3. Основні закономірності функціонування політичної системи

Політична система функціонує відповідно до закономірностей, котрі можна поділити на два основних типи: 1) загальні закономірності існування система; 2) суто політичні закономірності.

Закономірності першого типу (вони є базовими і для політичних систем):

• стабільність (урівноваженість): характеристикою будь-якої системи є її цілісність, стійкість внутрішніх зв’язків, що досягається чіткою визначеністю положення і функцій окремих елементів. Розвиток політичної системи передбачає постійний пошук оптимальних форм політичного життя, компромісу інтересів заради суспільної злагоди, недопущення соціальних протиріч і політичних конфліктів;

• динамізм: всередині системи завжди існує певна напруженість, яка відображає її готовність до саморозвитку, здатність реагувати на зовнішні впливи. Політична система є відображенням історичного етапу розвитку суспільства, вона реагує на зміни в соціальній сфері, людський чинник, міжнародні фактори. Історична й суспільна детермінація (зумовленість) політичної системи поєднується з її зворотним організаційним і регулятивно-контрольним впливом на суспільство. Динамізм політичної системи не варто змішувати з поняттям „нестабільність”, оскільки динамізм , визначає її здатність розвиватися, адаптуватися до змін у суспільстві і реагувати на ці зміни, не досягаючи критичної „точки неповернення” – руйнації;

• самозбереження: система прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які хочуть її зруйнувати. Політична система також формує власні захисні механізми – від пошуку нових ідей, зміни політичних орієнтирів, перерозподілу ресурсів, проведення реформ і т. ін. до застосування різних форм насилля, маніпулювання масовою свідомістю тощо. Надто жорсткі, статичні системи неодмінно змушені протидіяти модернізації суспільства, вступати з ним у конфлікт, вдаватися до насилля і виживати зрештою за рахунок суспільства. У давні часи така ситуація була далеко не унікальною, але у наш час термін життя таких систем, з погляду історії, як правило, дуже обмежений і закінчується суспільними й політичними кризами, революціями або глибокими реформами;

• зворотний зв’язок: будь-яка система є елементом (підсистемою) іншої, ще більшої системи, а тому повинна володіти здатністю не лише сприймати зовнішні впливи, а й відповідним чином реагувати на них. Політична система має чуйно відгукуватися на запити суспільства, задовольняти їх та обов’язково враховувати, як суспільство реагує на розпорядження і накази системи. Постійне ігнорування „зворотного зв’язку” може загрожувати існуванню системи;

• домінування цілого над окремим: компоненти системи, хоча й мають певну самостійність, але функціонують, як правило, відповідно до загальних, властивих даній системі, закономірностей. Це дає змогу системі, у тому числі й політичній, тривалий час зберігати свою основну природу, тип, особливо за умов, якщо „революційність” її окремих компонентів і зовнішній тиск не настільки очевидні, аби зламати її стабільність;

• кореляційні зв’язки: ознакою системи є її внутрішня єдність, тобто взаємозалежність між окремими компонентами. Це означає не лише те, що їх дії поєднані спільною логікою і порядком, а й те, що зміни в одних компонентах тягнуть за собою зміни в інших, а іноді й цілої системи. Наприклад, проголошені в СРСР всередині 1980-х років принципи політичного плюралізму і гласності викликали до життя масові громадсько-політичні рухи, що створили умови для формування інших, крім Комуністичної, політичних партій. Водночас більш демократичним, альтернативним, став виборчий процес. Усе це підірвало ідеологічну й політичну монополію Комуністичної партії, котра згідно зі 49ол. 6 Конституції СРСР і, відповідно, УРСР становила „керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій”. У нових суспільних умовах означена стаття втратила силу чинної правової і політичної норми, перестала реально діяти. Система стала руйнуватись. Події, пов’язані з утворенням у Москві в серпні 1991 р. Державного комітету з надзвичайного стану і його крах, саморозпуск КПРС, припинення існування Радянського Союзу стали логічним завершенням цього процесу. З позицій політичної теорії, спочатку відбулася так звана функціональна криза системи, або „криза перевантаження”, коли система змушена була вирішувати завдання, котрі вона вирішити вже не могла. Згодом розвинулася більш глибока криза – криза розвитку – пов’язана зі зміною політичної системи і сутнісних характеристик суспільства: форми держави, форм власності, економічних відносин тощо;

• „закон маятника”: будь-яка система, виведена зі стану рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Наприклад, одразу після повалення тоталітарного чи авторитарного політичного режиму суспільство на певний час переходить у стан, котрий може характеризуватися елементами анархії і охлократії, коли верх бере „мітингова демократія”, політичні рішення приймаються з „голосу народу”, до влади приходять популісти і політичні авантюристи і лише згодом політична система досягає свого нового балансу, формуючи дійсно демократичний порядок.

Суто політичні закономірності функціонування політичних систем характеризують їх розвиток в конкретних історичних і суспільних умовах і вказують на ті обставини, що пов’язані з можливістю політичних систем забезпечити виконання головних завдань – самозбереження і стабільного розвитку суспільства. А саме:

• кожна політична система потребує і шукає підтримки (легітимації) з боку суб’єктів і об’єктів політичного життя;

• політична система має витворити такий політичний режим (засоби і методи здійснення політичної влади), який би адекватно враховував суспільні реалії (раціональне поєднання демократичних і силових методів заради досягнення стабільності розвитку суспільних відносин);

• постійна потреба в раціоналізації політичної системи: у ній мають існувати ті компоненти, котрі сприяють її цілісності, не блокують діяльність один одного (доцільність існування певних державних структур, чіткий розподіл владних функцій);

• головною умовою стабільності політичної системи є забезпечення благополучного стану базисних сфер – економічної і соціальної;

• політична система суспільства має орієнтуватися насамперед на використання внутрішніх ресурсів, власного досвіду, послідовно забезпечувати національні інтереси, уникати надмірної залежності від політики інших держав.