Допоміжний теоретичний матеріал Тема. Форми та прийоми комічного. До питання № 1.

«Значимость для искусства и литературы смеха и всего с ним связанного трудно переоценить. Смех как грань сознания и поведения человека, во-первых, является выражением жизнерадостности, душевной веселости, жизненных сил и энергии и при этом – неотъемлемым звеном доброжелательного общения… И во-вторых, смех – это форма неприятия и осуждения людьми того, что их окружает, насмешка над чем-либо, непосредственно-эмоциональное постижение неких противоречий, нередко связанное с отчуждением человека от того, что им воспринимается. Этой стороной смех связан с комическим (от др.-гр. «комос» – деревенский праздник)»[4, с.49].

Комічне протистоїть трагічному, викликає сміх.

Перші спроби теоретичного обґрунтування комічного знаходимо ще у творах Платона та Аристотеля. Перший лише злегка торкється відповідної проблеми, проте другий приділяє їй досить уваги. Аристотель не розмежовує поняття „смішного” та „комічного”, він визначає смішне як щось відразне, удаване, помилкове і, водночас, безболісне та не шкідливе.

За Аристотелем суть комічного – протиріччя.

Без сумніву, невідповідність між нормою, тим, як повинно бути, і дійсністю, тим, як є насправді, між тим, чим людина хоче здаватися, і тим, чим вона є насправді тощо є сміховинним. Смішним є також все, що застаріло (не відповідає вимогам сучасності).

„Аристотелевская концепция комического оказала огромное влияние на всю последующую теорию смеха. Самые значительные теории смеха появились много позже античности, только в Новое время (17-18 ст.), хотя интерес к смеху, особенно к остроумию, резко возрастает в эпоху Возрождения. Но только, начиная с Канта и романтиков 19 века, теория комического получает серьезную философскую разработку» [14, с. 21].

І. Кант* („Критичні можливості судження”) стверджує, що в основі смішного (термін „комічне” філософ не використовує) – щось недолуге, безглузде.

Ф. Шеллінг* вважає, що джерело комічного – „перевертання”, зміна певної ситуації на парадоксально їй протилежну. Наприклад, коли жадібному випадає бути марнотратцем, боягузу – хоробрим, чоловік та дружина міняються ролями тощо. Отже, концепція Шеллінга генетично пов’язана із аристотелевською.

Трактування комічного та смішного як феноменів, в основі яких - протиріччя з законами розуму знаходимо також у В. Г. Бєлінського.

Г. В. Ф. Гегель розмежовує комічне та смішне: перше існує у сфері мистецтва, друге – у реальній дійсності. Те, що викликає сміх у житті і те, що є кумедним у художньому творі – різні речі. „Если смешон может быть любой объект вне зависимости от его значимости, уже в силу противоречия между его сущностной природой и формами проявления последней, то комичным он может быть только будучи ничтожным по самой своей природе» [14, с. 36].

А. Шопенгауер* протиставляє смішне істині та „розміщує” його у сфері людських ілюзій.

А. Бергсон* („Сміх”) здійснює спробу створення цілісної картини комічного, не відділяючи його від смішного. Філософ визначає основні джерела комічного: невдале наслідування швидкоплинного життя (наприклад, відставання від моди), прояв фізичного, яке бере верх над духовним (лектор, який чіхає у найбільш патетичному місці промови), миттєве перетворення особистості у річ (Санчо Панса, якого підкидають, як м’ячик) [14, с. 44].

Теорію про невідповідність як джерело комічного розвиває також німецький естетик та психолог Теодор Ліппс („Комічне та гумор”): «Комично то, что выражает притязание быть великим и значительным, что принимает внешний вид великого, чтобы потом внезапно обратиться в ничто» [цит. по 14, с. 47].

У працях Н. Гартмана знаходимо протиставлення піднесеного комічному, при цьому для останнього притаманні не одні лише недоліки, але й, знову ж таки, претензія здаватись чимось значимим, величним (тобто, невідповідність).

Отже, незважаючи на те, що для кожної культурної епохи, нації характерне своє уявлення про комічне, думка про протиріччя як основне його джерело червоною ниткою проходить через століття.