43. Освітні тенденції розвитку світової педагогіки кінця хіх-хх ст.(експериментальна та прагматична педагогіка, педагогіка екзистинціаналізму)

«Експериментальна педагогіка» - одна із течій педагогіки кінця XIX - початку XX ст. Зумовлена виникненням у деяких європейських країнах (Німеччині, Англії, Франції та ін.) спеціальних центрів психологічних і педагогічних досліджень. Намагалася всі свої положення обґрунтувати даними емпіричних спостережень і спеціально поставленого експерименту. Основними методами дослідження були тривалі спостереження педагогічного процесу, експеримент, вивчення дитячих праць, анкетування, тести, бесіди, статистичні дані, збирання та аналіз різноманітних фактів. У центр уваги ставилося не навчання дитини, а вивчення її самої.

Заслугою «експериментальної педагогіки», яка потребувала всебічного дослідження дитини, були точність і визначеність результатів досліджень, поданих у числах чи мірах, з'ясування закономірностей фізичного розвитку дитини, дослідження відчуттів, сприймань, уваги, пам'яті та ін.

Ернст Мейман (1862-1915) - німецький педагог, психолог, засновник «експериментальної педагогіки». Пояснював виникнення цієї течії в педагогіці необхідністю наукового обґрунтування процесу навчання і виховання. Автор тритомної праці «Лекції з експериментальної педагогіки». Вважав педагогіку експериментальною наукою, цариною діяльності якої є дослідження: фізичного й психічного розвитку дитини, її мислення, сприймання, відчуття тощо; навчально-виховного процесу школи; індивідуальних особливостей учнів, їх інтелектуальних здібностей, обдаровань; дослідження праці вчителя. Намагався синтезувати різні психологічні концепції розвитку дитини, її здібностей, успішності навчання тощо й покласти їх в основу теорії та практики виховання.

— одна з поширених педагогічних течій у США, Англії та деяких інших країнах, в основі якої лежать ідеї прагматизму; відома також під назвами "інструменталізм", "експерименталізм", "конструктивізм", "прогресивізм" (або "прогресивне виховання"). Засновник П. п. — Дж. Дьюї. Основні ідеї П. п.: 1) погляд на виховання як на постійну реконструкцію особистого досвіду дітей; 2) в основу навчання і виховання кладуться спонтанні інтереси й потреби дитини в даний час (педоцентризм); 3) методом навчання є діяльність (ігрова, трудова), у процесі якої діти побіжно набувають знань і навичок, необхідних для кращого виконання поставлених перед ними завдань. Прихильники П. п. вважали, що поліпшення роботи школи може стати засобом перебудови існуючого соціального ладу в дусі примирення класових інтересів різних верств суспільства. Окремі ідеї П. п. (Див. Метод проектів) були поширені у вітчизняній школі наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX ст.

Экзистенциализм (от позднелатинского exsistentia - существование), или философия существования, - направление в философии иррационализма, возникшее в начале XX века в России, Германии, Франции и других странах. Тип философствования, который культивировал экзистенциализм, был необычным для того времени. Это заключалось в том, что его представители не пытались проникнуть в методологические тайны науки, раскрыть природу искусства, морали, религии, предложить новые глобальные философско-исторические конструкции. В центр внимания "философия жизни" поставила индивидуальные смысложизненные вопросы (вины и ответственности, решения и выбора, отношения человека к своему призванию и смерти) и проявила интерес к проблематике науки, морали, религии, философии истории в той мере, в какой она соприкасалась с этими вопросами . экзистенциализм учит, что существование предшествует сущности. Что это означает? Что человек сначала появляется в мире, сначала существует, и только потом определяется его сущность. Человек первоначально ничего собой не представляет. Человеком он становится лишь впоследствии, причем таким человеком, каким он сделает себя сам. Человек не только такой, каким себя представляет, но и такой, каким он хочет стать. Он есть лишь то, что сам из себя сделает. Таков первый принцип экзистенциализма. Каждый должен решать сам, каким ему быть. Но, выбирая себя, мы выбираем всех людей. Действительно, нет ни одного нашего действия, которое, создавая из нас человека, каким мы хотели бы стать, не создавало бы в то же время образ человека, каким он должен быть. Каждый решает сам, как ему поступить. Если я сочту данный поступок благим, то именно я, а не кто-то другой, решаю, что этот поступок благой, а не злой. Но каждый должен сказать себе: действительно ли я имею право действовать так, чтобы человечество брало пример с моих поступков?

Человек есть не что иное, как проект самого себя. Человек существует лишь настолько, насколько себя осуществляет. Он представляет собой, следовательно, не что иное, как совокупность своих поступков и не что иное, как собственную жизнь. "Отсюда понятно, - говорит Ж.П. Сартр, - почему наше учение внушает ужас некоторым людям. Ведь у них зачастую нет иного способа переносить собственную несостоятельность, как с помощью рассуждения: "Обстоятельства были против меня, я стою гораздо большего"... Но надо, чтобы люди поняли, что в счет идет только реальность". Экзистенциализм определяет человека по его делам. Он включает мораль действия и решимости. Человек творит себя, выбирая мораль; а давление обстоятельств таково, что он не может не выбрать какой-нибудь определенной морали. Мы определяем человека лишь в связи с его решением занять позицию. Эти и другие положения философии экзистенциализма лежат в основе экзистенциальной педагогики.