Тема 5. Політична система суспільства

1. Поняття і сутність політичної системи суспільства.

2. Структура політичної системи та її функції.

3. Основні закономірності функціонування політичної системи.

4. Типи політичних систем.

1. Поняття політичної системи суспільства

Багато політологів вважає, що поняття „політична система” є найбільш загальною категорією політології, вона відображає явище, що входить у визначення основного предмета вивчення цієї науки. І це закономірно, адже поняття „система” є універсальною науковою категорією для багатьох галузей знань. У найпоширенішому його розумінні – це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним і утворюють певну цілісність, єдність.

Таким чином, політична система суспільства – це інтегрована, цілісна сукупність інституціональних і неінституціональних явищ і форм політичного життя: суб’єктів, організацій, відносин, норм, ролей, певної політичної культури, що пов’язані з формуванням і здійсненням політичної влади з метою гармонізації суспільно значущих інтересів, забезпечення стабільності і прогресу суспільства.

Характер політичної системи визначається класовою природою суспільства, соціальним ладом, формою правління, державним устроєм, політико-правовим статусом держави, історичними і національними традиціями, рівнем правової культури, розвиненістю структур громадянського суспільства. Отже, політична система суспільства в кожний даний момент постає як конкретна політична ситуація відносно протяжна в часі і стабільна, вона окреслена просторовими межами певної держави і відображає рівень політичної організації даного суспільства. Від стану суспільних відносин залежить міра статичності і динамізму політичної системи.

Суспільствознавці, й політологи зокрема, запозичили термін „система” з інших галузей знань – біології, фізики. Теоретичне обґрунтування категорії „політична система” вперше дав американсько-канадський учений Девід Істон – автор книг „Політична система” (1953 р.), „Системний аналіз політичного життя” (1965 р.) та ін. Д. Істон вдався до аналогії з біологічними системи, що існують за законами саморегуляції і самозбереження. Політична система також може бути вивчена і зрозуміла як специфічний політичний організм, що прагне до самозбереження, виживання і з цією метою досить активно реагує на зовнішні впливи, здатен їм протидіяти, змінюватися сам і змінювати зовнішнє середовище.

У методиці дослідження механізму функціонування політичної системи Д. Істон використав чотири основних об’єкти: 1) сама політична система, 2) зовнішнє середовище, 3) реакція політичної системи на зовнішнє середовище, 4) зворотний зв’язок. Загальна схема цього процесу виглядає так:

1) „взаємодія на вході”: отримання системою інформації з боку суспільства (запити, потреби, вимоги, підтримка);

2) „взаємодія всередині системи”: інформація, що надійшла ззовні, стає частиною системи, осмислюється і обробляється нею;

3) „взаємодія на виході”: отриману від суспільства інформацію політична система повертає йому назад у трансформованих, опрацьованих нею різноманітних формах – у вигляді законів, рішень, програм, обіцянок, матеріальних благ, соціальних гарантій, пільг тощо.

Аналіз процесу життєдіяльності політичної системи дав змогу Д. Істону зробити кілька важливих висновків:

1) сутність політичної системи полягає в тому, що через механізм взаємодії, вона здійснює розподіл цінностей у суспільстві і змушує більшість членів суспільства прийняти його як обов’язковий, принаймні на тривалий час. Якщо ж система неефективно виконує означені дистрибутивні функції, то виникає соціальне напруження, політична криза, що може призвести до глибокої трансформації або розпаду політичної системи;

2) головною ознакою політичної системи є її владний характер, цим вона відрізняється від інших суспільних систем;

3) політична система має свою структуру і власний (системний) метод функціонування, взаємодії внутрішніх елементів;

4) політична система – це достатньо відкрита система, вона завжди зазнає впливів з боку інших суспільних систем, соціальних груп, індивідів;

5) політична система має свій механізм реакцій (відповідей) на впливи зовнішнього середовища, за допомогою якого вона регулює власну поведінку, перебудовує (модифікує) внутрішню структуру, опрацьовує зовнішню інформацію у вигляді суспільно корисних рішень, або ж навпаки – посилює свої агресивні захисні функції, еволюціонує у несприятливому для суспільства напрямі.

Вагомий внесок у вивчення політичних систем зробив у 1960-х рр. американський соціолог і політолог Габріель Алмонд. Він вивчав систему не лише з точки зору її цілісності та внутрішніх і зовнішніх взаємодій, а доповнив дослідження структурно-функціональним аналізом. У розумінні Г. Алмонда, політична система – це певна рольова структура, сукупність конкретних політичних ролей, виконавцями яких є окремі елементи і система в цілому.

Г. Алмонд також брав за основу аналізу відношення „вхід–вихід”, але структурував ці два базові поняття. „Вхідними” він вважав чотири функції: 1) політична соціалізація (отримання та засвоєння індивідами політичної інформації й на цій основі їх залучення в політику); 2) артикуляція (формулювання настроїв, вимог, запитів); 3) агрегування (поєднання індивідуальних і групових інтересів у загальносуспільні потреби); 4) політична комунікація (безпосереднє звернення до політичної системи з вимогами або підтримкою). Функції „виходу” політичної системи утворює тріада: 1) розробка і прийняття рішень; 2) застосування політичних і правових норм; 3) контроль за їх дотриманням. Здійснення функцій „входу” належить недержавним утворенням (індивіди, соціальні групи, партії, ЗМІ), функцій „виходу” – державним органам.