Лекція 13. Василь Стефаник (2 год.)

Тема. «Камінний хрест». Життя і творчість. Творча співдружність В.Стефаника з Л.Мартовичем і М. Черемшиною («Покутська трійця»). Новаторство письменника. «Камінний хрест» - психологічне розкриття теми еміграції. Історична основа твору. Сюжетно-композиційні особливості. Трагічна подія - композиційний центр новел В.Стефаника. Драматизм конфлікту, емоційна загостреність зображуваного. Багатозначність символічних образів. Ідея нерозривної єдності Івана Дідуха з полем, рідною землею. Останній танець Івана Дідуха перед від'їздом із села як символ трагізму і розпачу, прощання з рідним краєм.

Мета. Ознайомити учнів з біографією і творчим до­робком В. Стефаника його стилем; виховувати гуманізм, милосердя, співчуття до тяжкої долі Стефаникових героїв; поглибити вивчене про талановитих людей Га­личини, перейнятися гордістю за Прикарпаття і Буковину, багаті на митців

Тип заняття: лекція.

Обладнання: портрет В. Стефаника, діафільми, ілюстрації до творів тощо.

Теорія літератури: експресіонізм, новела, образ-символ, худож­ню деталь

План заняття

1.

1. Перший період творчості

2. Другий період творчості

3. Проблема еміграції у творчості В. Стефаника. Творчість другого періоду як усвідомлення пись­менником суті існування української нації

а) аналіз новели «Камінний хрест»

Рекомендована література

1.Бойко Б. Три грудки землі на могилу В.Стефаника // Літературна Україна. - 1998. -10 грудня.

2. Бойко І. В.Стефаник: переступаючи межу майбутнього // Літературна Україна. - 1999.- З червня.

3. Бойко Т. Трагічний ритм життя і творчості В.Стефаника // Основа. - 1994. - № 26.

4. Горболіс Л. Карби життєвого шляху Василя Стефаника: Урок-конференція//Дивослово. 1996. - № 5.

5. Гоян Я. Камінний хрест України: До 130-річчя з дня народження В.Стефаника // Літературна Україна. - 2001. - 17 травня.

6. Лепкий Б. Із спогадів: В.Стефаник // Дивослово. - 1996. -№ 9.

7. Ляхова К. Національні й загальнолюдські ідеали в новелі В.Стефаника "Марія" // Українська мова і література в школі. - 1993. - № 11.

8. Музичка М. Штрихи до біографії В.Стефаника // Дивослово. - 1995. - № 5 - 6.

9. Омельчук Ю. Камінний хрест В.Стефаника: До 125-річчя від дня народження // Київський вісник. - 1997.

10. Погребеник Ф. Без цензурних купюр // Вітчизна. - 1991. -№ 5.

11. Погребеник Ф. З думою про суверенність народу. До 125-річчя з дня народження В.Стефаника // Дивослово. - 1996. - № 9.

12. Погребеник Ф. Митець, що "розширює державу мужицької душі": Б.Лепкий про В.Стефаника // Слово і час. - 1998. - № 2.

13. Розанова О. Білий світ В.Стефаника // Українська мова та література. -2001.- Ч. 3.

14. Слоньовська О. В.Стефаник - майстер психологічної новели // Українська мова та

література. - 2001. - Ч. 3.

15. Соловей О. Чи кожен здатний випести свій хрест ще за життя не лігши в домовину: Творчість В.Стефаника // Дивослово. - 2000. - № 5.

16. Шумило Н. Літературний феномен В.Стефаника: Національний варіант експресіонізму // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2001 -№3.

17. Яцків Н. В.Стефаник у французьких перекладах і критиці // Урок української. - 2000. -№5-6.

Яцків Н. Світоглядні засади поетики В.Стефаника та західноєвропейський модернізм // Обрії. - 1999. -№ 1.

Василь стефаник

(1871-1936)

Народився в с. Русові, що на Івано-Франківщині, у родині заможного селянина, там же й помер.

Письменник, майстер психологічної новели.

Найвідоміші твори: новели «Новина», «Камінний хрест», «Катру­ся», «Палій».

"Селянський світ висилає найліпші свої сили в інший, пан­ський світ, аби вони там набралися розуму і боронили потім його перед тим ворожим панським світом"

В. Стефаник

Василь Стефаник... Селянин з діда-прадіда. Мужик...

Василь Стефаник... Інтелігент, сільський філософ, вразлива і сильна душа, величезне любляче серце.

Василь Стефаник... Талант, яким би пишалася найбільш куль­турно розвинута європейська нація. Новеліст світового рівня.

Марко Черемшина поетично і пророче писав про народжен­ня маленького Василька:

"Серед маю-весни, як помірки горбами розгорнули свої зелені хліба і навпроти сонця їх вигрівали, а зозуля дурила мужиків щастям-урожаєм, — прийшов він на му­жицький світ на ниві, яку дєдя орали, а мати від межі відсапува­ли... Мужики прижмурювали свої глибокі очі і розпізнавали, що цю дитину птахи з неба випросили, аби весь смуток із сіл забра­ла та й аби його буйним вітром вгору передала".

І хоч не аж настільки легендарним і славнозвізним було на­родження 14 травня 1871 року в родині русівського заможного селянина Семена Стефаника та його жінки Оксани сина Василя, він дійсно прийшов у світ як страдник і боронитель стражденних. Дитинство хлопчика минуло в рідному Русові Снятинського повіту. Василько радо виконував звичну для сільських дітей ро­боту, пас вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слу­хав їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хлібороба-трударя на ній, відчувалася святість праці.

Батько хотів бачити Василька орачем і сіячем з юних літ, і пізніше Стефапик згадував першу свою оранку, криваві мозолі і втому:

"Нагадується мені одна весна — давня, давня... Я перший раз йшов робити весну... Тато казав: "Ти вже великий, вже меш зо мнов у поле ходити, а за то д'Великодню я куплю файний капелюшок кайстровий і черевики куплю, будем робити та й будем мати..." Цілий день я погонив — мука була, плач був і сварка. Вечером я вертався додому... Мама мене привітала як парубка".

Звернімо увагу, що спогад не похмурий, не песимістичний, а овія­ний надією: "Будем робити та й будем мати". Оцю впевненість у власних силах, працездатність, селянську двожильність В. Стефаник пізніше реалізував уже не як ратай, а як новатор-письменник, орав літературне поле глибоко, без огріхів, на совість, як людьми і самим собою поважаний добрий господар.

У 1878 році батьки віддали свого найстаршого сина до почат­кової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Побачив­ши, що дитина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зара­хували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого по­сипалися насмішки й кпини від паничів й учителів:

"Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били". Після цієї школи, де, як писав письменник, "не одну сльозу... зрібним рукавом обтирав", проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Ва­силь успішно склав іспити до Коломийської Гімназії.

І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайвище. Василько старався вико­нати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав нога­ми й улюлюкав. Потрясіння було таким великий, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому "панський" костюм, не міг його носити, бо запах сукна щоразу нагадував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду.

Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим в класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість:

"Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули. Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала".

Навчаючись у Коломийській Гімназії, Стефаник прочитав тво­ри Г. Квітки-Основ'яненка, Панаса Мирного, Марка Вовчка, роз­добув і дуже тішився єдиним на всю Коломию "Кобзарем" Т.Шев­ченка. Влітку 1886 року він з найближчими друзями організував у Русові читальню, а в кінці року Гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка прийняв при­сягу, що буде чесно жити і трудитися для народу.

Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, читав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем, з яким у 1889 році прибув на нелегальний з'їзд української гімназійної молоді Галичини. Дізнавшись про звільнення М. Павлика від ро­боти в редакції львівської газети "Батьківщина", гімназисти на­писали ректору гнівного листа. Лесь Мартович був для молодого Стефаника втіленням справжнього таланту. Василь навіть ви­просив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповідан­ня "Нечитальник". Під впливом Леся він і сам спробував твори­ти:

"Писати я почав дуже рано, ще в Гімназії, та величезний та­лант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник".

Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі "Народ" — "Жолудки наших робітних людей і читальні", підпи­сана псевдонімом Василь Семенів. Погляди коломийських Гімна­зистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з Гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефаника. Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій Гімназії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свідченням чого ста­ла стаття у Станіславському журналі "Поступ" — "Форналь Антін". У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селяни­на, який став наймитом ("форналем") на чужому полі.

У Дрогобичі В. Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.

Закінчивши Дрогобицьку Гімназію, Стефаник вирішив вчи­тися в Кракові на медичному факультеті. Це місто, звичайно, приваблювало молодого митця можливістю побачити світ, а ось вибір нелюбої медицини можна обґрунтовувати хіба тим, що в ті роки в сім'ї Стефаників розігралися дві трагедії: захворіла і по­мерла Василева сестра, повільно згасала мати, і, можливо, юний Стефаник надіявся вивчитися на лікаря і врятувати рідних.

Навчання не подобалося Стефанику. Медицина виявилася важкою, нудною. Василь ненавидів її і радий би був кинути навчання, якби не строгий батько, який поклав за мету зробити з сина "пана дохтора". Під час канікул, а іноді й навчання, Василь кидав Краків, в селах Галичини й Буковини вів агітаційну пропа­ганду, переконував селян висунути до сейму чи до парламенту кандидатуру Івана Франка. За це Стефаника кілька разів ареш­товували. Деколи письменник ризикував і головою, адже одного разу сталося так, що солдати загнали Василя й 23 селян у церкву, але потім відпустили. Були під час виборів й жертви. "Шість му­жиків руських погибло від багнетів, а тисяча сидить у кримі­налі", — писав Стефаник.

У 1895 році Василь приїхав до дуже хворої матері. Оксана об­ливала слізьми подушку: "Діти, діти, кілько вас маю, а так, як бих вас не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові гріхи". Батько ж не міг і не хотів зрозуміти свого сина, і конфлікт вилився у велику сварку й взаємну неприязнь.

Для матері Василева творчість була святинею, але похмурі тони його оповідань лякали селянку, вона вважала, що її син дуже нещасливий, якщо "люди плачуть над його писанням, а не сміють­ся". Помирала мати, коли Василь уже був відомим у Західній Україні новелістом, про що скажемо трохи пізніше. Смерть Ок­сани призвела до ще більшої ненависті між батьком і сином. Семен задумав оженитися, хоча небіжці, як говорили в селі, ще "ноги не застигли". Скоропостижне весілля батька з Василевою ровес­ницею боляче вдарило письменника. З розпачу він погрожував викопати мамину труну і покласти на порозі в церкві, щоб бать­ко з нареченою переступав через домовину, ведучи нову жінку до вінця. Цього, звичайно, письменник не зробив, адже це було б оскверненням могили неньки, але з розпачу тяжко захворів.

Крім власне сімейних драм, Василя боляче вражало загаль­нонародне лихо. Еміграцію він розцінював як непоправну траге­дію. Краківський вокзал став пересильним пунктом виїжджаю­чих, які проходили медичну комісію, купували квитки й візи. Тут галичан обдурювали, шахрували, убивали. Та й життя їхнє у бруді, злиднях, відчаї скидалося на циганський табір. Оскільки батько категорично заборонив синові кидати навчання і приїжджати додому, молодий Стефаник часто приходив на Краківський вок­зал, щоб від земляків-пєреселенців довідатися, що робиться в рідному краю. О. Кобилянській він писав про свої враження:

"Нині досвіта на двірці краковськім було 800 душ емігрантів... Поїзд рушає, жінки і чоловіки чіпляються єго, поліція і жандар­ми — відкидають їх, як грушки... На пероні лишаються жінки без чоловіків, діти самі без родичів і чоловіки без жінок. Шалений плач, ламання рук і прокльони. А поїзд лише димом б’є в очі – пішов!»

У грудні 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» було надруковано новели "Синя книжечка", "Стратився", "У корчмі", "Сама-самісінька". Дещо пізніше Василь Стефаник написав слав­нозвісні новели "Лесева фамілія", "Мамин синок", "Майстер", "Катруся", "Ангел", "Осінь", "Шкода", а взимку 1899 року — "Камінний хрест".

О. Кобилянська, прочитавши ці твори, писала авторові:

"Між слова Ваші, там... тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам'ятник для свого народу... Гірка, пориваю­ча, закровавлена поезія Ваша... котру не можна забути".

Сам же Василь Стефаник пояснював тематику своїх творів так:

"Весе­лості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало... А нарешті скажіть, що я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити".

Особисте життя Василя Стефаника теж виявилося невесе­лим. 5 грудня 1897 року в Ссрафинцях на двадцять другому році життя померла перша любов Стефаника Євгенія Бачинська. Ту­беркульоз знищив її.

Другою любов'ю Василя стала Ольга Кобилянська. Гостюючи в Белелуї в родичів, Ольга подарувала Стефаникові квітку білої лілії. Стефаник намагався якнайдовше зберегти її тендітний цвіт:

"Ваша лілія тепер моя. Я її гірко ніс (з Белелуї до Русова — 3 км). Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я її купав у креничці, як малу дитину".

Любов була взаємною і великою, адже на схилі віку у новелі "Спомин" Ольга писала:

"Ти посивів, я подалася. І не дуже-то і так далеко від себе живемо. Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю, але і ти читай. Здалека подаю і щиро стискаю твою пра­цьовиту руку.

В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді пере­дала. Вона мені всюди, де б я її не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин — то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі..."

Чому ж вони не побралися, якщо так кохали? Хто знає... Таємниця кохання і таємниця життя часто людському розумові непосильні.

Перший період творчості Василя Стефаника охоплює 1897-1900 роки. У 1890 році вийшли збірки новел "Синя книжечка", "Камінний хрест", а через рік — "Дорога". У Стефаника фактич­но не було періоду учнівства, оскільки слабких, недосконалих творів у, нього нема зовсім. Критика, правда, дорікала авторові тим, що надто гіперболізує народне горе, на що Василь досить дотепно відповів:

"Мені самому було б приємніше змальовувати наших селян у вишиваних сорочках на призьбі, що мочають булку в мисці меду. І сто гусок перед хатою, і двадцятв корів за нею".

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчи­ною з прогресивної сім'ї. її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання "Синьої книжечки" сказав: "Не пиши так, бо вмреш". Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років. 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток, яких він м'яко виховував, сам укладав їх до сну, як свідчить дружина Марка Черемшини, "як ніжна пістунка".

Творчість другого періоду

Між першим і другим (1916-1933 рр.) періодом творчості В. Стефаника велика пауза.

Але письменник не втратив майстерності. Перша світова війна з її трагедіями спонукала до творчої праці. Восени 1916 року Ва­силь Семенович написав новелу "Діточа пригода", якою засвід­чив, що може і буде творити далі. У творах цього періоду В. Сте­фаник в основному розробляв три теми:

• трагедію селян під час війни,

• мораль і моральність у роки війни,

• галицьке стрілецтво і його місце в історії України.

"Діточа пригода" і "Воєнні школи" — найкращі твори першої теми.

Друга тема проілюстрована жіно­чою недолею, гріхом, народженням нешлюбної дитини в роки війни. Глибоко вражає новела "Пістунка".

До третьої теми належать новели "Марія", "Сини", "Дід Гриць". У радянський час новела "Марія" жодного разу не була надрукована повністю, адже йшлося в ній про те, що витворяли москалі в українському селі в Західній Україні. У новелах "Сини" і "Дід Гриць" показано старше покоління, яке для національної ідеї віддало своїх синів та онуків, а з їхньою смертю не тільки не зламалося, а впевнилося в справедливості пориву до волі. З цих творів другого періоду творчості й склалася збірка "Земля", яка вийшла у Львові в 1926 році.

Новели "Діточа пригода", "Марія", "Сини", "Дід Гриць" Стефаник почав пи­сати під впливом трагічних подій війни, а також підйому свідо­мості української нації, адже і Франко, і Стефаник вітали наро­дження галицького стрілецтва, плекали молодь своїми ідеалами незалежної України.

Війна — це завжди смерть, гріх, трагедія.

В новелах "Діточа пригода", "Гріх", "Пістунка" письменник зумів показати вражаючі нещастя.

Новели "Марія", "Сини", "Дід Гриць" і сьогодні є прекрас­ним виховним матеріалом. Правда, перша новела подана у вида­них в радянський час книгах з купюрами (вирізками). В ній, на­приклад, немає того епізоду, коли москалі руйнують символічну могилу січовим стрільцям, розкидають книги з товариства "Про­світа", нищать портрети Шевченка, ґвалтують дівчат і жінок. Образ Марії поданий в еволюції, на найвищому етапі вона сим­волізує Україну.

У новелі "Сини" і "Дід Гриць" подано батьків і дідів січових стрільців. Втративши нащадків, ці люди не падають духом. Звер­таючись до Діви Марії, багатий, але одинокий Максим каже:

"А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посере­дині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох".

Дід Гриць з однойменної новели проклятий власними дітьми за те, що внуків благословив на святу боротьбу. Але ніякі випробування не можуть погасити в душі старого гордості як колишньої ("Тепер я богач, ще погодую цілу Україну"), так і пізнішої, уже охмареної трагізмом:

"Лишаю вам букату поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будуть згортати кістки наших стрільців у купи, то аби і за мене хто там згорнув кілька лопат".

В новелі "Марія" та "Дід Гриць" величезну роль відіграють порт­рети Шевченка і Франка, а також ставлення до цих пророків простих селян, що уособлюють всю нашу націю.

Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року о третій годині тридцять хвилин у Русові від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч з могилою матері, адже умираючий не раз повторював: "То, небожєта, мені вже треба йти до моєї мами".

Василь Стефаник новеліст світового рівня

За кордоном склалася думка, що українські митці не вміють писати новели, що ті твори, які вони називають новелами, є зви­чайними оповіданнями. Частково зарубіжні літературознавці мають рацію. Новели Ірини Вільде, Ольги Кобилянської, деякі слабші твори М. Коцюбинського, Ю. Яновського, О. Гончара дійсно тяжіють до оповідань. Але є в українській літературі над-звичайно талановиті новелісти: В. Стефаник, Г. Косинка, М. Хвильовий. Їхні новели цілком витримані в дусі жанру.

Що ж таке новела? Науковці вважають її різновидом опові­дання. І в той же час новела має багато відмінностей від власне оповідання: у ній мусить бути

• несподівана кінцівка,

• либокий пси­хологізм,

• лаконічність.

• Велику роль в новелі відіграють художні деталі.