Класове розшарування в Боспорському царстві

• Основним класовим поділом в Боспорському царстві був роз­кол на рабовласників і рабів, вільних і невільників.Пануючий клас складався з правителів з їх оточенням, чинов­ників державного апарату, купців, власників кораблів, земельних ділянок, ремісничих майстерень-ергастерій. Серед експлуататорів було чимало із скіфської та меотської знаті, які засвоїли грецьку культуру і перетворилися у таких же рабовласників, як і грецькі аристократи. Саме ця рабовласницько-купецька знать, як грецька, так і місцева, відігравала вирішальну роль у житті Босіюрського царства.

• Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер­жаві було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп­лювали у сутичках із сусідніми племенами. Босіюрські купці купу­вали рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у реміс­ничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівельних роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому господарстві. Працювали вони і у сільському господарстві, але тут їх кількість будь незначною.Раби становили основну продуктивну силу боспорського сус­пільства. Однак у землеробстві були й інші форми залежності і експлуатації. Поряд з рабською тут використовувалася праця залеж­ного населення. Звичайно — із залежного сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробки земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласни­ки. 1 все ж основною соціальною суперечністю Боспорського цар­ства було протистояння рабів і рабовласників. Найяскравіший ви­раз воно одержало у повстанні в Пантікапеї у 107 р. до н.е., коли прапор повстанців підняв "раб, якого вигодували у палаці Перісада", Савмак — скіф за походженням.

Військо та право Боспорського царства

• Військова організація Боспорського царства мала таку струк­туру. Основною силою, на яку могли опиратися правителі, були найманці, головним чином греки і фракійці. У складі боспорських військ були також воїни з підвладних Боспору або союзних племен. У разі потреби скликалося ополчення громадян боспорських міст. Боспорські правителі мали і власний військовий флот. Характерно, що у перших століттях нашої ери Рим щорічно давав гроші на утримання боспорського війська, яке розглядалося як оплот усього рабовласницького світу проти "варварських" племен на крайньому північному сході цього регіону.

Державний устрій Боспорського царства

Державний устрій Боспорського царства не лишався незмін­ним.

• Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності у внутрішніх справах. Характер влади перших правителів Боспору Археанактидів був своєрідним. Усі вони вважалися архонтами Пан гікапея І всього Боспору. Щоправда, якщо в грецьких державах посада архонта була тимчасовою, то в Боспорській державі вона мала характер спадкової влади.

• У 438 p. до н.е. влада перейшла до династії Спартокідів, засновником якої став Спарток І. Коли його наступникам у IV ст. до н.е. в боротьбі за розширення держави вдалося приєднати до своїх володінь такий великий торговий центр, як Феодосія, вони стали називатися "архонтами Боспору і Феодосії". Відомим був тут інститут співправителів.

• Так, у середині IV ст. до н.е. на боспорський престол вступили одночасно Спарток II і Перісад І. Знову відбулися деякі зміни у титулатурі. Спартокіди почали називатися "архонтами Боспору і Феодосії і царями підвладних племен".

• Под­війний титул зберігався до початку III ст. до н.е., доки Спарток III (304—284 pp. до н.е.) не відмовився від нього і не став іменувати себе "царем Боспору", як називалися всі інші боспорські правителі. Поступово ліквідовувалися деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній період існування грецьких міст у Причорномор'ї. Боспорська держава перероджувалась у мо­нархію .

• У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, розпоряджається всіма матеріальними та людськи­ми ресурсами царства. В його руках зосереджується верховна влада, командування військом, судові і навіть жрецькі функції . Прави­телів оточує пишна шана, вони стають володарями великих земель­них угідь, найбагатішими торговцями, власниками майстерень і промислів. Опинившись у залежності віл Риму, вони стали носити офіційний титул "друга кесаря (римського імператора) і друга рим­лян". При вступі на престол боспорський цар обов'язково здобував затвердження від римського імператора і регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін.

• З початку III ст. н.е., коли царі підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид III був названий в одному і з написів не тільки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів.Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближче оточення правителя — військову і цивільну знать. Особливу роль при цьому відігравали глава палацу (дворецький) і особистий цар­ський секретар.

Існувало багато усякого роду управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини, управителі сіл. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечували спеціальні чиновники під керівництвом головного перекладача. Відомі такі військові посади: стратег грома­дян, наварх, пресбевт, архікойтоніт та ін. Одним з вищих воєнача­льників був лохаг.

До складу Боспорського царства входили як грецькі міста, так і землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку деякою автономією користувалися міста: у них зберігалися традиції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, ради, вибор­них посад. Певна автономія була у місцевих племен, які займали внутрішні області держави. Так, у деяких із племен, що визнали владу боспорського царя, залишалися свої власні царки або вожді. Вони були зобов'язані платити боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.

Однак поступово і міста, і місцеві племена стали втрачати свою колишню владу і елементи автономії. У перших століттях нашої ери управління найважливішими областями і містами країни стало доручатися царським намісникам. Органи міського самовря­дування ліквідуються. Відбувається бюрократизація і аристократи-дація державного апарату.

Право.

• Збереглося надто мало відомостей про боспорське право. Його джерелами, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були право грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського царства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також інститути римського права.

У Боспорському царстві існувала як державна, так і приватна власність на землю, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками землі були боспорські правителі. Так само розрізнялися палацові й приватні раби.

Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної монетної системи стимулювали розвиток договір­них відносин: купілі-продажу, дарування, позики тощо.

Найбільш небезпечними злочинами вважалися: повстання, змова гроти царської влади, зрада та ін. Відомі були злочини проти власності, проти особи.

Як покарання практикувалися: смертна кара, конфіскація майна, штрафи.

8. Порівняти і дати оцінку першим державно-правовим утворенням, що існували  у стародавню добу на території України.

9. Простежити зародження класового суспільства і формування державності у   східних слов’ян. 

У період становлення класового суспільства слов’янські пле­мена об’єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа — антського вождя кінця IV ст.

Найближче оточення Божа становили 70 "вельмож" — рада племінного союзу. Можна вважати, що ім’я Божа було відоме авторові "Слово о полку Ігоревім", який згадує "часи Бусова" . Скликалися і народні збори. Анти мали сильну військову організа­цію. У IV ст. н.е. вони вели наполегливу боротьбу з готами. У 385 p. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його з синами і "вельможами". Але і на початку VI ст. анти разом з іншими слов’янськими племенами вели наступ на балкан-ські володіння Візантії. Ці події впливали і на соціально-економіч­ний розвиток слов’ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів. Посилалась їх військова і політична влада. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов’янського суспільства, формувало у ньому класові відносини. З VII ст. термін "анти" вже не фігурує у писемних джерелах. Починаючи з VI—VII ст., у них поширюються такі найменування, як "слов’яни", "склавіни", "склавени".

Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управ­ління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючо­го класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і ан­ти . Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов’янсь­ких племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовні­шньо-політичний фактор. На розвиток слов’ян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів.

Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності йшли від союзів племен до князівства та інших більш високого рівня політичних об’єднань і завершилися утворенням Давньоруської держави.

У східних слов’ян вищим ступенем розвитку первіснообщинно­го ладу, що підготував їх окремі племена до історичного життя у великих об’єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв’язку, змінюючись новими, більш широкими, були союзи племен . Названі у давньому літопису поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени і склада­ли 14 союзів східнослов’янських племен. Територія кожного з них порівнювалася декільком сучасним областям. Союзи племен об’єдну­вали до десятка племен, назви яких з часом забулися. Збереглася лише загальна назва союзу, яка могла одночасно бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен формою організації їх правління була військова демократія.

У вказаних племінних союзах, утворених перш за все для війни : оборони, великого значення набував військовий ватажок, від ‘освіду і мужності якого залежали долі членів племені. Він витиснув і л задній план інших старійшин. Військову силу союзу племен складали всі боєздатні чоловіки. Серед них почали виділятися сильні і хоробрі воїни, які постійно брали участь у військових походах і поступово гуртувалися навколо свого ватажка як його дружина. Остання була організацією, згуртованою не родовими зв’язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своему ватажку. Військовий ватажок і його дружинники забирали собі більшу й кращу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні заклади — народні збори і рада старійшин. Проте народні збори (вече) перетворювалися в збори воїнів, яким військовий ватажок, якого підтримувала дружи­на, нав’язував свою волю, здобуваючи все більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехту­вати звичаями племені. Таким чином, йшов процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правлін­ня-князівство. У союзах племен — князівствах — рівень правління не залишався незмінним . Органи суспільного самоврядування по­ступово перетворювалися в органи панування та пригнічення про­стого народу. Цим самим завершувалося оформлення державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що володіла спеціальним апаратом правління і поширювалася на окре­му територію. Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем — князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників. Дружина князя ставала військовою силою, за допомогою якої держава, що форму­валася, могла здійснювати свої функції: придушувати опір експлуа­тованих мас і вести загарбницькі й оборонні війни.

Слід зазначити, що процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним для всіх союзів східнослов’янських племен. В одних союзах він йшов шви­дше, в інших — повільніше. У VIII ст., коли слов’яни вели боротьбу з кочівниками у Середньому Придніпров’ї, відбулося об’єднання кількох союзів племен або князівств, у "союз союзів" під назвою "Русь", столицею якого став полянський Київ. Великим об’єднан­ням східнослов’янських союзів племен був дулібо-волинський со­юз. Три союзи племен — псковських, смоленських і полоцьких кривичів — також створили велике об’єднання.

Про формування у східних слов’ян об’єднань з кількох союзів племен повідомляють і арабські джерела. У них йдеться про існування на території, яку займали слов’янські племена трьох політи­чних центрів — Куяби, Славії і Артанії. Куяба (Куява), напевно, була політичним об’єднанням південної групи слов’янських племен на чолі з полянами і з центром у Києві. Славія, можливо, — об’єднання північної групи слов’ян на чолі з новгородськими сло­венами. Щодо Артанії, то, напевно, арабські письменники мали на увазі південно-східну групу слов’янських племен (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь) .

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-кня­зівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов’янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—ЇХ ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об’єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов’янських племен: Русь, Поляни, Древ­ляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов’ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об’єднан­ні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв’язання спірної спра­ви поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об’їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У IX ст. посилилась дипломатична і воєнна активність східних слов’ян. На початку століття вони здійснили похід на Сурож у Криму, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському архипелазі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константи­нополі і германського імператора в Інгельгеймі. В 860 р. руси з’явилися біля стін Константинополя. Такого роду воєнні та полі­тичні акції характерні для держави .

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об’єднання південної частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувався процес об’єднання північної частини східно­слов’янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об’єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

10. Проаналізувати процес утворення давньоруської держави – Київської Русі.

+

11. Розкрити зміст наукових концепцій походження Київської Русі. Висловити власну точку зору.

• Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов’янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор’я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням об’єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами . Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму .

Історія виникнення державності у східних слов’ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов’ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально-економіч­ного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії — "норманськими" або "варязькими" князями.

Норманська теорія була створена ще в XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г.Байєр, Г.Міллер, А.Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у резу­льтаті покликання варягів і варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під ім’ям Романових.

• На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.

Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюрксь­кого походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Ха­зарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю . "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних слов’ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східно­слов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, скла­лася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розши­ряти свої території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залеж­ність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі в’ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Дав­ньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основ­них етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завер­шувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігає­ться тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зарод­ження української, російської та білоруської державності.

Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик М.Костомаров, концепція якого будувалася на протистав­ленні двох основ: демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській ("малоросійській") народності, і "єдинодержав­ної", яку уособлювала великоруська народність . Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком М.Грушевським, який часто заперечував зв’язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, давньоруської народності з великорусь­кою . Проте у М.Грушевського іноді зустрічається й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави "юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації, вироблених Київською державою" . Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об’єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі про­тиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володи-миро-Суздальському, а пізніше — у Московському князівстві. До них належали С.Соловйов і В.Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою нових відносин в економічних, політи­чних і суспільних сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, зовсім не схоже на попереднє, набув поширення Серед дореволюційних учених були і такі, що заперечували це. До них належав, наприклад, А.Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави по­зитивно позначилося на розвиткові східнослов’янських племен.