Герменевтика та журналістика

У суспільстві функцію герменевтики виконує журналістика. Перетравлюючи найрізноманітніші факти, засоби масової інформації, чи, радше, комунікації, представляють їх у доступній і зрозумілій для всіх формі, надаючи їм відповідного насвітлення та спрямованости. Іншими словами, через пресу людина одержує один із багатьох можливих варіянтів інтерпретації навколишньої дійсності. Відповідно, хто керує ЗМІ, той має можливість нав'язувати суспільству свою точку зору на дійсність, давати власну інтерпретацію подій і, зрештою, керувати поведінкою його членів. Проблема інтерпретації безпосередньо пов'язана з проблемою влади. Відомий вислів "преса — четверта влада" розкриває цю проблему у вузькому аспекті. У широкому розумінні справжня влада полягає в нав'язуванні суспільству певного світогляду. Тобто мова йде не про що інше, як про ідеологічний тиск на суспільство. Слід зазначити, що XX століття було найбільш ідеологізованим в історії людства. Йдеться не про ідеї як такі, що їх людина може поділяти, відстоювати чи заперечувати. Все це передбачає можливість вибору. Минуле століття в той чи інший спосіб намагалося позбавити людину такої можливости.

Відбувається маніпулювання сутностями — з метою обману співрозмовника або через відсутність певного загального тла, спроможного виробити для людини якийсь спільний знаменник в інформаційному морі. Роль такої спільної трибуни у суспільстві, як уже було зазначено, виконує журналістика.

Журналіст не лише доносить до своєї авдиторії саму інформацію та аналізує її. Він повинен запросити своїх читачів і глядачів до міркування, задавши тон і запропонувавши певні теми. Не слід забувати, що журналіст не просто впливає на авдиторію, а перебуває на її боці, виробляючи у загалу критичний, іронічний погляд на дійсність, служачи не лише своєму роботодавцеві, а й самому народові. Без усвідомлення благородного чинника, навіть місії свого покликання журналіст перетворюється на нав'язливого ідеолога або на повію, яка йде до того, хто більше заплатить, і яка гідна поваги як особистість чи представник свого фаху, але не як журналіст.

Рівні інтерпретації тексту

Для зрозуміння герменевтичної процедури необхідно розрізняти поняття тексту і дискурсу, дефініцій яких існує сила-силенна. Виберемо по одній. Під текстом у широкому значенні будемо розуміти структуру, що складається з елементів значення, єдности цих елементів та вираження цієї єдности; у вузькому значенні — єдність мовних знаків, що організовані за нормами даної мови і є носіями інформації. У свою чергу, дискурс — це сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках із цією проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип дискурсу, а також простір, у якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює.

Таким чином, можемо сформулювати три рівні інтерпретації тексту.

Філософічний рівень передбачає інтерпретацію з точки зору відповідей на метафізичні питання. Інтелектуальна діяльність такогороду піддається типологізації лише за способом мислення, але не прив'язується до конкретного знання або досвіду культурної традиції, окрім самої мови і суб'єкта мислення; філософування — це чисте міркування (філософська герменевтика Мартіна Гайдеґґера). Як правило, філософія безпосередньо не є підставою для оцінки тексту. Вона готує ґрунт для розгортання тих чи інших критично-філософських стилів.

Критично-філософський рівень окреслює наявність так званих критично-філософських стилів, що є практичними дослідницькими методологіями, які пропонують ту чи іншу систему інтерпретації тексту (теорія архетипів Карла Ґустава Юнґа, структуралізм Ролана Варта). Цей рівень, з одного боку, пов'язаний з відповідними філософськими передумовами, а з іншого — проектується на певну ідеологію.

Ідеологічний рівень створює жорстку систему нормативів, висуваючи на перший план вимоги до тексту, а не потребу його зрозуміти. У цьому випадку дослідник відштовхується не від самого тексту, а від цієї нормативної системи і вдається до інтерпретації з готовою схемою (соціялістичний реалізм, постмодернізм як фетишизований лібералізм). Поняття методології тісно пов'язане з поняттям естетики. Наприклад, естетика Ґотики, бароко чи натуралізму вже передбачає певний спосіб розгляду художнього твору. Так само можна розглядати ту чи іншу авторську естетику, пов'язану з індивідуальним стилем. Однак власне методологією є акцентована естетика — практично адаптована до критичного вжитку теорія зі своєю системою правил та прийомів.

Перші системні інтерпретації

Перша відома нам система інтерпретації — це кабалістика. Потім виникають антична і християнська герменевтика. Усі вони розвиваються навколо сакральних текстів. Кабалістика тлумачить Старий Заповіт, антична герменевтика — поеми Гомера, християнська герменевтика — Старий і Новий Заповіти.

Кабалістика

Кабалістика є продуктом східного мислення. Як відомо, філософія можлива тільки в європейському розумінні. Крізь європейські окуляри ми можемо віднаходити філософічні риси в інтелектуальній продукції інших культур, проте власне філософія европоцентрична. Вона не потребує жодних передумов і додаткових знань. Це вільне міркування з приводу певної сутности, хіба що процес філософування відбувається в межах і за допомогою конкретної живої мови. З європейського погляду східна філософія, як правило, є чимось ближчим до теології чи психології, іноді з виходом на етику, почасти — на власне філософію, але все ж з погляду європейського стандарту азіятський спосіб мислення є чимось засадничо іншим. На відміну від останнього, європейська перспектива спирається на індивідуальність і пристрасть. Тут важливим є оригінальне і неповторне. Позиція східного мислителя є інакшою: через самоподолання він прилучається до великої доктрини.

Кабалістика була створена і може функціонувати тільки для інтерпретації Старого Заповіту. Міхаель Лайтман пише, що "згідно з Кабалою існує чотири види знання, котрі може і повинна збагнути людина: 1) Творіння; 2) Функціонування; 3) Кругообіг душ; 4) Управління". Далі він запитує, "але чи можливо забезпечити повну свободу особистости у суспільстві? Якщо суспільство створює свої закони згідно із законами Тори, то людина, виконуючи їх, не втрачає можливости максимально індивідуально розвиватися (до з'єднання із Творцем), оскільки закони Тори — природні закони керування світом

і суспільством. Якщо ж суспільство створює свої закони у протиріччі із законами Тори, то людина, навіть виконуючи їх, не може досягнути максимального розвитку".

Кабалістика виходить з ідеї абсолютности тексту Старого Заповіту і спрямована тільки на нього. Вона не є герменевтичною процедурою у сенсі "міркування з приводу". Це замкнена схема, яку можна осягнути, але не доповнити.

За свідченням Чарлза Вільяма Ґекерторна, кабалістика — це витвір різних юдейських сект. Кажуть, що сам Бог відкрив цю "науку" Мойсею. Першу письмову публікацію кабалістики Ґекерторн відносить до того часу, який охоплює останнє століття до і перше після Різдва Христового. Дослідник пише, що, "на думку Піфагора, Всесвіт є символом потаємних властивостей чисел; згідно з Кабалою, він є лише дивною сторінкою, на котрій усі предмети, що існують, накреслені вищим художником через перші десять чисел і двадцять дві літери єврейської абетки".

Жодну східну релігію не цікавитимуть наші прагнення осягнути сутність певного чергового явища, а потім намагатися з'ясувати принципи і правила цього міркування. Головне для європейця — пошук, вічний пристрасний пошук істини. Для Сходу ці завдання є занадто ілюзорними. Тому з погляду кабалістики філософія — це щось зайве, бо вона спрямована не лише на релігійні завдання, а також на всі окремі сутності світу. Філософія є засобом самозбереження людини у цьому світі, зважаючи на те, що ми маємо не лише вічну душу, філософію можна опанувати без шкоди для тих чи інших власних переконань, а кабалістика, як методологія, не виходить за межі вузького кола посвячених, принаймні за межі юдейства.

Такий підхід був спрямований на створення корпоративного духу серед цілого народу. Старий Заповіт фактично відіграв роль чинника національної ідентифікації та політичної ідеології. За словами Шмуеля Ноаха Айзенштадта, "незважаючи на те, що протягом століть гебреї становили релігійну громаду зі специфічними віруваннями та обрядами, термін "релігія" є недостатнім для повного пояснення всіх аспектів їхнього історичного досвіду, тому що в цьому досвіді є дещо більше, ніж релігія". Завдяки специфічному духові юдаїзму євреї пронесли світло своєї культури через тисячі років бездержавности та поневірянь по чужині. Водночас синдром вибраного народу не міг не призвести до штучного відгородження себе від інших людей. Тут ми стикаємося з феноменом т. зв. "малого народу", який розглядатимемо пізніше.

У цьому полягає принципова відмінність юдаїзму від християнства. Християнинові чужий дух корпоратизму. А. Волконський: "Християнин повинен триматися свого вчення не тому, що воно "наше", а тому, що воно несе істину. У Новому Заповіті немає вибраного народу; зберігання Істини довірено в ньому Сином Божим не окремому народові, а його Вселенській Церкві. Тому християнський народ, який вважає себе (в обличчі своєї влади, своїх мислителів чи просто віруючих) народом — хранителем Істини, впадає у тяжкий гріх гордині, що межує із святотатством ("Народ Богоносець"). (...) Думка про особливе призначення, що виокремлює нас з усього людства ("Третій Рим"), прищеплена нам візантійською школою у сумні часи нашого невігластва у духовних питаннях; воно було наслідком монгольського панування, яке відірвало нас від живого спілкування із Заходом". Волконський критикує імперську "вибраність" своїх одноплемінників, проводячи аналогію із старозавітною єврейською "богообраністю". Критика відбувається на християнських засадах любові до свого ближнього лише за те, що він є людиною, а не через належність до певної корпорації.

Розглядаючи різні герменевтичні методології, ми повинні прагнути не засудити чи відкинути, а пізнати все, що не вкладається в рамки нашої традиції, і зрозуміти інших передусім заради міжкультурного діялогу, а вже потім — для вироблення консенсусу чи спільних поглядів.