64. Оттонівське відродження

Короткий період - кінець X ст.. підйому культурного життя у Німеччині за часів імператора Саксонської династії - Оттона І. При його дворі з'явилася Академія де збиралися освідченні люди. Тут розвивалася літературна діяльність, відбувався перепис рукописів, поширювалися знання класичної латинської мови та римської л-ри. При дворі та деяких соборах засновувалися школи. Серед вчителів цих шкіл виразно виділяється монах Герберт (950-1003) - філософ, математик, музикант та астроном, залишив багато праць і був вчителем Оттона III. В 999р. імператор посадив Герберта на престіл папи - прийняв ім'я Сильвестр II.

Освіта поширилась не лише серед знатного населення, але й серед мирян. Освіту могли здобувати як хлопці так і дівчата. Багато знатних жінок вміли читати латинською мовою. Найвідомішою поетесою, того часу була Хротсвіта Гандесгеймська (друга пол.. X ст..). При Оттоні II, який одружився на візантійській принцесі Феофані, відбувся великий - вплив грецької культури. Для «Оттонівського відродження» характерним є великий вплив Візантійської культури. Найбільше він відбився на розквіті книжкової справи та мініатюристики, головним центром був монастир Райхенау.

65.Військова справа у Зх.Європі ран.Середн.

Середньовіччя було добою війн, військові потреби були першочерговими, а “люди меча” – елітою цього суспільства.Весь період між 476-1492 чи 500-1500 рр. був періодом постійного розвитку військової техніки, її вдосконалення то розвитку військової справи.Із падінням Римської імперії (V ст.) відбувся й занепад військової справи. Наплив варварів під час Великого переселення народів сприяв примітивізації військової справи та забуттю давніх технологій. Римській імперії середньовіччя завдячує появі одностроїв, чіткому поділу війська за майновим принципом, появі окремих підрозділів, обов’язковому влаштуванню нічного табору, обнесеного ровом, валом та частоколом; вишколу – початкам бойового тренування з опудалом. Візантійська імперія не лише зберегла доосвід та досягнення античної доби, але й постійно вдосконалювала метальну й облогову техніку, фортифікацію, кораблебудування (якір, таран, абордаж), інженерну справу (спорудження переправ та мостів), нові напрямки (зокрема використання “грецького вогню” тощо). На ранніх етапах розвитку варварських європейських держав армію складало народне ополчення, Наприкінці V – на початку VI ст. вона ще будувалася на племінній основі. Відсутність державного скарбу виключала можливість організації виробництва і централізованого забезпечення війська. Тому кожен ополченець озброювався своїм коштом. На військову організацію франків, як і інших германських племен вплинули римські установи. Були введені гарнізонна служба, підпорядкування військових загонів місцевим посадовцям, призначення королем командирів–тисячників, сотників. Згодом військові загони приводив з собою кожен сеньйор.Безпосередньою причиною запровадження бенефіційної системи у франків Карлом Мартеллом була необхідність створення важкої кінноти для боротьби з арабами, що вторглися на територію королівства в першій половині VII ст. Поступово протягом VIII–Х ст. у Імперії франків сформувався військовий стан вершників.феодальна армія була призначена для оборони і захисту своєї держави. Основою цієї армії була постійна дружина правителя (короля чи герцога), чисельність якої визначалася його можливостями. Далі під знамена сюзерена скликалися “списи” його безпосередніх васалів-баронів та команди намісників, які згодом перетворювалися у великих феодалів, які утримували власні дружини та скликали “списи” власних васалів. Цього війська не вистачало і довший час зберігалося ополчення (кінне ополчення з дрібних землевласників) та піше ополчення, яке виставляли міста. Ополчення мали стару структуру за десятковим принципом, але в міру їх відходу нижчим підрозділом став “спис”, який включав кінного лицаря з 1-2 пажами-зброєносцями та 1-2 лучниками чи списоносцями (4-10 чол.) Тому міста намагалися замінити такі лицарські війська найманими командами професійних кондотьєрів (які набирали під свої знамена як молодших синів знатних сімейств, так і пополанів та селянських синів, навчали їх лицарської науки і методом природнього відбору залишали сильніших) або загони ландскнехтів, які набиралися за подібним принципом. Королі стали формувати підрозділи з сержантів (які носили лицарське озброєння, але не мали шляхетного походження і озброювалися на кошт державного скарбу). Бойовою одиницею списа був сам лицар у захисному обладунку з повним набором різноманітного озброєнні, інші воїни цього підрозділу мали слабше захисне озброєння і менший набір бойового (списи, луки чи арбалети). 25–50 і більше списів об’єднувалися у вищу організаційно-тактичну одиницю – знамено. Результат бою вирішувався в рукопашній сутичці. Кіннота забезпечувала фланги і завдавала стрімких ударів по противнику; вона звичайно намагалася розітнути і перекинути бойовий порядок противника. Слов’яни спочатку застосовували “стіну”, яка дозволяла вводити в бій одночасно велику кількість воїнів, але неповоротна суцільна маса була практично приречена при обході з флангів (такий бойовий порядок неможливо розвернути), тому від подібних бойових порядків швидко відмовилися. Вразливою стороною феодальних армій була відсутність дисципліни та єдиного командування. Основною холодною зброєю впродовж середньовіччя слугували залізні і сталеві мечі. Ефес типового середньовічного меча складався з руків’я, гарди (зазвичай типу хрестовини) і голівки. У деяких мечів гарда могла мати форму кола, а голівка форму кулі. Руків’я зазвичай виготовляли з дерева і обплітали дротом (або виконували цілком з металу). Голівка меча –металева кулька, яка могла мати капелюшок (розклепаний кінець хвостовика). Хрестовини меча були або прямі, або з опущеними кінцями. Останні були найбільш зручні для рубання з коня.

Після падіння Римської імперії й до виділення рицарської кінноти в головну ударну силу на полі бою, у період з VI по X cт., у Західній Європі меч значно збільшився в розмірах (довжина античних мечів не перевищувала 70 cм) і перетворився на масову зброю. Провідним типом довгого меча в цей період став так званий “каролінзький”. Довжина такого меча сягала 80–90 см, а ширина – 5–6 см. Прямий клинок, міг бути як двосторонньо гострим, так і мати одностороннє заточування і скошене в один бік вістря. Більш важким був “норманський” меч, досить товстий у поперечці й з дуже масивною противагою (у деяких мечів розміром майже з кулак) і невеликою гардою (або взагалі без неї).