41. Розвиток педагогічної думки в Україні та за роки Радянської влади. Діяльність с.В. Васильченка, т.Г. Лубенця, с. Русової, в.П. Затонського, н.А. Скрипника.

Радянський період розвитку національної освіти охоплював з 1920-1991 рр. Перші декрети радянської влади відіграли позитивну роль у залученні дітей до школи, підвищенні рівня грамотності дорослого населення тощо. В травні 1919 р. Наркомос України ухвалив Декларацію про єдину трудову політехнічну школу, впровадивши дев'ятирічну єдину трудову школу з двома ступенями: школа І ступеня (діти від 8 до 13 років, 5 років навчання), школа II ступеня (діти від 13 до 17 років, 4 роки навчання). Зміст освіти почав визначатися з урахуванням світськості школи, класовості виховання, встановлювалася загальнодоступність і безплатність навчання, спільне навчання дітей обох статей.

У березні 1920 року дев'ятирічну школу було скасовано і впроваджено семирічну трудову школу з двома концентрами: І концентр — 1-4 класи; II концентр — 5-7 класи.

З 1921 року було створено мережу шкіл ФЗУ (фабрично-заводське учнівство з чотирирічним терміном навчання), у 1923 році — ШСМ (школи селянської молоді з трирічним терміном навчання), перетворені на ШКМ (школи колгоспної молоді), які проіснували до 1934 року, а з 1925 року — ФЗС (фабрично-заводські семирічки).

Найбільший вплив на розвиток педагогічної науки і шкільництва в радянській Україні мали навчально-виховні заклади під керівництвомA.Макаренка (колонія імені М. Горького, школа-комуна імені Ф.Е.Дзержинського),B.Сухомлинського (Павлиська школа), О. Захаренка(Сахнівська школа).

У закладах шкільної освіти було скасовано класно-урочну систему, натомість введено комплексні програми, лабораторно-бригадний метод на­вчання, метод проектів. Після уніфікації систем освіти України та РОФРР (початок 30-х років XX століття) основною формою роботи було визначено урок. У навчальний процес закладів освіти впроваджено систематичний облік навчальних досягнень учнів.

Після Великої Вітчизняної війни навчальні плани десятирічки відрізнялись від планів гімназій і реальних училищ Росії лише тим, що не було Закону Божого, стародавніх мов,  різким зменшенням годин на іноземні мови й істотним збільшенням годин на математику і природничий цикл.

Новий етап у визначенні змісту освіти, як зазначає Олександра Савченко, розпочався із середини 50-х рр., коли в основу шкільної справи було по­кладено ідею підготовки всебічно розвинених будівників соціалізму. В 1958р. у країні було введено загальне обов'язкове навчання. Основним типом школи, що давала повну загальну освіту, почали вважати середню загальноосвітню трудову політехнічну школу з виробничим навчанням.

У період з 1955-1964рр. у змісті шкільної освіти відбулися значні зміни: посилено увагу до трудового і політехнічного навчання, рівномірно розподілено час між гуманітарними і природничо-математичними дисциплінами, підвищилася роль естетичного циклу, введено інтегровані предмети.

У педагогічній науці 70-80-х рр. активно досліджувалися шляхи розвитку мислення учнів, проблемне та програмоване навчання, впровадження кабінетної системи. У 1984 р. проголошено реформу загальноосвітньої і про­фесійної школи щодо вдосконалення змісту шкільної освіти. За 70-80рр. в Україні різко зменшилась кількість українськомовних шкіл, акількість годин на вивчення російської і української мов у школах з українською мовою викладання зрівнялась.

Тимофій Лубенець (1855—1936) — педагог, методист, громадський діяч. Присвятив понад 50 років життя педагогічній діяльності: вчителював на Чернігівщині й Поділлі, а також у навчальних закладах Києва. Написав понад 30 підручників для учнів початкових шкіл і методичних посібників для вчителів («Книга для первоначального чтения в школе и дома», «Хрестоматия для первоначального чтения и письменных упражнений», «Педагогічні бесіди», «Зернышко», «Про наочне викладання» та ін.). Популяризував педагогічні ідеї вітчизняних педагогів, зокрема К. Ушинського. Обґрунтував психолого-педагогічну необхідність навчання рідною мовою, зв´язку навчання з життям, підготовки дітей до трудової діяльності. Виступав за запровадження загального обов´язкового початкового навчання, поширення освіти серед дорослих, розвиток ініціативи вчителів та підвищення їх педагогічної майстерності. Обстоював широке і вміле використання наочності у навчанні, активізацію методів навчання, розвиток спостереження учнів удома і в школі. Цікавився проблемою ліквідації неписьменності, тому засуджував низький рівень грамотності серед населення, недоліки навчально-виховної роботи в школах, переслідування кращих учителів, варварський режим цензури у виданні книг українською мовою. Софія Русова (1856—1940) — видатна діячка національно-визвольного руху, педагог, автор підручників, письменниця, літературознавець, перекладачка, автор багатьох досліджень з педагогіки, історії, засновниця Академії наук в Україні, співробітниця численних журналів і передусім великий патріот України. Педагогічні пошуки Русової пройняті ідеєю створення національної системи освіти. Ідея відповідності виховання суспільним потребам і вимогам часу втілилась у принципі націоналізації системи освіти — від дошкільних закладів до вузу. Вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку. Важливе місце в системі національного виховання відводила навчанню рідним словом, відсутність якого вважала однією з найбільших перепон для розумового розвитку дитини. Ідея виховання у колективі — одна з провідних у спадщині педагога. Вона була впевнена, що тільки у дитячому товаристві формуються моральність, воля, мужність, цілеспрямованість. Питання моральності розглядала в дусі християнського вчення про добро й зло, вважаючи релігію частиною виховання. Серед методів морального виховання виділяла приклад батьків, учителів; бесіди, моральні вправи, ігри; наголошувала на вихованні позитивних звичок. Приділяла увагу структурі початкової школи (навчання в ній має тривати 4—5 років), значенню мистецтва, емоцій у вихованні дитини. Особливе місце відводила дидактиці: визначенню сутності навчального процесу, його мети, функцій, змісту, принципів і методів навчання. Розробила класифікацію методів навчання: за характером мислення (індуктивні — аналіз, дедуктивні — синтез і генетичні); за джерелом знань (словесні, наочні й практичні); за характером роботи (робота під контролем учителя, самостійна робота). Намагалась визначити системоутворюючі навчальні дисципліни з метою встановлення міжпредметних зв´язків. Пропагувала інтегративні курси в перших класах: знайомство з рідним краєм, рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна мала об´єднати вивчення рідної мови, народної поезії, географії, історії рідного краю. При цьому арифметика, географія додаються як засоби для загального ознайомлення з числами, формами рідного краю. 42. „Ідеї вільного виховання„ Л.М. Толстого та її втілення в практиці роботи Яснополянської школи.

Лев Миколайович Толстой (1828-1910) – російський письменник і педагог, який відстоював ідеї вільного виховання. Його педагогічні погляди знайшли відображення у статтях “Загальний нарис характеру Яснополянської школи”, “Про народну освіту”, “Про методи навчання грамоти”, “Проект загального плану організації народних училищ”, “Про виховання” та ін. Він показав неспроможність абстрактної педагогіки, відірваної від практики. Доводив, що педагогіка буде справжньою наукою лише тоді, коли спиратиметься на досвід учителів і будуватиме свої висновки на узагальненнях педагогічної практики. У 60-х роках Л.Толстой обстоював думку, що школа повинна давати учням широке коло знань, всебічно розвивати їх творчі сили. На його думку, головне завдання школи – щоб дитина охоче і добре вчилася. Для цього необхідно, щоб те, чому її навчають, було зрозуміле, захоплююче та відповідало її розвиткові. Його педагогічна діяльність почалася в 1849р., коли була відкрита Яснополянська школа. Л.Толстой вмів зацікавити дітей, вмів розвивати творчість, допомагати самостійно мислити, хотів, щоб кожна школа була своєрідною педагогічною лабораторією, якою була його Яснополянська школа: · у цій школі заняття будувались у формі вільної бесіди учителя і учнів; розробив методику шкільної розповіді й бесіди, подав взірці використання живого слова вчителем; методом бесіди він пробуджував думки дітей, допомагав їм самостійно вникнути у складні питання; · вивчали: читання, письмо, чистописання, граматику, закон божий, оповідання з російської історії, арифметику, елементарні знання з природознавства і географії, малювання, співи; з природи, географії та історії знання подавалися у вигляді художніх розповідей на уроках російської мови; · не було чіткого учбового плану, програми навчання, розкладу учбових занять (могли проговорити про щось цікаве до вечора), домашніх завдань; вимагав, щоб зміст навчальних занять в школі визначався інтересами й потребами дітей; · не було покарань. Значення: Яснополянська школа – цінний педагогічний досвід (але не завершений), який зобов’язаний геніальності і педагогічній майстерності Толстого. Недоліки: недооцінка систематичних знань, відсутність учбового плану, програм і розкладу занять, відсутність вірного розпорядку, який привчає дітей до відповідальності, обов’язків, до організованості та дисципліни. Виходячи з ідеї вільного виховання, Л.Толстой вважав, що школа повинна займатися тільки освітою, а не вихованням учнів. Згодом він визнав помилковість цього погляду і дійшов висновку, що школа має також виховувати дітей, але в релігійному дусі. В основу виховання він ставить свою “толстовську” релігію – визнання того, що людина носить Бога “в собі самому”, любов до людей, всепрощення, примирення, “непротивлення злу насиллям”. Виступаючи проти догматичного навчання і зазубрювання, Л.Толстой наголошував, що дітей треба навчати так, щоб вони могли самостійно формулювати висновки, які випливають із спостережень і дослідів. Високо оцінюючи роль наочності в навчанні , закликав вивчати предмети і явища в природній обстановці, проводити екскурсії в поле, до лісу, де діти можуть спостерігати за життям рослин, тварин та ін. Найвагоміший внесок зробив у методику написання дітьми творів, що сприяють розвиткові їх творчих задатків. Великої уваги надавав питанням сімейного виховання. Вимагав, щоб батьки виховували своїх дітей у дусі поваги до праці, піклувалися про їх всебічний розвиток, наголошував, що вирішальний вплив на поведінку дітей справляє приклад батьків. На його думку, діти народжуються без негативних якостей, ці якості формуються під впливом середовища і неправильного виховання. Особистість дитини потрібно поважати і вміло розвивати її задатки й творчі здібності.