До питання № 3.

Прийоми комічного.

За допомогою прийомів комічного створюються різні його форми.

Алогізм (з гр. а – частка заперечення, logismos – розум) –нелогічний, абсурдний вчинок чи вислів, які викликають сміх.

„Барон был одним из самых могущественных вельмож Вестфалии, ибо в замке его были и двери, и окна; главная зала даже была украшена шпалерами” (Вольтер „Кандід, або оптимізм”). „Баронесса, его супруга, весила почти триста пятьдесят фунтов; этим она внушала величайшее уважение к себе” (Вольтер „Кандід, або оптимізм”). Те, що доказом могутності є наявність у палаці вікон та дверей, а приводом для поваги– велика вага – повне безглуздя.

Каламбур (фр. Calembour) – гра слів, заснована на їхній багатозначності, подібності звучання чи омонімах.

Карикатура (італ. caricature від лат. caricare – навантажувати, перебільшувати) – зображення персонажа у смішному вигляді через сильне перебільшення (гіперболізацію), виділення та загострення певної (частіше негативної) риси його зовнішності чи характеру. Створюючи карикатуру на якусь людину, художник визначає, що у її зовнішності найбільше кидається в очі (наприклад, великий ніс чи вуха) і на малюнку надає їм неправдоподібно великого розміру, у результаті виникає комічний ефект. Тим же шляхом іде й письменник, гіперболізуючи недолік, притаманний персонажу. Наприклад, карикатурною є скнарість Гарпагона („Скупий” Ж. Б. Мольєра) , для якого гроші стали єдиною пристрастю, замінили усі загальнолюдські цінності; вона настільки ж неприродна і відразна, як і занадто великі, „слонячі” вуха на „портреті”, що намалював художник-карикатурист.

„Карикатура на явления физического порядка (большой нос, толстый живот, лысина) ничем не отличается от карикатуры на явления духовного порядка, карикатуры на характеры” [15].

Різновидом карикатури є гіпербола. „В карикатуре преувеличивается частность, в гиперболе — целое. Гипербола смешна только тогда, когда подчеркивает отрицательные качества, а не положительные. Это особенно хорошо видно в народном эпосе” [15].

Прийомом створення комічного ефекту є також включення фарсових елементів в структуру оповіді (про фарс див. вище), алегорія, фантастика*, гротеск тощо.

До питання № 4.

Пародія ( з грец. parodia – пісня навиворіт) – комічне наслідування (твору, людини, жанру, стилю), яке спотворено наслідує оригінал. Пародія ніби „вивертає” твір, показує все навпаки.

Пародіюється лише те, що добре відомо.

Виникає ще в епоху античності: „Батрахоміомахія” („Війна мишей та жаб”) – пародія на „Іліаду” Гомера; Арістофан у комедіях „Хмари”, „Жаби” пародіює Сократа та Еврипіда. Показовими у цьому плані є також псевдо панегірики (див. вище).

В епоху Середньовіччя пародіюються, переважно, жанри церковної та феодальної (куртуазної) літератури. Детально про специфіку літературної пародії цієї доби дивись працю М. Бахтіна (монографія із спику рекомендованої літератури).

В епоху Ренесансу з пародією зустрічаємось у творах Е. Ротердамського, Ф. Рабле, роман М. Сервантеса „Дон Кіхот” був задуманий як пародія на жанр лицарського роману. Тут - замість відважного, гарного, сильного лицаря – божевільний, слабкий Дон Кіхот, замість Прекрасної Дами, знатної красуні - звичайна селянка Дульцінея, замість бойового коня – стара шкапа Росінант, а замість чаклунів, драконів і велетнів – млини, бурдюки з вином тощо. Роман Сервантеса висміює неправдоподібність лицарських романів.

Комічною переробкою преціозного / пасторального роману* у французькій літературі є „Екстравагантний пастух” Шарля Сореля (17 ст). Пародійне є тим началом, яке утворює жанр ірої-комічної поеми XVІІІ століття ("Викрадення локона" Поупа, "Орлеанська незаймана" Вольтера, "Війна богів" Парні). Усі ці твори мають сатиричне спрямування: у "Викраденні локона" пародіюється світська хроніка, у "Орлеанській незайманій" і "Війні богів" - історія Франції, високі героїчні ідеали виступають у бурлескній формі.

Поступово об’єктом пародії стають вже жанри проторомантизму та романтизму. Пародію на романтичні любовні романи є „Пані Боварі” Г. Флобера. Тут замість пристрасного, „ідеального” коханця – слабохарактерний альфонс, замість традиційного викрадення дівчини – втеча зляканого коханця від своєї дами, замість сліз на листі до коханої – звичайна вода.

Пародія продовжує зберігати свою актуальність також у літературі ХХ ст. і сучасності: Дж. Джойс („Улісс”), К. Моргенштерн, С. Лікок, Ф. Карінті та інш [29, Т. 5, с.606].

Типи пародії:

• за об’єктом пародіювання (пародії на конкретний твір, жанр, творчу манеру, стиль, літературний напрямок, течію);

• за ставленням до об’єкту пародіювання (гумористична чи сатирична);

• за жанром (пародійний роман, поема тощо).

Крім того, пародійні елементи можуть бути включені в окремий твір.

Пародія заснована на невідповідності форми і змісту. Її форми – бурлеск та травестія:

• бурлеск (від лат. burla – жарт) – низькі, не варті уваги предмети, явища, оспівані високим стилем. Так, Ф.Берні у високому стилі змалював чуму, сечу і вугри, Р. Бернс – зубний біль.

• травестія (від. італ. trauestire – переодягати) - високий предмет і низький стиль. Так, Вольтер в „Орлеанській незайманій” показав героїню Франції Жану Д’Арк простою дівчиною, не позбавленою простих людських слабкостей, а бій богів, як звичайну кабацьку бійку.

Найбільше травестій було створено на „Енеїду” Вергілія: „Перелицьована Енеїда” Д. Лаллі, „Перелицьований Вергілій” П. Скаррона, „Вергілієва Енеїда, або пригоди благочестивого героя Енея” А. Блумауера та інші.