Середній епічний жанр – повість.

Специфіку повісті можна визначити лише через співставлення з іншими епічними жанрами.

Оповідання	Повість	Роман
Показує переважно один епізод з життя одного персонажа.	Показує ряд епізодів з життя одного персонажа.	Показує у більшості випадків усе життя персонажа, його значну частину.

Повість	Оповідання	Новела	Роман
Менш драматичні, динамічні, у більшості випадків позбавлені інтриги, авантюри.		Більш драматичні, динамічні, авантюрні, мають інтригу.

ЧАСТО У ПОВІСТІ БІЛЬШ АКТИВНУ РОЛЬ, АНІЖ У РОМАНІ, ВІДІГРАЄ РОЗПОВІДАЧ, вона об'єктивніша за роман, викладає матеріал у хронологічній послідовності.

У цілому, провести чітку межу між повістю і романом дуже складно.

До жанру повісті деякі дослідники зараховують „Гобсека”, „Євгенію Гранде” О. де Бальзака. Інші літературознавці для визначення жанрів творів західноєвропейської літератури поняття „повість” взагалі не використовують.

Малі епічні жанри.

Оповідання – малий епічний жанр, у більшості випадків зображує одну чи декілька подій з життя одного персонажа.

Відмінність від роману:

1. Характери показані не у розвитку, як у багатьох романах, а вже сформованими (немає минулого і майбутнього – показаний один момент із життя персонажа).

2. Описи стислі, лаконічні (оскільки оповідання – мала епічна форма, воно не дає можливості автору так широко, детально, як у романі, відобразити життя).

3. Одна подія з життя одного (рідше декількох) персонажів, а не багато подій з життя великої кількості персонажів, як у романі.

Новела ( з італ. Novella – новина).

Серед джерел виникнення новели у французькій літератури – фабліо, „приклади” (повчальні твори церковної літератури) тощо. Значущим був вплив італійської літератури: ренесансна збірка „Гептамерон” Маргарити Наваррської був написаний під впливом „Декамерона” Дж. Боккаччо.

Оскільки у західноєвропейській літературі ми зустрічаємо переважно новелу, цей термін частіше використовується, коли мова їде про твори англійських, французьких, німецьких, іспанських та італійських авторів, „оповідання” – про твори українських та російських письменників.

За Б. Томашевським* новела тотожна оповіданню. Але в іншому аспекті – новела за структурою протиставлена оповіданню. Вже на поч. XIX ст. була осмислена форма новели: „Новела ніщо інше, як нечуваний випадок” (І.В. Гьоте).

Новела це ніби „маленький роман”.

Специфічні риси (відмінність від оповідання).

1. Зображується не повсякденне, а НЕЗВИЧАЙНА подія.

2. Дія більш динамічна (події розвиваються більш стрімко, ніж в оповіданні).

3. Пуант - несподіваний поворот подій.

4. Неочікуваний фінал.

5. Більш „ощадливо” „витрачаються” художні засоби.

6. Почуття і пристрасті сильніше, ніж в оповіданні.

Історія розвитку жанру новели: розважальна або дидактична антична новела (Геродот, Апулей), середньовічна новела (анонімна збірка „Новеліно”), збірки новел доби Відродження (“Декамерон” Дж. Боккаччо, „Гептамерон” Маргарити Наваррської), „психологічна” новела Х1Х – початку ХХ століття (П. Меріме, Гі де Мопассан).

Видатними майстрами новели у західноєвропейській літературі є також Е.Т.А. Гофман, Г. фон Клейст, В. Ірвінг, Н. Готорн, Е. По, А. Франс, О. Генрі, Т. Манн, Е. Колдуелл та ін.

Легенда, казка та притча є жанрами як фольклорними, так і літературними.

Казка літературна – „авторський, художній, прозаїчний або віршований твір, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, що змальовує неймовірні пригоди вигаданих або традиційно казкових героїв. В окремих випадках, орієнтований на дітей; твір, в якому неймовірне чудо відіграє роль сюжетотворного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів” [10, с. 283].

Видатними казкарями у західноєвропейській літературі є Ш. Перро, О. Вайлд, А. де Сент-Екзюпері тощо.

Фольклорна казка є джерелом виникнення не лише казки літературної, але й, скажімо, новели.

Є цілий ряд суттєвих відмінностей казки від новели, хоч часом їх дуже складно розрізнити (наприклад, у творчості Е.Т.А. Гофмана). „В казці відбуваються свідомо неймовірні події, казка не є правдою, чого оповідач і не намагається приховати. У новелі ж події мало вірогідні, але у принципі можливі („Маркіза д`О” Г. фон Клейста, „Ріп Ван Вінкль” В. Ірвінга). Виникнення чарівної казки відносять до часів архаїчних і пов'язують з вірою в тотем*. У казці чітко розмежовуються добро і зло, причому фінал неодмінно оптимістичний (не завжди! – О.Н.). Окрім цього, казка містить моральний урок, звідси вбачається ще одна відмінність від новели, де відверта дидактика необов'язкова.

Однією з привабливих особливостей казки є її спорідненість з утопією*. У казці, по суті, всі рівні, а відносини будуються на основі карнавального панібратства. Будь ти чоботар або кравець, але ти запросто можеш поговорити з королем, а якщо поталанить, то селянський син після всіх випробувань може стати королівським зятем. Та утопічність казки ще й в іншому – в гармонії світу, у загальній єдності живого і сущого. А якщо когось чекають перешкоди і випробування, то вони лише тимчасові відступи від ідеальної норми. Втім, випробування як шлях до щастя - сюжетний хід безлічі творів епічного роду літератури.

Слід мати на увазі, що відкриття казкового багатства фольклору різних народів відбулося в епоху романтизму* (XIX ст. – О.Н.). Німецькі романтики, а услід за ними і романтики інших країн проголосили казку каноном поетичного мистецтва. Казковість впровадилася в контекст всіх епічних жанрів.

У казках і байках нерідко діють одні і ті ж персонажі: тварини, рослини, речі, а люди позначені не ім'ям, а якоюсь помітною рисою вдачі або професією. Події теж|також| можуть бути схожі своєю несхожістю на реальне життя. Але|та| байка від казки відрізняється очевиднішою двоплановістю, і що б не відбувалося з Бабкою і Мурашкою, Вороною і Лисицею, навіть найменший недосвідчений читач розуміє, що розмова йде про людей. Казка може бути або страшною, або смішною, байка – обов'язково комічна» [23, с. 4].

Легенда – від. лат. legenda – „те, що слід читати”. Фольклорна легенда – твір, у якому представлене фантастичне осмислення (на основі поширеннях у народі уявлень) явищ природи, минулого, видатних осіб, надприродних істот (Бог, янголи) тощо. Функції: пояснювальна та повчальна. На відміну від казки має настанову на достовірність. Літературна легенда – невеликий прозовий чи віршований твір, побудований на матеріалі народної легенди.

Легенди – в основі творів В. Гюго („Легенда про Юліана Милостивого”), Г. Флобера („Спокуса святого Антонія”) [17, с. 286-287].

Специфіка притчі: алегорична форма*, моралізаторство та дидактизм (повчальність). Оскільки, цілком можливо, що притча та байка мають спільне походження (від казки про тварин), їм притаманні спільні риси. Але, притча на відміну від байки, – серйозний (а не комічний) жанр. Притча також мало уваги приділяє висвітленню характерів персонажів, які часто є абстрактними фігурами, а байка зосереджена на викриванні людських недоліків.

З притчею ми зустрічаємось у Біблії, художній творчості Ж.-П. Сартра, А. Камю.

Есе – від франц. essai – спроба, начерк. Появу жанру пов’язують з ім’ям французького письменника М. Монтеня, який у XVI ст. написав працю „Essai” („спроба”, „опыты” – рос.).

Це малий прозаїчний жанр вільної форми, у якому поєднано інформацію про одиничні факти дійсності з їх суб’єктивними оцінками та роздумами автора щодо них.

Риси:

• невеликий обсяг;

• суб’єктивне, дуже вільне тлумачення теми (за принципом: „я не претендую на знання істини, я просто висловлюю свою думку з цього приводу”);

• вільна побудова твору, обумовлена плином авторської думки („пишу те, що думаю”);

• публіцистичність (тема пов’язана з актуальними проблемами сучасності) + філософічність + художність.

Визначні есеїсти А. Франц, Р. Роллан, А. Камю, А. Моруа.

У західноєвропейській літературі (літературознавстві) з есе ототожнюють жанр нарису.

Фейлетон – від. франц. feuilleton, від feuille – лист, аркуш. Походження жанру пов’язують із французькою газетою „Journal des Debats”, в нижній частині газетного аркушу якої друкувались додаткові листі, які можна було відрізати. На них було надруковано перший фейлетон абата Жоффруа. Особливо популярним цей жанр став завдяки Жюлю Жанету.

Риси:

-невеликий за обсягом;

- розкриває актуальну тему, публіцистичний;

- комічний (гумористичний чи сатиричний) за змістом.

Памфлет (анг. Pamphlet, від назв. популярної комедії 12 ст. „Рamphilius seu de amore”) більшість теоретиків літератури вважають різновидом фейлетону. Специфіка: для розкриття обрана більш серйозна тема (великий соціальний об’єкт), ідеологічна різкість (твір викривальний, критичний, часто - пропагандний) [10, с. 278].

Памфлети писали Еразм Ротердамський, У. фон Гуттен, Д. Дефо, Дж. Свіфт, Д. Аддісон, Р. Стіл, Д. Дідро, В. Гюго, Марк Твен та інші.

„Виходячи з того, що змістовні і формальні критерії поділу|поділу| прози на окремі види або жанри досить умовні, в західній видавничій практиці використовується об'єктивний показник – обсяг тексту. Наприклад, якщо в творі більше 40000 слів, то це роман (novel). Якщо від 17550 до 40000, то це велика повість (novella). Якщо від 7500 до 17550, то це коротка повість (novellette). І якщо менше 7500, то це оповідання (short story).

Такий підхід може здатися надто формальним, проте редактори повсякчас переконуються в тому, що кількість знаків позначається на змісті і структурі твору, і навпаки, існує зворотний зв'язок між проблематикою, сюжетом, системою образів і обсягом тексту” [23, с. 5].