22.Характеристика ігор з м’ячем у Стародавньому Китаї

Для покращення військово-фізичної підготовки, китайські військові практикували кілька видів фізичної діяльності, стрільбу з луку, кінний спорт та ігри, такі як цу-дзю – прообраз футболу і джі-дзю – прообраз кінного поло.

Першим згадкам про китайську гру в м’яч – цу-дзю близько 2300 років. На початкових етапах становлення гри цу-дзю вона входила до комплексу жорстких бойових вправ, які були необхідні для підготовки воїна в епоху войовничих царств. Згодом гра стала популярною при імператорському дворі й серед вельмож.

Мета гри цу-дзю полягала у підтримці рівня здоров’я воїнів і, можливо, сприяла створенню кадрового резерву потенційних солдатів, але надалі вона перетворилася на гру для відпочинку і розваг. Нерідко ігри з м’ячем проводилися в імператорському палаці. Ігри цу-дзю влаштовували з приводу придворних свят і дипломатичних прийомів. Складаються перші правила гри, з’являються капітани і судді. Пізніше, у середні віки утворюються закриті клуби гри в цу-дзю та виходять на арену гравці-професіонали, грають у м’яч також жінки. Імператори і панівна верхівка навіть мали свої власні ігрові поля, які пропонували кращим гравцям для тренувань. Древні довідники (у тому числі один із збережених китайських текстів), показують, наскільки виросла роль цу-дзю у китайському суспільстві. Спеціально для ігор будували майданчик який називали «місто м’яча». Він мав довжину і ширину 48 м, а також по шість ямок з кожної сторони, які були своєрідними воротами. На ранніх етапах розвитку гри, м’яч необхідно було закотити у викопані в землі ямки, тому цю гру ще називають «копаний» м’яч. Пізніше м’яч забивали між двома високими бамбуковими палицями. Кількість гравців з кожної сторони варіювалися протягом століть, але, найчастіше було команди складалися від 6 до 12 учасників. Як і в сучасному футболі, гравцям часів династії Хань заборонялося торкатися м’яча рукою, оскільки вважалося що він символізує благородство. Це заважало гравцям удосконалювати техніку гри. При династії Тан м’яч для гри цу-дзю зазнав радикальних змін. Китайці відмовилися від пір’я і товстої грубої шкіри й придумали новий м’яч, вони стали надувати сечовий міхур тварини і поміщали його в оболонку зшиту з восьми шматків шкіри. Легким м’ячем більш правильної сферичної форми стало легше грати. Важливо, що в епоху династії Тан, гра цу-дзюй характеризувалася меншою жорстокістю, а більше уваги приділялося майстерності удару і техніці передачі м’яча. Відтепер від гравців вимагався високий рівень майстерності. З’являються перші ворота із сіткою, вони знаходилися по середині поля і цей вид фізичних вправ характеризувався вже більшим рівнем змагальності.

Така гра вже називалася – «чжу ке», що у перекладі означає «ударяти ногами набитий шкіряний м’яч». Ця гра слугувала вдосконаленню швидкості й спритності піших воїнів. У центрі ігрового майданчика визначеного розміру на відстані 4 метрів один від одного в землю вкопувались 2 бамбукові палиці заввишки близько 4 метрів, між якими натягували сітку. У верхній частині сітки вирізали отвір діаметром 60 см. Це були «ворота». М’яч передавали один одному з двох сторін сітки, для чого били по ньому ногами і руками. Можна було торкатися м’яча головою, спиною, грудьми, і лише не можна було допускати торкання його відкритою долонею. Кращих гравців, преміювали вином, квітами, фруктами, а з нагоди свят вручали подарунки. Гравців команди, що програвала висміювали. Тим часом на майданчик виходили дві інші команди, й матчі продовжувалися до тих пір, поки не зіграють всі команди. Східне тлумачення «гри» не знало поняття абсолютного переможця, тому не потрібно було проводити матчі за такою системою, коли ті, що програли виходили з гри. Однак правила були суворими. Розрізняли майже 10 порушень правил при використанні 70 різних видів ударів по м’ячу ногами і руками (тільки не долонями).

Китайці також грали в гру схожу на сучасне кінне поло – цу-джи, яка була завезена до Китаю з Заходу (можливо, по Великому шовковому шляху з Персії). Змагання з цу-джи стали проводитися у період династії Тан (618-907 рр. н.е.), і користувалася особливою популярністю у всіх імператорів того часу, деякі з яких стали видатними гравцями. Гра перетворилася в улюбленішу розвагу, яка іноді проходила вночі при світлі смолоскипів в присутності великої кількості людей.

Цу-джи втратила популярність за часів династії Сун, в цей період в цю гру грали тільки військові і артисти. Проте, одним з примітних діячів Стародавнього Китаю у розвитку поло був імператор Тайцзун (Х ст. н.е.), фанат та учасник цу-джи, організував змагання по всій країні і встановив спеціальні правила.

Третім видом гри в Китаї був гуйван, що означає «вдарити м’яч», прообраз сучасного гольфу, деякі історики вважають, що китайці грали в цю гру ще задовго до європейців. У Північній династії Сун, гуйван був дуже популярний серед посадових осіб, а при династії Мін, ця гра поширилася по всій країні, в неї стали грати навіть нижчі класи. Грали по двоє, або більше за допомогою дерев’яних або бамбукових палиць, вдаряли по м’ячу, зробленому з дерева і старалися влучити в лунку відзначену прапорцем. Гравець, який виграв найбільшу кількість лунок ставав переможцем і отримував призи. Як і в сучасному гольфі, етикет став особливістю гри. Щоб уникнути обману, правилами було передбачено, що обидва гравці й глядачі повинні залишитися на півтори метри від лунки.