Приклади.

Ліричний герой.

„Не слави прагнучи, не в пошуках скарбів

Я в мандри вирушив із батьківського дому,—

Щоб долю суджену знайти в краю чужому

По той бік сніжних Альп і вічних льодовців.

Я вірю в Честь, яку не вкриє прах віків,

В Одвагу, що не вмре у падолі земному,

Так щедро квітнучи у серці молодому,

Що скарбу більшого й не хочу від богів.

Для служби щирої я перейшов хребти,

Щоб тут, в Італії, три роки провести,

Де я живу й тепер, ні, не живу — томлюся.

Я для обов'язку пройду ще безліч гір,

Зміняю Францію на Індію, Алжір,

А треба — кину й рай, і в ад переселюся”.

(Жоашен дю Белле, переклад В. Мисика)

У творі відображені почуття самого поета, біографічні факти.

Об’єктивований герой.

Господин прюдом

„Порядок любит он и слог высокопарный;

Делец и семьянин, весьма он трезв умом;

Крахмальный воротник сковал его ярмом,

Его лощеные штиблеты лучезарны.

Что небеса ему? Что солнца блеск янтарный,

Шафранный, золотой? Что над лесным прудом

Веселый щебет птиц? Ведь господин Прюдом

Обдумывает план серьезный и коварный:

Как в сети уловить для дочки женишка;

Есть тут один богач, уже не без брюшка,

Солидный человек, - не то что сброд отпетый

Стихослагателей, чей заунывный вой

Прюдома более допек, чем геморрой...

И шлют вокруг лучи лощеные штиблеты”.

(Поль Верлен, переклад В. Шора)

Герой-маска.

Жалобы пригожей оружейницы

„Хранится в памяти моей

Плач Оружейницы Пригожей.

Вновь стать такой хотелось ей,

Какой она была моложе.

"Ах, старость подлая, за что же

Меня так быстро ты сгубила?

Как жить, коль я с мощами схожа,

А все ж боюсь сойти в могилу?

Я без зазрения вертела

Попом, писцом, купцом любым -

Их так мое прельщало тело,

Что с любострастием слепым

Они, глупцы, добром своим

Пожертвовать мне были рады,

Но не всегда дарила им

Я то, чего мужчине надо.

Была горда я до того,

Что многих сдуру отшивала

И тратила на одного

Доход, который добывала,

А плут за то, что отдавала

Ему сполна я всю себя,

Мне ставил фонари, бывало,

Лишь деньги - не меня любя.

Как позволяла, не пойму,

Я нагло помыкать собою

За редкий поцелуй ему

Прощая грубость, брань, побои

И поношение любое?

Досель о нем мне по ночам

Грустить назначено судьбою.

А что в итоге? Грех и срам”.

(Франсуа Війон, переклад Ю.Б.Корнєєва)

„Слова «епічне» («епічність»), «драматичне» («драматизм»), «ліричне» («ліризм»), позначають не лише родові особливості творів, про які йшла мова, але і інші їх властивості.

Епічністю називають велично-спокійне, неквапливе споглядання життя в його складності і багатоплановості, широту погляду на світ і його прийняття як певної цілісності. У зв'язку з цим нерідко говорять про «епічне світобачення», що художньо втілилося в гомерівських поемах і низці пізніших творів. Епічність як ідейно-емоційна налаштованість може мати місце у всіх літературних родах — не лише в епічних (оповідних творах, а також в драмі і ліриці.

Драматизмом прийнято називати умонастрій, пов'язаний з напруженим переживанням якихось суперечностей, зі схвильованістю і тривогою.

І, нарешті, ліризм — це піднесена емоційність, виражена в мові автора, розповідача, персонажів. Драматизм і ліризм також можуть бути присутніми у всіх літературних родах” [34, с. 204].

Лірична проза поєднує риси епосу і лірики.

Риси епосу.

Риси лірики

- Сюжетність; - настанова на об’єктивність; - всебічне розкриття характеру персонажа; - широка панорама дійсності.

- Зображувана у творі дійсність сприймається читачем крізь призму свідомості ліричного героя (у його оцінці, баченні); - монологізм (оповідь – монолог одного ліричного героя); - складна художня образність; - особливий час (події показані не в порядку хронології, одна за іншою, як вони відбувалися насправді, а по мірі того, як про них згадує ліричний герой – асоціативний принцип); - експресивність, емоційність. Присутність медитативного початку (медитація – схвильоване, психологічно напружене міркування про щось).

До ліричної прози відносять, наприклад, твори французького письменника Марселя Пруста. Герой циклу його романів „У пошуках втраченого часу” зусиллям спогаду відтворює минуле, найтонші переливи почуттів і настроїв. При цьому особлива увага приділяється показу вигадливих асоціацій і явищ мимовільної пам'яті. Досвід Пруста –- зображення внутрішнього життя людини як „потоку свідомості” - мав велике значення для багатьох письменників ХХ ст.