74. Експансія арабів у 7-8 ст

Абу Бекр(632-634): придушення повстань оскільки в багатьох районах Аравії зявилися «лжепророки», ,що прагнули влади. Крім цього були соціальні протиріччя між племенами і знаттю, що феодалізувалася. Найкращим вирішенням цього питання - політика широких завоювань. Крім цього йшла тривала війна між Візантією та Іраном(602-628), яка ослабила ці дві держави.

Омара(634-644): найширша експансія припадає на його правління. Втілив ідею «священної війни». Зібравши велике військо, араби зуміли розпочати війну з Візантією та Іраном одночасно. 636р – розбили візантійців на р. Ярмук у Сирії. 638 – візантійці постраждали під Єрусалимом. До 640 р вони завоювали Палестину і Сирію, 640-642 – Єгипет.

Осман(644-656): Завойована східна Персія до Амудар’ї, о.Кіпр. Продовжуючи наступ далі на захід по ПН.Африці в 649 дійшли до Карфагену. В період 634 – 651 Сасанідська держава перестала існувати – Іран повістю захоплений.

Алі(656-661): Міжусобиці, викликані вбивством Османа. Політична нестабільність. Це призвело до Припинення завойовницьких походів.

В середині 7 ст в васальну залежність від арабів потрапила Вірменія і частина Грузії, а за кавказом арабські війська доходили до земель хозар.

В 70х рр. 7 ст араби досягли Константинополя з суші і з моря. До кінця 7ст вони завоювали володіння візант імперії в Африці. В середині 8 ст Візантії вдалось повернути декотрі володіння в Азії. Поч. 9 ст, захопили Крит і част Сицилії.

До початку 8 ст на завойованих територіях араби залишали місцеві порядки, зберігалась широка віротерпимість по відношенню до християн, іудеїв, зороастрійців. Пригноблені маси в Сирії та єгипті і інших країнах вбачали в них визволителів від релігійного, фінансового гніту, вони захоплювали майно переважно багатіїїв, заохочували населення переходити в мусульманство. Йшла активна арабізація місцевого населення. В ході завоювання значна маса арабів поселилася на нові місця. В іслам була навернена майже всі Аравія. В Закавказзі, Ірані і середній Азії араби навпаки асимілювались з місцевим населенням.

75.Внутрішня політика Карла Великого.

Карл Великий чудово розумів, що могутність створюваної ним держави базується перш за все на військовій силі. Тому він якнайбільше піклувався про армію франків. Карл Великий зрозумів, що настала пора міняти саму систему військової організації франків. Він почав з того, що зібрав всі королівські ухвали про несення військової служби в капітуляріях. І далі військо набиралося з вільних франків. Але розвиток великого землеволодіння дозволив монархові тримати у лавах франкської армії значну кількість важкоозброєних вершників. Тепер основним ядром війська стала не піхота з ополченців-селян, а васальні дружини королівських бенефіціаріїв. Змінився і вигляд франкського пішого воїна – вони були озброєні бойовими сокирами і списами зі щитами, одягнені в міцні шкіряні захисні сорочки. З бідніших селян формувалися лучники, які були зобов’язані виступити на війну з луком, маючи при собі дві тятиви і 12 стріл. Той, хто звільнявся від участі в військовому поході, був зобов’язаний озброїти і забезпечити воїна-сусіда, що відправлявся на війну. Всякий вільний франк, що мав 3–5 мансів землі, був зобов’язаний на заклик короля виступити в похід. За наявності 2 мансів у кожного з двох вільних франків один з них споряджав іншого воїна. Така система дала позитивні результати. Капітулярії передбачали найсуворіший облік всіх вільних франків, що проживали не тільки в селищах.. Перекладаючи витрати на озброєння і спорядження на плечі семих воїнів, король запроваджував феодальну систему. Кожен, хто з’явився на військову службу, був зобов’язаний мати при собі провіант на термін до 6 місяців. Карл прагнув напасти на ворога раптово, походи здійснював декількома маршрутами, і до місця вирішальної битви його численна армія сходилася одночасно. Карл Великий будував кам’яні замки і сторожові вежі. В гирлах судноплавних річок стояли військові флотилії для захисту від нападів з моря войовничих норманів. У прикордонній смузі і у великих містах-фортецях розміщувалися постійні військові загони – скари, що складалися з професійних воїнів. Карл Великий розпочав будівництво марок – укріплених прикордонних рубежів, територій під особливим правлінням маркграфів (маркізів), у чиєму розпорядженні були значні військові сили і повноваження. Ці марки склалися в систему, здатну, як вважалося, забезпечити державі спокій. Перш за все, Франкфуртським капітулярієм 798 р. він забезпечив зовнішнє становище духовенства, перетворивши звичайну сплату десятини на користь церкви на державний закон. Карл сам призначав єпископів на місця й наділяв їх бенефіціями разом з колом обов’язків. За його правління набуло поширення церковне будівництво (27 кафедральних соборів і 232 монастирі). Прагнучи бути більшим католиком, ніж сам папа, Карл Великий стежив за дотриманням кліриками приписів церкви, підтримував проповідь місцевими діалектами задля більшої їх зрозумілості населенням, особливо нещодавно наверненим у християнство. Втручався він і в богословські суперечки: боровся з адоптіанами (доводили, що Ісус Христос “адоптований”, тобто усиновлений син Божий) на чолі з єпископом Феліксом Урхельським в Іспанії (792–799); видавав укази про безшлюбність духовенства, на два з половиною століття випередивши вирішення цього питання. У 809 р. ахенський церковний собор з його подання затвердив нове тлумачення “Filioque”, згідно з яким “Святий Дух походить від Отця і Сина” одночасно. Це був перший камінь в майбутній розкол західної та східної християнської церкви (1054). Карл намагався покласти край всякому втручанню Церкви в політику, стверджуючи, що папа повинен займатися лише церковними справами.

76.Західно-Франкське королівство періоду останніх Каролінгів. Після смерті Людовіка Благочестивого (26 червня 840 р.) загострилася війна між його синами (840–843 рр). Лотар, що успадкував титул імператора, оголосив про неподільність спадщини, тобто імперії. У відповідь на це Людовік і Карл уклали союз і виступили проти старшого брата.  25 червня 841 р. вони завдали йому поразки в Фонтенуа-ан-Пюїзе, неподалік міста Осера. У лютому 842 р. у Страсбурзі між Людовіком та Карлом був укладений новий договір, скріплений урочистою клятвою, виголошеною романським (Карл) і старонімецьким (Людовік) діалектами. Це свідчило про об’єктивність формування споріднених, але різних, народностей у межах однієї імперії. Перед загрозою переважаючих сил Лотар змушений був шукати примирення зі своїми братами. У серпні 843 р. в Вердені брати підписали договір про розподіл імперії Каролінгів на три частини: західна (Аквітанія, Нейстрія, Фландрія, Іспанська марка, Септиманія) мала дістатися Карлові ІІ Лисому; східна (Баварія, Швабія, Франконія, Саксонія, Тюрінгія) відійти середньому братові Людовікові ІІ Німецькому; старший же, Лотар, за умовами договору зберігав за собою імператорський титул і ставав правителем королівства, що простяглося смугою від Північного моря (Фризія, Бургундія, Прованс) до Італії на півдні. Так на території колишньої імперії Карла Великого утворилися три держави: Західнофранкське (майбутня Франція) та Східнофранкське (майбутня Німеччина) королівства і “держава Лотаря” (майбутня Італія разом із землями по Рейну). Процес розпаду імперії не був однозначним. Після верденського розподілу 841 р. Лотар ще кілька разів зустрічався з братами для переговорів (у 844 р. біля Тіонвіля, у 847 та 851 — в Мерзені, у 848 - у Кобленці, 849 у Перонне, 853 – у Льєжі). Ці з’їзди були перервами між продовженням боротьби між братами. Останні роки Лотар терпів від жорстоких набігів вікінгів. Змушений розділити свої володіння між трьома синами - Людовиком, Лотарем і Карлом, він до 855 р., коли прийняв чернецтво, утримував контроль над ними. Сини Лотаря не утримали володінь за межами Італії, прирейнські землі розділили між собою Людовик Німецький та Карл Лисий. Каролінги вигасли у Німеччині та Італії на початку Х ст. Карл Лисий, „перший французький король” змушений був піти на значні поступки знаті. За Мерсенським капітулярієм 847 р. кожна вільна людина повинна була знайти собі сеньйора, права сеньйора над васалами були зрівнені з правами короля над своїми підданими. За К’єрсійським капітулярієм 877 р. була узаконена спадковість бенефіцій, які таким чином перетворилися у феоди. Титули графів, віконтів і маркізів також стали спадковими княжими титулами. Місцеві династії, незабаром піднесені до герцогських, скоро розкололи Францію на цілий ряд майже незалежних володінь.Останні Каролінги втрачали контроль над землями за межами власного домену. Королі Людовик ІІ Заїка (877-879), Людовик ІІІ (879-882), Карломан (882-884), Карл ІІ Товстий (884-888), Ед Паризький (888-898), Карл ІІІ Простуватий (893-922), Роберт Паризький (922-923), Рауль Бургундський (923-936), Людовик ІV Заморський (936-954), Лотар (954-986) та Людовик V (986-987) були короткочасними слабкими правителями, які до того ж мусили відбивати регулярні напади вікінгів. У 885-886 рр. вікінги протягом 10 місяців тримали в облозі Париж. Граф Ед Паризький з династії Робертинів вміло організував оборону і відбив противників. Невдовзі він зайняв королівський престол. Королями були і його внук Роберт, а також граф Рауль Бургундський. У 911 р. король Карл ІІІ Простуватий навіть змушений був уступити норманському конунгу Роллону побережжя Нижньої Сени, де вікінги заснували герцогство Нормандія. У 987 р. після вигаснення Капетінгів французька знать обрала королем графа Гуго Капета, нащадка Еда Паризького з династії Робертинів.