40. Англо-саксонськІ королівства в Британії

Вторгнення саксів, англів та ютів у Британію почалося з середини V ст. і тривало до другої половини VI ст. Кельто-римське населення чинило активний опір тим, що прийшли. Сили були нерівними і поступово сакси та юти переселилися на Британські острови. В результаті на території сучасної Англії утворилося біля тридцяти невеликих королівств, які постійно ворогували з сусідами. Цей процес завершився у VII ст. розширенням територій і скороченням числа королівств до семи: Кент (юти), Уессекс, Суссекс, Ессекс (сакси), Нортумбрія, Східна Англія і Мерсія (англи). Між королівствами йшла постійна боротьба за першість, вони об'єднувалися і роз'єднувалися, правлячі династії постійно перепліталися. Спочатку найсильпішим було королівство ютів - Кент, у VII ст.. виросла могутність Нортумбії (складалася з двох королівств БерніцІЇ та Дери, які періодично об'єднувалися і розходилися), в першім половині VIII ст. гегемонія перейшла до Мерсії, а у IX ~ до Уессексу, король якого Егбсрт у 829 р. завершив об'єднання країни під своєю владою, назвавши її Англією. Деякі королівства, як васали Уессексу, проіснували до середини X ст. Процес феодалізації англосаксонських королівств був відносно повільним і пройшов 2 етапи:

• V-V1I1 ст. - початок;

• 9-11 ст, - феодалізація на захопленій території набула високого росту,

В ході англосаксонського завоювання сліди романізації зникли майже повністю. Тому феодалізм в Англії розвивався дуже повільно, в основному шляхом внутрішньої еволюції розкладаючого родоплемінного ладу англосаксів. Переселившись а Британію племена англів, саксів, ютів і фризів знаходились на дуже низькому рівні соціально-економічного розвитку, ніж франки, і довше, ніж вони, зберігали на новому місці значні пережитки родоплемінного ладу. Цьому сприяло і те, що вони розселились серед покривавших всю Англію лісів, вздовж річкових долин, в ізольованих

41.Альфред Великий: внутрішня і зовнішня політика.

Король Альфред Великий (871-899) навіть мусив покинути свою столицю і певний час скриватися у хижині пастуха в графстві Сомерсет. Лише у травні 878 р., розбивши датчан і змусивши їх визнати його владу (на північному сході Англії залишилася т. з область датського права - Данло). Король Альфред відбудував розрушені вікінгами міста та замки, підготував міцне військо, яке у 893 р. відбило нове вторгнення датчан. Так само успішно були відбиті напади норманнів, очолених Гастингсом. На базі законодавства Кента, Уессекса та Мерсії, було розроблене і запроваджене загальне законодавство для всього населення Англії. Введена ним судова організація стала основою пізнішого суду присяжних. Важливим фактором було відділення судової влади від військової.Намагаючись стерти традиції колишніх королівств, Альфред розділив країну на дрібні графства, які, в свою чергу, ділилися на десятні (території, які поставляли в ополчення десяток воїнів). Намагався король підняти рівень землеробства та торгівлі. Він першим оцінив значення острівного положення Англії. Фактично Альфреда можна вважати також засновником портужного англійського флоту. Король спорядив також дві експедиції – норманів Отера (який добрався до легендарної Бярмії-Карелії, звідки вивозили цінні хутра, через Біле море) та Вульфстана, який дійшов до Фінської затоки. Він зробив багато для консолідації англійської нації. Дбав король і про розвиток англійської мови. Ним було перекладено з латині працю відомого равеннського філософа Боеція „Задоволення від філософії” та історію церкви іспанського священика Орозія. Хорографію (опис земель) Орозія англійський король доповнив відомостями про Північно-Східну Європу та слов’ян.

Якщо інші варварські держави та їх правителі легко переходили на латинську мову, засвоювали римську культуру і розчинялися в середовищі підпорядкованого ними романізованого населення, то Альфред високо підняв англійську мову, зробивши її мовою верхівки та знаті. Його зусилля в цьому напрямку були настільки потужними, що їх не змогли зрушити ні датські впливи ні пізніше норманнське завоювання.Біографію Альфреда ("Vita Alfredi") написав його соратник Ассер Валлійський, пізніше єпископ Шербурнський.