28. Нормандське завоювання Англії 1066р.

Головною причиною того, що у вересні 1066 року в Англії висадилися нормани з північних берегів Франції — нормандці, стало те, що їхній герцог Вільгельм ще за часів правління англосаксонського короля Едуарда Сповідника отримав від нього підтримку своїх претензій на корону Англії. Цю згоду було підкріплено тим, що Вільгельм деякий час утримував у заручниках брата королеви Гарольда Годвіна Уессекського - і саме по смерті Едуарда в 1066 році Гарольд відмовився від своєї обіцянки й був проголошений королем Англії, Таким чином Вільгельм отримав вагомі юридичні підстави для вторгнення до «свого» королівства.

Гарольд 25 вересня 1066 року у - битві біля Стемфордбріджа переміг ще одного претендента на престол — свого брата Гостіга, якого підтримував Гарольд Норвезький. Але майже одночасно, вже 28 вересня, Вільгельм без перешкод висаджує своє військо на південному березі острова в графстві Сессекс, поблизу містечка Гастінгс. Саме тут 1- 4 жовтня й відбулася знаменита битва, у якій перемогу отримав Вільгельм. 25 грудня 1066 року, перед тим спустошивши землі навколо столиці, він вступив у Лондон, і на Різдво коронувався у Вестмінстері. Вільгельм постійно наголошував: він отримав корону в спадок, а не був звичайним завойовником. НАСЛІДКИ: Перемога біля Гастінгса вирішила подальшу долю Англії. Вільгельм І поділив усю країну на 700 великих і 60 малих ленів, які віддав нормандським баронам і деяким простим воїнам. Вони повинні були нести військову службу й сплачувати грошову подать. Ще багато років загони англосаксів продовжували турбувати замки нормандців, але влада останніх утвердилася в Англії назавжди. 1068 року біля берегів Англії з'явився флот данського короля Свена, який хотів підтримати повстання в Західній Англії та Вельсі. Проте Вільгельм зумів домовитися з північними норманами й підписав з ними мирну угоду. У 1071 році розгорілося останнє велике повстання англосаксів, яких підтримав шотландський король - Малькольм III, придушене нормандцями з нечуваною жорстокістю.

29.Франкська держава за Піпіна Короткого.

У листопаді 751 р. в Суассоні були скликані збори, де Піпін “зі згоди всіх франків” був проголошений королем, фактично здійснивши державний переворот й започаткувавши правління нової династії. Для того, щоби добитися схвалення народу і знаючи, як той шанує королівську сім’ю і звичаї, Піпін завершив справу належно: в 754 р. у Сен-Дені вже папа Стефан ІІ (752-757) коронував його як “короля милістю Божою”, забороняючи в майбутньому обирати короля поза цією сім’єю. Піпін віддячився папі декількома походами роти лангобардів (754–756) та створенням у Середній Італії, на базі відібраного у лангобардів колишнього Равеннського екзархату, Папської області з містами Рим та Равенна, особливої держави пап, якою вони правили як світські правителі (756–1870). Акт отримав назву “Піпінів дар”, що начебто був офіційно підтверджений грамотою імператора Костянтина І (306-337). Щоби закласти основи міцної влади, Піпін І Короткий часто змушений був застосовувати силу. За його правління велись безперервні війни в Баварії та Септиманії (завойована у 759 р.) та дев’ятирічна війна в Аквітанії (759–768).У союзі з прелатами Піпін І Короткий активно сприяв відродженню традицій проведення щорічних церковних соборів. Король особисто був присутній майже на всіх цих соборах. Завдяки йому продовжувалася реформа церкви: Піпін І ввів десятину для всіх землевласників королівства і зміцнив зв’язки з Римом, переймаючи римську літургію. Одночасно він зберіг за церквою значні привілеї: велике землеволодіння, звільнення від окремих державних податків, широкі повноваження єпископів у межах їх діоцезів. Часто на користь християнських храмів і монастирів з королівської скарбниці виділалися значні кошти. Король також реформував грошову систему. Піпін І доклав зусиль для встановлення монополії короля на карбування монет. Так із традиційних срібних деньє, які мали ходіння по всій Європі, зникли імена монетників, що карбували монету в своїх реґіонах.Ще за життя Піпін І Короткий розділив державу, традиційно трактуючи її як свою вотчину, між двома синами більш-менш порівну. Карл одержав частину, що пролягла півмісяцем від Аквітанії до Тюрінгії, вздовж морського узбережжя й середньої течії Рейну й Майну (Гасконь, західна частина Аквітанії й Нейстрії, Австразія та Фрізія). Молодшому – Карломанові, дісталася компактна територія в басейні р. Рони і верхньої течії Луари, Сени, Маасу і Рейну (східна частина Аквітанії та Нейстрії, Бургундія, Септиманія, Прованс та Аламанія). 9 жовтня 768 р. Карл в Нойоні, а Карломан в Суассоні, були проголошені королями франків.