До питання № 6.

Варто завжди враховувати, що БУДЬ-ЯКА КЛАСИФІКАЦІЯ УМОВНА.

Питання жанрової дефініції.

Визначити жанр конкретного твору часом дуже складно. Це пояснюється різними причинами.

• У кожного народу вони свої (наприклад, фабліо*, фарси* соті* – у французькій літературі, шванки* – у німецькій тощо).

• У різні культурно-літературні епохи „популярні” різні жанри (Середньовіччя* –житія, лицарський роман, Ренесанс* – новела, шахрайський роман тощо). Варто пам'ятати, що кожен жанр має дві складові: „відкритий бік” – з якого можуть відбуватися зміни, якісь риси можуть зникати, інші з'являтися, „закритий”– незмінні риси, за якими визначається жанр.

• Є жанри, які активно функціонують лише на певних етапах історичного розвитку суспільства, у конкретну культурну епоху (наприклад, жанри оди, епопеї, лицарського роману майже повністю залишилися у минулому. Зараз особливо популярним є відносно „молодий” жанр фентезі).

• Протягом розвитку літературного процесу не лише „народжуються” одні та „помирають” інші жанри, але й відбуваються зміни у межах одного й того ж жанру. Наприклад, новела в епоху Відродження функціонувала лише як невелика історія з цікавим, захоплюючим, часто анекдотичним змістом, в якій майже не приділялась увага внутрішньому світу персонажа. Однак П. Меріме майже заново створив цей жанр, наповнивши його глибоким драматизмом та психологізмом.

• У межах одного жанру може бути багато різновидів (романи бувають лицарськими, шахрайськими, історичними, соціально-психологічними, любовними, детективними тощо.

• Риси різних жанрів можуть бути поєднані у межах одного твору (див. вище).

• Письменник може сам визначати жанр свого твору („Пермський монастир” Стендаль назвав у передмові „повістю”, хоча очевидно, що це роман)..

В. Халізєв вважає, що ”література знає два різновиди жанрових структур. Це, по-перше, готові, завершені, тверді форми (канонічні жанри), незмінно рівні самим собі ..., і, по-друге, жанрові форми неканонічні: гнучкі, відкриті трансформаціям, перебудовам, оновленням, як, наприклад, елегії або новели в літературі Нового часу. Ці вільні жанрові форми в близькі нам епохи стикаються і співіснують з позажанровими утвореннями, але без якогось мінімуму стійких структурних властивостей жанрів не буває” [33, с. 205].

До питання № 7. Великі епічні жанри: епопея, роман, роман-епопея.

Термін „епос” має два значення:

• літературний рід;

• синонім терміну „епопея”(грец. „epos” – слово, „poieo” – творю).

Останнє поняття використовується для визначення цілої низки творів, які виникли в епоху переходу від міфо-фольклорної творчості* до власне літератури і відтворювали народне уявлення про світ в цілому, пам’ять про його минуле, війни, героїчні подвиги.

Епопеї також часто називають епічними поемами.

Вони спочатку функціонували в усній формі, а пізніше були записані.

Цей жанр існував ще в стародавній Греції (антична епопея). Наприклад, „Іліада”, „Одіссея” Гомера.

Специфіка:

- це великі за обсягом цикли переказів, пісень і легенд, пов’язаних між собою якоюсь вагомою подією („Іліада” – Троянською війною) чи героєм („Одіссея” – особистістю Одіссея);

- показують значущі події народного життя на широкому епічному фоні;

- відображають міфологічну свідомість народу;

- герой епопеї усвідомлюється не як окрема особистість, а як, у першу чергу, член соціуму, він втілює тогочасне уявлення про ідеал (сильний, сміливий, захисник інтересів свого народу);

- у епопеях багато подій, колективних сцен, дійових осіб;

- їм притаманні урочистість, спокійний, величний стиль оповіді, віршована форма, використання традиційних форм народної поетики (велика кількість метафор, постійних, складних епітетів, велика увага приділяється описам, які уповільнюють дію – прийом ретардації тощо).

В дещо інших формах епос функціонує також в епоху Середньовіччя: розрізняють архаїчний (ранній, міфологічний, додержавний) та власне героїчний (державний) епос – героїчні поеми.

Архаїчний епос: скандинавська „Старша Едда”, кельтські саги* тощо. Фольклор кельтів (галлів) вплинув на розвиток літератури і фольклора на французькій мові.

Архаїчний епос тісно пов’язаний із міфом та обрядом. Так, „Старша Едда” подає інформацію про богів та чудовиськ, з якими вони борються, про те, як було створено світ і перших людей тощо. У архаїчному епосі ми зустрічаємось із велетнями та чаклунами, постійно повторюваними мотивами: фатального скарбу, здобуття чарівних предметів, двобою героя з його батьком чи побратимом тощо. Його світ чітко поділяється на „своїх” („своє плем’я”, „добрі” боги та чаклуни) і „чужих” (інше плем’я, „злі” боги, чудовиська). Захисник інтересів „своїх” – відважний і сильний герой. Таким, наприклад, у кельтських сагах є Кухулін, який захищає своє плем’я (уладів) від ворожих сил.

Героїчний епос: французькі жести (Chansons de geste) – „Пісня про Роланда”, іспанська „Пісня про мого Сіда”, німецькі Heldenlied, російські билини тощо.

Тут події відбуваються все ще в умовному, але вже історичному часі, присутні інтерес до історичної долі народу (народності) та героїчна ідеалізація минулого; масштаби зображуваного – державні, національні. У центрі – ідеалізований образ героя-воїна, лицаря (Роланда, Сіда), який захищає свій народ від „чужих” (не фантастичних чудовиськ, а „поганих” язичників, загарбників) та втілює кращі риси народного характеру. Героїчний епос відображає національну самосвідомість (не міфологічну, а сформовану відповідно до християнських ідеалів).

Перші жести починають виникати у 10 ст., спочатку вони існують в усній формі, а з 11-12 ст. починають записуватися. Їхні сюжети пов’язані із війнами короля Карла Великого, хрестовими походами, феодальними чварами.

Не слід ототожнювати давню епопею і роман-епопею. Роман-епопея – „епічний жанр, який структурує в собі ознаки роману та епопеї і містить настанову на всеохоплююче осмислення життя в його історичному розвиткові” [17, с.495].

Відмінність	Епопея	Роман-епопея
	Результат народної творчості.	Авторський твір.
	Виникає і функціонує у давньому світі.	Виникає значно пізніше, приблизно у ХІХ ст.
	Відображає тогочасну народну свідомість (міфологічну, християнські ідеали).	Відображає картину світу, засновану на патріархальних цінностях (вітчизна, родина, дім тощо” [8, с.496], відсутні типові для стародавнього епосу міфологічні персонажі (боги, чудовиська), „чудеса”.
	У центрі – образ одного героя, який ніби втілює в собі весь народ.	Персонажів дуже багато, складно виділити головного, переважно, це звичайні люди.
Подібність	Великий обсяг, широка, усебічна панорама дійсності, настанова на об’єктивність, зображення вагомих події з життя народу, відображення його світогляду, системи цінностей.

Епопеями іноді називають також епічні цикли („Людська комедія” О. де Бальзака, „Ругон-Маккари” Е. Золя, „Жан Крістоф” Р. Роллана).

Роман.

Це великий епічний твір, увага в якому зосереджена на долі окремої особистості, формуванні її характеру, внутрішньому розвитку. Виникнення роману пов’язане із усвідомленням цінності ОСОБИСТОСТІ (у давньому епосі людина сприймалася виключно як член соціуму, колективу). Саме тому роман називають „епосом приватного життя” чи „епосом нового часу”.

Цей „книжний жанр” з’явився ще в часи античності (в прозовій формі) – к. ІІ чи поч. І ст. до н.е. Сам термін „роман” виник значно пізніше: в епоху Середньовіччя. La conte roman називали твори з любовним сюжетом, які були написані романською мовою, а не латиною. Пізніше назва скоротилася: прикметник став іменником.

Давньогрецькі романи („оповіді”, „книги”) змальовували випробування, через які успішно проходили юні закохані („Дафніс і Хлоя” Лонга, „Херей та Калліроя” Харитона, „Ефіопіка” Геліодора тощо); у літературі Риму виник сатуричний* роман з настановою на „незвичайність, анекдотичність, гостроту подій” [35, с.105] („Сатирикон” Петронія, „Золотий віслюк” Апулея).

В епоху Середньовіччя (12 ст.) набули поширення лицарські романи (див. вище), які спочатку мали віршовану форму, а пізніше – прозаїчну. Наприклад, романи Кретьєна де Труа „Івейн, чи Лицар із левом”, „Ланселот, чи Лицар із візком” тощо.

Суттєво вплинув на розвиток романного жанру не лише у Франції, але й у західноєвропейській літературі в цілому, твір талановитого представника доби Відродження (16 ст.) - Франсуа Рабле „Гаргантюа і Пантагрюель”: проза Рабле визначила подальші шляхи розвитку філософського, виховного, шахрайського романів, роману-подорожі, різних типів сатири.

У 17 ст. традиції ренесансної літератури збагачує С. Сірано де Бержерак, фантастично-утопічні твори якого „передбачають” філософський роман 18 ст. Водночас формуються два протележні напрямки розвитку французького роману:

- преціозний* (пасторальний та авантюрно-героїчний романи). Пасторальний роман зображував галантні взаємини пастухів та пастушок на лоні прекрасної природи („Астрая” О. дۥЮрфе). Авантюрно-героїчний розповідав про пригоди лицарів, історія у таких творах була лише екзотичним тлом, а герої – ідеалізованими, далекими від історичних прототипів.

- бурлескний напрямок (твори-пародії на преціозні романи): Ш. Сорель „Навіжений пастух”, П. Скаррон „Тіфон, чи Гігантомахія” тощо.

Також у 17 ст. виникає перший зразок французького психологічного роману – „Принцеса Клевська” М. Лафайєт.

У 18 ст. Ж. Ж. Руссо створює епістолярний психологічний роман „Юлія чи Нова Елоїза”, автобіографічний роман „Сповідь”, Ш. Л. Монтеск’є – філософський роман „Перські листи”, традиції іспанського шахрайського роману (про пригоди хитрого пройдисвіта) розвивають і збагачують Лесаж („Історія ЖильБлаза з Сантільяни”), Маріво („Життя Маріанни”), абат Прево („Манон Лєско”). Окремої уваги заслуговують епістолярний поліфонічний роман „Небезпечні зв’язки” Шодерло де Лакло (у творі одні й ті ж самі події показані з різних точок зору) та „Закоханий Диявол” Ж. Казота – передвісника романтизму.

Жанр роману не втрачає своєї популярності і у 19 ст.: психологічна проза представлена іменами А.Л. Жермени де Сталь, Жорж Санд, Б. Констана, Ф. Р. де Шатобріана, пригодницька – О. Дюма-батька, соціально-психологічний та історичний – В. Гюго, Стендаля, О. де Бальзака, Ч. Г. Флобера.

Видатні романісти к. 19 – 20 ст.: Е. Золя, Ж. Верн, Р. Роллан, А. Франс, М. Пруст та ін. Роман є провідним жанром у літературі XVIII-XXI ст.

До питання жанрової природи роману зверталося багато дослідників.

Г.В.Ф. Гегель вважав, що роман показує життя у всій різноманітності, його основний конфлікт – між поезією серця та протиставленою їй прозою життєвих відносин.

В.Г. Бєлінський називав роман – епосом приватного життя, який показує буденне життя людини.

М.М. Бахтін* вказував, що епопея звернена до минулого, а роман – до сьогодення, його герой – не сформована особистість, а людина, яка розвивається та шукає себе. Роман продовжує формуватися й до сьогодні.

Дослідник виділив декілька типів роману за принципами побудови образу головного героя: роман-мандри, роман-випробування, роман-виховання, автобіографічний роман.

РОМАН	РОМАН-ЕПОПЕЯ, ЕПОПЕЯ ЯК ЦИКЛ РОМАНІВ
У центрі – один, рідше більше персонажів.	Складно виділити головного персонажа.
Увага зосереджується на подіях приватного життя, що мають значення лише для одного персонажа або невеликої групи персонажів (сім’ї).	Увага зосереджується на подіях, які мають значення для всього народу, відображається значний період історичного часу, великі історичні події. Широта та багатогранність художнього світу.
Може мати фантастичний зміст.	Фантастика переважно відсутня.

Типологія роману.

1. Історичний підхід: на різних етапах розвитку літературного процесу функціонували різні типи романів (античний, лицарський, шахрайський, готичний тощо).

2. Тематичний підхід: психологічний, любовний, соціальний, автобіографічний, історичний, філософський, детективний, фантастичний тощо.

Хоча роман, переважно, має прозову форму, істроія західноєвропейської літератури знає й віршовані зразки цього жанру. Наприклад, середньовічні лицарські романи.