1.Поняття «культура» як духовного та суспыльного феномену .Структура культури.

Термін „культура” вперше зустрічається в одному з творів римського автора Цицерона (45 р. до н.е.). Це важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство. Культура стала об’єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. У всіх випадках раннього вживання слова „культура” воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось, було пов’язане із землеробством. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини. У середні віки культура асоціюється з міським укладом життя, а в епоху Відродження – з досконалістю людини. У добу Нового часу „культура” оформляється в наукове поняття. Культура розглядається, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, проте духовна культура завжди асоціювалась з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасна культурологія. Культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв’язку людей зі світом. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єкт вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Можна виділити 3 основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

2.Українська культура як духовний та суспільний феномен.Їх сутність характерні риси та ознаки.

Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі більш пізнього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від загарбників.

3.Еволюція поглядів на культуру в європейській та вітчизняній філософії та культурології.

Погляд на історично-культурний процес був притаманний як гуманістам епохи Відродження ,так і мислителям доби Просвітництва.Зокрема,французькі просвітителі Вольтер,А.Тюрго,М.Кондорсе вважали,що "культурність","цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ,вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.Однак,уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв.Так, Жан Жак Руссо протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту нравів народів,які знаходяться на патріархальній стадії розвитку.Протиставлення "природної"і "цивілізованої" людини,властиве не тільки Руссо,але деяким іншим просвітителям.Викриваючи вади існуючої культури,Руссо не бере під сумнів основну тезу культурології:розум є джерелом розвитку і вихідним критерієм культури.Сутність культури вбачалая у моральній (Кант),естетичній(Шіллер,брати Шлегелі),філософській(Гегель) свідомості.Основоположник німецької класичної філософії Іммануїл Кант пов"язував основу культури не стільки з розумом ,скільки із сферою моральності.На думку великого німецького мислителя,поета і драматурга Шіллера завдання культури полягає у розвитку і гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини,чуттєвого і розумного,насолоди і обов"язку.На думку великого німецького філософа Гегеля сутність культури визначається не наближенням людини до природи,а наближенням індивіда до світового цілого,яке включає в себе як природу,так і суспільну історію.Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури.П.О.Флоренський (1882-1943) та інші представники цього напряму філософської думки підкреслювали важливу особливість культури-вона виражає прагнення людини добувати своє природне і соціальне життя до духовності.Тобто лиши за допомогою культури розкриваються найкращі якості людини,розкривається її гармонія з навколишнім світом.Протилежну позицію займав революційно-демократичний напрям суспільної думки,представники якого акцентували увагу на залежності культури від матеріально-виробничої діяльності людей."Маса працює,-писав М.Чернишевський,-і поступово вдосконалюються виробничі мичтецтва".Вона обдарована допитливістю,цікавістю-і поступово розвивається освіта.Причина одна-внутрішнє прагнення маси до поліпшення свого матеріального і морального побуту.Представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історії становлення і розвитку уявлень про культуру,можна зазначити,що поняття культури пройшло складну еволюцію,поступово збагачуючись у своєму змісті.