72.Імперія франків за часів правліня Людовіка Благочестивого.

Людовік Благочестивий (814–840), котрого хроністи ще називали “Благодухим”, успадкував трон Карла Великого. Він не мав рис, притаманних батькові, часто вагався при прийнятті важливого рішення і залежав від думки свого, здебільшого церковного, оточення. Клірики всіляко навіювали монархові, що він вже не “збирач земель”, як його попередники, а “августійший імператор”, що править імперією не як власністю, а як паствою, уповноважений вищим промислом на благо будівництва “Граду Божого”.Людовік не завжди міг впоратися зі свавіллям знаті й замість того, щоби вгамувати її, змусити до покори своєю імператорською владою, загравав перед нею, роздаючи у володіння все нові й нові лени, а тим самим ще більше посилював її позиції. Не була обділена королем увагою й шаною і християнська церква. Наслідком такої політики стала тривала міжусобна війна, що поклала початок падінню Франкської держави, залученої світськими вельможами і єпископами в боротьбу партій, від якої згодом і верховна влада опинилася в повній залежності. У 817 р. Людовік Благочестивий провів розподіл імперії (“Ordinatio imperii”) між cинами від дружини Ірмінгарди Лотарем (більшість власне франкських земель і італійські володіння), Піпіном (Аквітанія і Гасконь) та Людовіком (Баварія і Карінтія). Імператорський титул мав дістатися Лотареві. Однак, після смерті своєї дружини Ірменгарди Людовік у 819 р. одружився з Юдіф, дочкою Вельфа, графа Німецького і Баварського. 13 червня 823 р. у неї народився син Карл, якому імператор вирішив залишити частину спадщини (початково Швабію). Після ряду повстань синів і декількох тимчасових позбавлень трону (830–833 рр.) Людовік Благочестивий зрештою 1 лютого 839 р. в Метці знову повернув собі імператорський титул. Цього ж року він підняв питання про успадкування між синами: Лотарем, Людовіком і Карлом, включивши до уділу Карла Нейстрію, Аквітанію, Септиманію, Іспанськ

73.Внутрішня і зовнішня політика Вільгема Завойовника.Германці Підкреслюючи законність успадкування ним англійського престолу, Вільгельм І урочисто пообіцяв дотримуватися „добрих закорнів короля Едуарда”. Привілеї Лондону були підтверджені особливою грамотою. Гарольд і його прихильники були оголошені зрадниками, їх власність конфіскована і роздана сподвижникам нового короля. Всі ліси та сьома частина орних земель стали королівською власністю. Надаючи численні лени своїм баронам, король уважно слідкував щоби нові володіння були розкидані по різних графствах. З огляду на те, що англо-сакси продовжувалии чинити опір (особливо важкими були повстання на півночі у 1068 та 1071 рр.), король не зупинявся перед репресіями і нещадно відбирав землі учасникам таких виступів. Вся Англія була вкрита „квадратиками” – замками норманського типу. У самому Лондоні на березі Темзи було зведено похмурий замок Тауер (від tarries – вежа). В графствах Вільгельм І. ввів управління шерифів - чиновников, які призначалися і знаходилися під безпосередньою владою короля. Великі графства, створені Кнутом Великим, при Вільгельмі були ліквідовані. Лише у трьох місцях він заснував палатинати (честерський, дергемський і кентський); але два з них були віддані духовним правителям, які не могли їх передати у спадок. Вільгельм зберіг також традиційні англійські інститути, які, на його думку, стримували феодалізацію суспільства. Було підсилено систему кругової поруки десятків (frankpledge) і збережено суди сотень та графств. Повністю було замінено єпископат англійської церкви. Вільгельм І замінив кентерберійского архієпископа Стігаїда на свого соратника Ланфранка, а останній більшу частину англійських прелатів замінив норманськими. Єпископи давали королю ленную присягу. Королівський васал не міг бути відлученим від церкви без дозволу короля. Світська і церковна юрисдикції були строго розділені. Постанови соборів затверджувалися королем. Стосунки з Папою також перебували під його контролем. Він відмовився скласти ленну присягу папі Григорію VII, але останній, в умовах конфронтації з німецьким королем, не став відлучати Вільгельма від церкви. Більш вільні стосунки селянства з феодалами почали відходити у далеке минуле. Англо-саксонське селянство почало переходити в основному на статус вілланів. Залишалися також і фригольдери (вільні землевласники), сокмени, бордарії (ті, що тримали половину вілланського наділу) та коттарії (ті, що користувалися лише присадибними ділянками). Однак фригольдери та сокмени складали мало не половину всього сільського населення, вони залишалися вільними та достатньо заможними. Тому становище англійського селянства було значно кращим від їх сусідів, наприклад, у Франції. Закони проти браконьєрства позбавили селян можливості полювати у королівських лісах, що пізніше народило цілі стихійні рухи, в т. ч. відомий рух Робін Гуда.