18. Характеристика видів одноборств у Стародавній Індії

У виникненні і становленні фізичної культури Стародавній Індії найбільшу роль відігравали три напрями: ритуальна оздоровча гімнастика, танець і самооборона без зброї. У той же час поради щодо зняття болю в різних частинах тіла за допомогою натискань і розтирання, свідчить про розвинене мистецтво масажу.

Є безліч підтверджень тому, що в Стародавній Індії були добре розвинені військові мистецтва. Це відображено і в міфології, і в релігії, і в культурі.

У давньоіндійських описах вперше зустрічаються згадки і про такі форми поєдинку і одноборства, стиль яких характеризується нанесенням ударів рукою або ногою по чутливим до болю частинам тіла противника, а також проведенням задушливих прийомів.

У великому епосі індійців «Махабхарата», що виник більш ніж за тисячу років до н.е., йдеться про кшатріїв – професійних воїнів. У цій поемі, а також в інших стародавніх текстах є відомості про різноманітні військові вправи кшатріїв, що називалися аді-хай підутам. На мові корінних жителів індійського півдня – слово «підут» означає «управління», руками – («хай»), що завдають ударів по найбільш вразливим точкам тіла – («аді»). Техніка цієї школи характеризується захватами з переходом на больові прийоми і подальшим нанесенням ударів пальцями по точкам. Нерідко замість ударів після захватів слідували кидки. Загальнофізична підготовка була представлена – статичною гімнастикою (асанами) і дихальними вправами (пранаямою) хатха-йоги. Для того, щоб наносити удари в життєво важливі точки тіла, вивчалася спеціальна дисципліна – «марма».

Ритуальне індійське одноборство – ваджра-мукті, представляло поєдинок двох бійців, озброєних однією або двома «ваджра-мі» (блискавками) – бронзовими, залізними або сталевими кастетами. Такі поєдинки беруть початок з часів завоювання Індії арійськими племенами, починаючи з умовної дати 1500-й рік до н.е..

Силамбам або силамбаттам ‒ бойове мистецтво фехтування палицею, що виникло в індійському штаті Тамілнад близько V тис. років тому. Силамбам – це комбінація слов «силам», що означає «гора» та слова «бамбу», що означає – бамбук, тобто «бамбук з гір», з якого виготовляли найкращі бамбукові палиці.

Найбільш ранні згадки про бойові мистецтва Стародавньої Індії можна віднести і до бойової техніки каларі-ппаятту, які зустрічаються в тамільській поезії VI-VII ст., коли розпочалося регулярне навчання воїнів. На мові древніх корінних жителів Індії «калар» означає «священне місце», а слово «ппаятту» перекладається як «бій», «бойові прийоми». Таким чином, назву стилю можна перевести як «бій на священному місці». Це пов’язано з цікавою особливістю традиційних занять – їх ніколи не проводять на відкритому майданчику. Найдавніший трактат «калярі-ппаятт» був записаний на пальмових листках близько двох з половиною тисяч років тому. Крім того, знайдено книгу про нервові центри і життєво важливі точки тіла – «марам-сутра». Каларі-ппаятту тісно пов’язувався з іншими мистецтвами штату, особливо, з театром «катхакалі», актори якого проходять складну фізичну підготовку і навчаються техніці фехтування різними видами зброї.

Припускають, що національні бойові мистецтва розвивалися в Індії та Китаї приблизно в один і той же час. У п’ятому чи шостому столітті індійський монах по імені Бодхидхарма познайомив ченців китайського храму Шаолінь з індійським бойовим мистецтвом. Сьогодні бойові майстри з Китаю і Японії підтверджують, що розвиток їхніх бойових мистецтв розпочався з храму Шаолінь.

Найвідоміший вид національної боротьби в Індії ‒ боротьба кушті. Слово «кушті» існує в мові хінді з глибокої давнини. У міфах і легендах є чимало історій про поєдинки з боротьби між богами і героями. Більшість змагань у давнину проходили в присутності царів, боролися частіше всього до смерті одного із суперників. Іноді правителі не воювали, а виставляли власних борців, які брали участь в сутичці із суперником іншого царя.