2.1. “Град божий” і “град земний”

АВРЕЛІЯ АВГУСТИНА

Аврелій Августин (354–430) – один з найавторитетніших ідеологів християнської церкви раннього Середньовіччя. Народився в давньоримській провінції Нумібія (північна Африка, територія нинішнього Алжиру) у сім’ї язичника і християнки. Імовірно, бербер за походженням, він повністю належав за освітою та ментальністю до латинської культури – так само, як і “великі африканці” пізньої античної літератури – Апулей, Тертуліан, Кіпріан. Августин довго вагався між тогочасними духовними напрямами, зокрема дотримувався поглядів секти маніхеїв (гностичний напрям, що базувався на тлумаченні протилежностей: світло і темрява, добро і зло тощо), а згодом серйозно переймався неоплатонізмом. У 33 роки прийняв християнську віру. Упродовж трьох останніх десятиліть свого життя займав посаду єпископа у м. Гіпо-Регіус (Північна Африка). Найбільш відомі його праці – “Сповідь” (Confessiones, 397 р.), та “Громадянство Боже” (De civitate Dei, 413–427 рр.), що налічувала 22 книги. За християнське подвижництво і заслуги перед церквою Аврелій був удостоєний титулу “Блаженний”.

Августин вважав християнство водночас істинною релігією і істинною філософією. Він, таким чином, поєднував теологію (< грец. θεός – Бог і λόγος – вчення; букв. – учення про Бога, богослов’я) і філософію, котрі для нього не були, як у мисленні Нового часу (і навіть пізнього Середньовіччя), відокремленими одна від одної за ознакою віри і знання. Хоча він бачив розбіжності між вірою і знанням, однак уся віра для нього була специфічним способом знання (знанням про те, що людина сама не може знати).

Свою працю “Громадянство Боже” Августин написав під враженням від падіння “вічного міста” – Риму, що був захоплений ордами готів на чолі з Аларіхом у 410 р. Цей трактат спрямований насамперед проти язичників-римлян, котрі закидали християнам, що саме вони винні в катастрофі, бо це – помста зраджених богів, яких Рим зрікся, коли став християнським. Та, з іншого боку, Августин звертається з повчанням і до християн. На його думку, падіння Риму не свідчить про занепад християнства: не варто жодною сльозою оплакувати земне царство, оскільки воно мінливе й через це не може бути вічним, зате існує справжнє царство, значно вище – царство небесне.

Падіння Римської імперії теолог вважав подією глибоко символічною та закономірною. Адже римляни не відмовилися остаточно від язичництва, не пізнали єдиного Бога, а тому не мали достатньо чітких і спільних уявлень про добро і зло, справедливість і насильство, тобто про єдино вірний закон і порядок, що втілюються в Богові. Через це вони не були народом і державою в справжньому розумінні. Завоювання варварами Риму, на думку Августина, стало невідворотним і справедливим. Таким чином, Августин намагався звільнити християнську думку від зв’язку з політичним Римом і взагалі не поєднував полісне (політичне) життя з релігією.

У “De civitate Dei” Аврелій Августин обґрунтував новий погляд на церкву і політичний світ. Суспільство в його концепції побудоване на протиставленні двох громад (категорій людей) – двох “градів”: “граду Божого” (civitas Dei) і “граду земного” (civitas terrena). Це два типи відносин, що існують у суспільстві і мають абсолютно різну сутність. “Божа громада” заснована у потойбічному світі, вона вибрана Богом. На противагу їй “земна громада” має обов’язки перед світським життям, мусить займатися політикою, вона не має прямого стосунку до “царства Божого”, а обмежена тільки земним простором та переймається суто земними турботами. “Град Божий” живе за божими веліннями, євангельськими заповідями; “град земний” – грішний, його у першу чергу бентежать тілесні пристрасті, він прагне влади, багатства, заздрісний та корисливий. Таке розмежування започатковане ще космічним розмежуванням на “ангелів” і “демонів” – звідтоді бере початок земна драма обох громад. Сivitas Dei (оскільки її справжнє місцем на небі) у земних умовах – лише чужинка й гостя, тому перебуває в очікуванні свого скорого повернення на “батьківщину”. Натомість civitas terrenа (про що свідчить її назва) залишається зі всією своєю владою прикутою до землі, доки в останній день “страшного суду” остаточно не буде повернута до суспільства “демонів”.

До “граду земного” належить держава з її політико-правовими та соціальними інститутами. “Гріховність” держави випливає з того, що одні тільки панують, а отже, постійно чинять насильство, а інші змушені їм підкорятися, а значить – терпіти і страждати. Аврелій Августин не передбачав негайної зміни такого порядку, навіть навпаки – зазначав, що насильство, хоча і є злом за своєю суттю, але буває необхідним. Остаточно край земним незгодам і тяготам покладе у майбутньому тільки друге пришестя Христа, котре стане початком вічного й незаперечного існування “граду Божого”. Час настання цього тріумфу історично не визначений. До того часу людям потрібно славити Бога, чекати й терпіти земні несправедливості.

Августин дотримується різко критичної думки щодо держави, але скоріше за все має на увазі не державу взагалі, а виходить з погляду на конкретну державу його доби – Римську державу часів її занепаду. У будь-якому разі він не виказує ні культового поклоніння до держави, ні патріотичної довіри до неї. Натомість “град Божий” – церкву – він ототожнює з новим принципом майбутньої людської спільноти. Державно-політична влада має визнати верховенство церкви. Держава зобов’язана опікуватися не тільки суто земними справами, а й допомагати церкві знищувати її ворогів, викорінювати злочини проти християнського Бога. Однак Августин несхвально ставився до прямого втручання церкви в політику, тим більше він не вірив у можливість політичного панування християнства, хіба що передбачав імовірність правління імператора-християнина у нехристиянській державі.