До питання № 10.

ПОЕМА (з грец. – творю) – великий, переважно віршований, твір.

Специфіка: поєднує епічний елемент – розповідь про події (сюжетність) з ліричним – ліричні відступи (розкриття авторських почуттів, переживань, „думки вголос”). Поруч із персонажами займає своє місце ліричний герой. Напр., „Орлеанська діва” Вольтера. Оповідь про пригоди головної героїні Жанни Дۥарк (сюжет) поєднується з відступами, в яких звучить „голос автора” (коментарі щодо зображуваних подій та характерів, сатиричні зауваження тощо).

Поема – один із „найсвавільніших жанрів” [17, с. 423]. „Співвідносність епічного та ліричного в різних модифікаціях поеми не є, звичайно, постійною, особливо в історичному плані, але її родова структура залишається більш-менш усталеною: предмет авторської оповіді...переломлюється через свідомість ліричного героя” [17, с. 423]. Одною з головних ознак цього жанру є підвищена емоційність та експресивність.

За тематикою виділяють поеми філософські, сатиричні, історичні тощо.

Жанр поеми протягом розвитку історико-літературного процесу зазнає суттєвих змін. „Європейська поемна традиція започаткована гомерівською „Іліадою” [17, с. 423] – епічна (героїчна) поема (= епопея). Епічними поемами вважають „Енеїду” Вергілія, „Божественна комедія” Данте, „Визволений Єрусалим” Т. Тассо, „Втрачений рай” Дж. Мільтона.

В епоху Середньовіччя особливо „популярною” стає дидактична поема.

В літературі класицизму (XVII-XVIII ст.) можна виділити два напрямки розвитку цього жанру: наслідування, розвиток традицій жанру епічної поеми та створення ірої-комічних (пародійних) поем. До останніх зараховують „Іліаду навиворіт” К. Маріво, „Орлеанську діву” Вольтера.

З 1 п. XIX ст. (романтизм) до XX ст. окреслюється тенденція посилення ліричного начала у поемі. „Ознаками ліризації поеми є використання монтажу з послабленим архітектонічним зв’язком між окремими частинами твору, композиційна асоціативність, просторово-часова фрагментарність, мала сюжетотвірна роль фабули, сюжетна інтровертність, словесний полістилізм тощо” [17, с. 424]. Яскраві зразки цього жанру знаходимо у творчості Дж. Байрона, А. Міцкевича, Г. Гейне, А. де Віньї, Г. Лонгфелло тощо.

БАЛАДА (фр.ballade – „танцювальна пісня”) – як жанр літератури виникає у середньовічній провансальській (французькій) поезії, її творцями вважають трубадурів*. У провансальській та давньофранцузькій поезії балади складалися із 3-4 строф, які включали 8, 10 або 12 рядків із коротким приспівом. У XIII-XV ст. у Франції баладами називали вірші з 3-4 римованих рядків зі стійкою римою, приспівом та заключним зверненням до адресата.

Всесвітньо відомим французький варіант середньовічної балади стає завдяки творчості Франсуа Війона. Пізніше виникає навіть „війонівський” тип балади.

Фольклорна ж балада з’являється набагато раніше, ймовірно, як породження обряду і хорової пісні. Багатьом добре відомі англійські, шотландські народні балади про пригоди „шляхетного розбійника” – Робін Гуда. Саме завдяки популярності англійських балад цей термін почав широко використовуватися для визначення аналогічних творів фольклора різних народів.

„В к. XVIII ст. виникає авторська балада, заснована на фольклорному матеріалі. Цей жанр мав мало спільного із середньовічною баладою. Ініціаторами його створення стали німецькі поети Г.А.Бюргер, І. Гьоте, Ф.Шіллер. М.С. Гумільов охарактеризував баладу так: „Історія літератури знає два типи балад – французьку та німецьку. Французька балада – це ліричний вірш з певним чергуванням рим, що багато разів повторюються. Балада німецька – невелика епічна поема, написана в дещо схвильованому й одночасно наївному тоні, з сюжетом, запозиченим з|із| історії, хоча останнє не є обов'язковим” [23, с. 48].

В епоху романтизму (І п. ХІХ ст.) балада продовжує зберігати свою актуальність (С. Колрідж, Р.Сауті, Дж. Кітс, В. Гюго та ін.). Пізніше цікавість до цього жанру поступово втрачається.

Отже, „класична балада” (к. XVIII – І п. ХІХ ст.) – невеликий віршований твір казково-фантастичного, легендарно-історичного, героїчного змісту.

Риси :

- драматичний (напружений) сюжет;

- персонажів небагато, вони схематичні (нещасна наречена, наречений-мрець, борець за свободу народу тощо) та вже сформовані;

- лаконізм (стислість, немає великих описів);

- незвичайні події (фантастичні, героїчні подвиги, сильні пристрасті, злочини, жахи, образи народної демонології тощо);

- гострі конфлікти;

- часто – пуант (несподіваний поворот у розвитку подій) та трагічний фінал.

Розповсюджені мотиви: перетворення, прикмети, пророкування, злі сили, чари, повернення чоловіка (чоловік на весіллі своєї дружини), нещастя закоханих чи їхня смерть, убивство несправедливо знеславленої дружини, наречений-мрець, шляхетний розбійник та ін.

Вчені пропонують різні варіанти класифікації цього жанру. Так, наприклад, дослідник англомовних балад Г.М. Лоуз за тематичним принципом поділяє їх на 8 класів: про надприроднє, про трагічні події, про кохання, про злочіни, про шотландський кордон, про війну та пригоди, гумористичні балади. Слід зазначити, що фольклорні балади легше поділити на групи, літературні балади взагалі класифікації не піддаються.

БАЙКА (з лат. fabula – оповідь) – невеликий, частіше віршований жанр. Його засновником вважають античного байкаря Езопа. Популярні у цьому жанрі сюжети про Ворона та Лиса, Мурашку та Цикаду з’являються саме в його творах.

Риси :

- дидактизм (повчальність), моралізування (на початку твору чи в кінці є мораль);

- алегоричність: під одним (образи звірів, птахів) мається на увазі інше (конкретні людські недоліки). Напр., лисиця – хитрість, вовк – жорстокість тощо.

- в основі сюжету – типові (часто зустрічаються, усім знайомі) ситуації. Наприклад, знущання сильного над слабким, обман довірливого та ін.

„В байці поєднується дидактика (проза) і образність (поезія)” [17, с. 53].

Байка генетично пов’язана з міфами, анекдотами, казками про тварин. Цей жанр відомий ще з часів античності: Гесіод, Сократ, Езоп (алегоричне інакомовлення називають ще „езоповою мовою”), Горацій. Але найталановитішими байкарями у західноєвропейській літературі вважають Ж. де Лафонтена та Г.Е. Лессінга.

Як приклад наводимо кілька байок Езопа.

Ворон та Лисиця.

„Ворон, схопивши шматок м'яса, сів на дерево, а Лисиця, побачивши його й задумавши відібрати собі м'ясо, зупинилася й почала йому казати, який він величний та гарний, і що йому личило б над усіма птицями царювати, і що так би воно й було, коли б він мав ще голос.

Тоді він, вирішивши довести їй, що й голос має, кинув м'ясо й закричав на всю горлянку, а вона, схопивши м'ясо й втікаючи, сказала: „О, Вороне, все ти маєш - лише розуму тобі бракує!”

Нерозумного чоловіка словом можна вмовити”.

Мурашка та Цикада.

„Мурашки взимку сушили на сонці вогке збіжжя, коли до них підійшла голодна Цикада й попросила, щоб їй дали їсти. Тоді вони спитали її, чому вона не заготувала собі харчів улітку, а вона їм: „Мені все було ніколи, я співала”. На це Мурашки, сміючись, відповіли: „Якщо ти співала влітку, то потанцюй узимку”.

Не слід зневажати нічого, щоб згодом не довелося шкодувати”. 

Лисиця та виноград.

„Молода Лисиця побачила, що з виноградної лози звисають грона, і захотіла дістати їх, але не змогла. Відходячи, сказала сама до себе:

- Вони кислі!

Так і в людей буває. Коли хто неспроможний досягти чогось, посилається на обставини”.

 (Переклад А. Білецького, Ю. Мушака).

Нижче наводимо байку Лафонтена в оригіналі та її переклад.

LE LOUP DEVENU BERGER

Un loup, qui commençait d 'avoir petite part

Aux brebis de son voisinage,

Grut qu'il fallait s'aider de la peau du renard

Et faire un nouveau personnage.

II s'habille en berger, endosse un hoqueton,

Fait sa houlette d'un bâton,

Sans oublier la cornemuse.

Pour pousser jusqu'au bout la ruse,

II aurait volontiers écrit sur son chapeau:

«C'est moi qui suis Guillot, berger de ce troupeau».

Sa personne étant ainsi faite,

Et ses pieds de devant posés sur sa houlette,

Guillot le sycophante approche doucement.

Guillot, le vrai Guillot, étendu sur l'herbette,

Dormait alors profondément;

Son chien dormait aussi, comme aussi sa musette.

La plupart des brebis dormaient pareillement.

L'hypocrite les laissa faire;

Et, pour pouvoir mener vers son fort les brebis,

II voulut ajouter la parole aux habits,

Chose qu'il croyait nécessaire.

Mais cela gâta son affaire:

II ne pût du pasteur contrefaire la voix.

Le ton dont il parla fit retentir les bois.

Et découvrit tout le mystère,

Chacun se réveille á ce son,

Les brebis, le chien, le garçon.

Le pauvre loup, dans cet esclandre,

Empêchè par son hoqueton,

Ne pût ni fuir ni se dèfendre.

Toujours par quelque endroit fourbes se laissent prendre.

Quiconque est loup agisse en loup:

G'est le plus certain de beaucoup.

ВОЛК, СТАВШИЙ ПАСТУХОМ

Лишь только дневной шум замолк,

Надел пастушье платье волк

И взял пастуший посох в лапу,

Привесил к поясу рожок,

На уши вздел широку шляпу

И крался тихо сквозь лесок

На ужин для добычи к стаду.

Увидев там, что Жучко спит,

Обняв пастушку, Фирс храпит,

И овцы все лежали сряду,

Он мог из них любую взять,

Но, не довольствуясь убором,

Хотел прикрасить разговором

И именем овец назвать.

Однако чуть лишь пасть разинул,

Раздался в роще волчий вой.

Пастух свой сладкий сон покинул,

И Жучко с ним бросился в бой;

Один дубиной гостя встретил,

Другой за горло ухватил;

Тут поздно бедный волк приметил,

Что чересчур перемудрил,

В полах и в рукавах связался

И волчьим голосом сказался.

Но Фирс недолго размышлял,

Убор с него и кожу снял.

Я притчу всю коротким толком

Могу вам, господа, сказать:

Кто в свете сем родился волком,

Тому лисицей не бывать.

Переклад М. Ломоносова