодо існу­вання гармонії в природному світі та в людських стосунках. Піддається сумніву думка про існування "вищої справедливості" на небі. Існування зла, аморалізму починає розглядатися як наслідок людської діяльності, а не якихось природних сил зла. Криза традиційної моральності зумовлює розвиток філософської рефлексії, спрямованої на пошук вихідних засад моралі, здат­них забезпечити суспільну злагоду. Визначним філософом-ети-ком Давнього Китаю (V ст. до н. є.) був Конфуцій (551—479 pp.). Основна його праця з питань етики "Луньюй" ("Бесіди і мірку­вання") укладена його учнями. Основним в етичному вченні філософа є поняття "жень" (людинолюбність). Конфуцій наго­лошував, що його етика оперта на традиційні цінності. Вона виходить з уявлень про панування гармонії в природному світі та в людських стосунках. Люди отримали моральність у дару­нок від небесного володаря. Він вручив правила моральності двом легендарним царям Яо і Шунь.

Етика Конфуція базувалася на всезагальних моральних зобо­в´язаннях. Якщо багаті та знатні будуть дотримуватися правил "лі" (порядок світу), то прості люди будуть слухатися їх. Закон "лі" вимагав дотримання традиції жертвоприношень та шану­вання родичів. Цю моральну вимогу Конфуцій розглядає як вихідну, як основу людськості. Нею перевіряється велико­душність, вірність, доброта тощо. Віддякою за ці якості стає сприяння богів. Носіями названих чеснот, цілком у дусі свого часу, філософ вважає лише знатних громадян. Однак його по­вчання містить і всезагальні моральні принципи. Так, у відповідь на питання учня: "Чи можна одним реченням висловити прави­ло, якого необхідно дотримуватися усе життя?" — Конфуцій відповів: "Можна. Чого не бажаєш собі, того не роби й іншим" [1,с 193—194].

Система всезагальних моральних підпорядкувань поширю­ється на ставлення підлеглих до своїх правителів. Імператор — ´син неба"— "батько і мати народу". Непослух йому— най­більше зло. За жодних обставин чи то знатні, чи прості люди не мають сумніватися у вищій мудрості і справедливості імпера­тора. Вищий прояв "і" (обов´язку) — відданість царю; вища мета життя людини — служити вельможі як батьку.

Ієрархічна упорядкованість стосунків, коли кожен діє в ме­жах, визначених його соціальним статусом, бачиться умовою збереження життя та його гармонії. Адже цей порядок, як на­голошує Конфуцій, не витвір людей, а дарунок богів. Поняття "жень" має специфічний зміст: людинолюбність бачиться в на­данні кожному явищу (кожній суспільній верстві) належного їм образу і способу діяльності. Цій меті служить, зокрема, ви­сунутий Конфуцієм принцип "виправлення імен". Тобто, ко­жен має почуватися і діяти в суспільстві згідно зі своїм соці­альним статусом. На цій підставі Конфуцій вимагав повернути зубожілій аристократії її багатства і соціальні привілеї. Апелю­ючи до свідомості "благородних", він говорить про "принцип середини", тобто уникання крайнощів (згодом поняття "міри" моральності ґрунтовно розробить давньогрецький філософ IV ст. до н. є. Арістотель у праці "Нікомахова етика").

Етика Конфуція зберігалася аж до початку XX ст. у статусі державної релігії Китаю.

Опозиційним щодо конфуціанства стало релігійно-моральне вчення даосизму ("дао" — шлях). Засновником даосизму вва­жається легендарний мудрець Лао-цзи (VI—V ст. до н. е.), су­часник Конфуція. Ідеї даосизму викладені в трактаті "Лао-цзи" (інша назва "Даодецзин"). В основу його покладені традиційні для китайського народу уявлення про гармонійні зв´язки при­родного і суспільного життя. "Дао" — це певна надприродна сила, що наповнює собою світ. Протягом віків це поняття напов­нювалося різним змістом. Його тлумачили то як божество, то як дух, то як першопричину усіх речей, то як природний прин­цип життя.

Порушення "дао", зокрема спричинене негідною поведінкою людей, стає причиною людських нещасть. Даосизм учив відмові від чуттєвих задоволень, від пристрастей, від матеріального світу загалом. Відмова від бажань, пасивно-споглядальне жит­тя утверджується як вище благо. Песимізм і непротивлення злу лежать в основі етики Лао-цзи, де важливим є: "У світі най-слабші перемагають найсильніших. Небуття всепроникне. В сві­ті немає нічого, що можна було б зрівняти з користю недіяння" Ідеалом суспільних відносин в етиці даосизму є патріархаль­но-общинні звичаєві стосунки. Об´єктом його критики є держава, що спричиняє до воєн, поборів простого люду тощо.

Названий період в історії Давніх держав — це період майже одночасного становлення філософських учень, що осмислюють життя природи та людини, намагаються віднайти закони, які визначають буття світу, а також людське життя. Відомий німецький філософ XX ст. К. Ясперс у праці "Смисл та призна­чення історії" (1949) характеризує період між 800 і 200 роками до н. є. як початок відліку "осьового часу". Це період, коли для всіх народів "були знайдені спільні рамки розуміння їх істо­ричної значущості" Особливо вирізняються, на думку філософа, культури народів Індії, Персії та Греції. Створене ними "було одним із чинників, що зумовили характер осьового часу", причому, велику роль відіграли такі народи, як іудеї і ки­тайці"

8.ЕТИЧНІ ВЧЕННЯ СОФІСТІВ

Серед представників цієї течії було немало видатних мислителів, професійних "учителів мудрості", зокрема Протагор (прибл. 490—420 до н. е.), Горгій (прибл. 480— 380 до н. е.) та ін. Проте софісти молодшого покоління (Лікофон, Алкідамант, Трасімах та ін.) усе більше абсолютизували момент релятивізму в пізнанні й оцінюванні (вважали людські знання відносними, суб'єктивними), доводячи пізнавальні й ціннісні висновки до абсурду. Зрештою, софістика перетворилась на суто формальне, софістичне обґрунтування (створення видимості обґрунтування) будь-яких тверджень, навіть абсурдних.

Софісти першими поставили людину в центр філософського пізнання, розглядаючи її як творче начало світу. Якщо інші античні філософи розмірковували, йдучи від світу-космосу до людини, від загального до специфічного, від об'єктивного до суб'єктивного, то софісти визнавали примат (лат. — першість) людини над світом. Найвидатніший з-поміж них — Протагор, вважав її мірою всіх речей, від якої залежать закони об'єктивної дійсності (очевидно, йдеться про суспільне буття).

Представники цієї течії розмірковували про значущість і цінність речей для людини, обґрунтовували її право дивитися на світ крізь призму своїх цілей та інтересів. На їх думку, людське буття не зводиться до природного, а охоплює також неприродне, суспільне (культуру). У світі природи і культури існують різні закони: природні діють невідворотно, а закони держави, культурні й моральні норми не мають строго детермінованої сили, тому ганьба чи покарання можливі лише, якщо порушення помічені. Порушення законів природи обертається шкодою для індивіда незалежно від того, явне воно чи приховане.

Створене людьми буття (культура) є індивідуалізованим, тому його прояви, на відміну від природного, видаються стихійними, випадковими, навіть свавільними. Такі міркування не позбавлені сенсу, адже моральні норми, як свідчить історія, часто змінювалися. Проте софісти, акцентуючи на мінливості, відносності та суб'єктивності норм і уявлень про добро, зло, справедливість, ігнорували в них моменти тривкого, абсолютного, вселюдського, об'єктивного. Внаслідок такого підходу вони довели релятивізм до скептицизму (недовіра у правильності, істинності чого-небудь) і навіть морального нігілізму, заперечення загальновизнаних моральних цінностей.

Людські чесноти софісти тлумачили надто широко, зараховуючи до них набуті людиною моральні та соціальні позитивні якості (розумові здібності, професійну майстерність, красномовство), які забезпечують їй життєві успіхи і повагу. Життя вони розглядали як суцільний процес виховання, головне завдання якого полягає в навчанні доброчесності. У ранньому дитинстві цим мають займатися батьки, згодом — учителі, далі — держава, змушуючи своїх громадян вивчати закони і жити згідно з ними.

Моральні норми, закони, приписи суспільного життя, на відміну від законів природи, софісти вважали результатами людської творчості. Ці закони і норми не можуть мати всезагального, необхідного для всіх статусу. Наприклад, Горгій дотримувався думки, що чесноти чоловіків і жінок, дорослих і дітей, вільних і рабів принципово різні. Навіть у людей однієї статі, одного віку і соціального становища уявлення про чесноти не тотожні, оскільки кожен індивід є мірою речей, а відмінність між індивідами нескінченна.

Визнаючи цінність речей, вдаючись до моральних оцінок, люди використовують не знання, а думки, які не можна охарактеризувати як істинні чи хибні. Послуговуючись здоровим глуздом, вони одні з них вважають кращими, інші — гіршими.

Загалом усі софісти були єдині в тому, що однозначно тлумачити добро, зло і справедливість неможливо, оскільки дотримувались принципів етичного релятивізму, який розуміли по-різному. Так, Антифонт (V ст. до н. е.) сутність справедливості вбачав у тому, щоб не порушувати заковів держави, оскільки це вигідно. Проте на самоті, без свідків корисно дотримуватися законів природи, тому що приписи суспільства довільні, штучні, а закони природи — необхідні. На думку Фрасімаха із Халкедона (V—IV ст. до н. е.), який викладав у Афінах риторику, кожна влада встановлює такі закони, які їй корисні: демократія — демократичні, тиранія — тиранічні, тому справедливість — це вигода для певної влади. А Каллікл (персонаж із діалогу Платона "Горгій") вважав справедливими закони тиранії та устрій суспільства, за якого сильний панує над слабким.

Етика софістів не вичерпується релятивізмом. Вони скептично ставилися до твердження про існування богів; проголосили (вперше) ідею рівності всіх людей — знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; піддавали критиці устої тогочасних держав.