8) Становлення,розвіток ,занепад рабовласніцького господарства Стародавнього Риму.

Історія Риму – яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший ( VIII  - VI ст. до н.е.) – царський; другий (509 – 31 рр. до н.е.) – республіканський; третій (31 р. до н.е. – 476 р. н.е.) – імператорський.

Перший період – це епоха переходу різних племен Апеннинського півострова від родової общини до рабовласництва. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не з’ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей – клієнтів.

Протягом VI – III ст. до н.е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н.е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 6 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н.е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II – I ст. до н.е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н.е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських та сільськогосподарських. Перші – слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики – використовували в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісницьких майстернях, копальнях, камноломнях, але переважна частина – в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму – також борги. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів.

Рабами були іноземці, римське право забороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Головною формою рабовласницького господарства була вілла – маєток площею 25-100 га землі, яку обробляли 50-60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

У I – II ст. н.е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцелі), які надавалися в оренду колонам – дрібним землеробам. Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї із сторін. Крім дрібної оренди поширилася велика оренда на емфітевтичному праві (довго- і вічностроково), прекарій – умовне  землеволодіння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником. Рабам, які займалися ремеслом або комерційною діяльністю за дорученням  рабовласника, почали надавати пекуліум – майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди. Поступово відосини пекуліуму поширилися у сільському господарстві. Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках землевласників з’явилися раби, які обробляли наділи землі  і платили ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися пекуліумом, однак у них з’явилася зацікавленість у результатах своєї праці. Зросла чисельність вільновідпущеників-лібертинів, які займалися ремеслом і торгівлею.

У добу пізньої Римської імперії (III – V ст. н.е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в I ст. до н.е., і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічний прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її віськову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулювання поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним.

Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежилася абсолютна власність рабовласників над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.

Отже, для господарства Римської імперії в  III – V ст. н.е. визначальними стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи. Велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства. Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих землевласників і під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні відносини, розширилася господарська самостійність рабів, які отримали землю, в економічному відношенні ставали залежними колонатного типу.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання, натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східні і Західні частини імперії роз’єдналися щодо адміністрування і управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 р. н.е. Західна Римська імперія перестала існувати.