25. Господарство та община організація у франків у – V – VII ст.

Основні земельні угіддя кожного села належали колективу його мешканців - вільних дрібних землеробів, що складали общину. За даними "Салічної правди" общини складалися із споріднених сімей. Зазвичай - це були великі (патріархальні) сім'ї, що включали близьких родичів трьох поколінь — батька і дорослих синів з їхніми сім'ями, що провадили господарство сумісно. Але з'являлися вже, і малі сім'ї. Головним осередком господарського життя франків, їхньою власністю, стала садиба і дім. За злочини, скоєні проти франка всередині огорожі цієї садиби, а тим більше в будинку, жорстоко карали. Орні (включно з луками й пасовищами) наділи перебували в спадковому користуванні, проте право вільно розпоряджатися ними належало тільки всій общині. Індивідуально-сімейна власність на землю у франків наприкінці V - у VI ст. лише зароджувалася. Рухоме майно у франків передавалося в спадщину одному з членів сім'ї померлого або родичу з боку матері чи батька. Община в V – VII ст. була перехідним етапом від великосімейної "землеробської" общини (де зберігалася колективна власність роду на всю землю, включаючи і орні наділи великих сімей) до сусідської общини - марки, в якій вже панувала індивідуальна власність малих сімей на надільну орну землю при збереженні громадської власності на лісові угіддя, луки, пустки, пасовища тощо.

Виразно простежується ще помітне значення для франків родових відносин. Родичі продовжували відігравати велику роль у житті вільного франка. З них складався тісний союз, що включав всіх родичів третього покоління, всі члени якого в певному порядку були зобов'язані виступати в суді як співприсяжні (складаючи присягу на користь родича). У разі вбивства франка в отриманні і сплаті вергельду брала участь не тільки сім'я убитого або вбивці, але і "їх найближчі родичі з боку батька і матері.

26. Розпад імперії Карла Великого

У 806 р. Карл Великий вирішив розділити імперію між трьома синами. Однак у 810 р. помер старший з синів -Піпін Італійський (на нього покладалися особливі надії), а наступного року й Карл Юний. За таких обставин Карл Великий змушений був у 813 р. в Ахені коронувати імператорською короною останнього сина Людовіка (814-840). Людовік не завжди міг впоратися зі свавіллям знаті, тому підігрував їй , роздаючи у володіння все нові й нові лени, а тим самим ще більше посилював її позиції. Наслідком такої політики стала тривала міжусобна війна, що поклала початок падінню Франкської держави, залученої світськими вельможами і єпископами в боротьбу партій, від якої згодом і верховна влада опинилася в повній залежності. У 817 р. Людовік Благочестивий провів розподіл імперії між синами від дружини Ірмінгарди Лотарем (більшість франкських земель і італійські володіння), Піпіном (Аквітанія і Гасконь) та Людовіком (Баварія і Карінтія). Імператорський титул мав дістатися Лотареві. Після смерті своєї дружини Людовік у 819 р. одружився з Юдіф, дочкою графа Німецького і Баварського. У неї народився син Карл, якому імператор вирішив залишити частину спадщини (Швабію). Після ряду повстань синів і декількох тимчасових позбавлень трону (830-833 рр.) Людовік Благочестивий 839 р. в Метці знову повернув собі імператорський титул. Цього ж року він підняв питання про успадкування між синами: Лотарем, Людовіком і Карлом, включивши до уділу Карла Нейстрію, Аквітанію, Септиманію, Іспанську марку й Бургундію.

Лотар, що успадкував титул імператора, оголосив про неподільність спадщини, тобто імперії. У відповідь на це Людовік і Карл уклали союз і виступили проти старшого брата. 841 р. вони завдали йому поразки. У 843 р. в Вердені брати підписали договір про розподіл імперії Каролінгів на три частини:

- західна (Аквітанія, Нейстрія, Фландрія, Іспанська марка, Септиманія) мала дістатися Кардові II Лисому;

- східна (Баварія, Швабія, Франконія, Саксонія, Тюрінгія) відійти середньому братові Людовікові II Німецькому;

- старший же, Лотар, за умовами договору зберігав за собою імператорський титул і ставав правителем королівства, що простяглося смугою від Північного моря (Фризія, Бургундія, Прованс) до Італії на півдні. Так на території колишньої імперії Карла Великого утворилися три держави: Західнофранкське (майбутня Франція) та Східнофранкське (майбутня Німеччина) королівства і Лотарингія (майбутня Італія разом із землями по Рейну).

27. Органи держуправління у франків (V-VII ст.)

За правління Дагоберта І (629-639) остаточно склалася структура Франкської держави. Король трактував державу як свою вотчину. Більшість общинних земель поступово перейшла до рук короля й знаті. Король уособлював всі три гілки влади. Однак державний апарат був без чітко визначених посадових повноважень. Він формувався головним чином з королівських слуг та наближених короля.

Референдарії, що очолювали канцелярію, зберігали королівський перстень-печатку, вели документацію, оформляли акти та укази короля; придвірцеві графи головним чином відали судовими справами, стежили за їхнім проходженням і виконанням вироків; камерарії стежили за надходженнями до королівської скарбниці, охороняли королівські скарби і палацове майно; маршали були начальниками конюшень. Головне місце в королівському палаці займали сенешал, котрий здійснював загальний нагляд, коннетабль (начальник маршалів) і майордом, котрий початково відповідав за палацове господарство. Згодом остання з перелічених посад стала особливо престижною і впливовою. Майордом став займатися податками і королівським доменом, земельними володіннями короля. Поступово, за умов безперервних походів короля, в руках майордома зосередилася вся військово-адміністративна влада.

Виразником королівської волі на місцях (судова, адміністративна та військова функції) був граф; поруч із графом знаходився єпископ. Оскільки при Дагоберті І виконання церковних функцій стало невід'ємною частиною шляху до влади, то, пройшовши цей шлях, наближені короля ставали місцевими правителями - графами і єпископами одночасно.