Історія бісероплетіння
Перші намистини вигадали первісні люди багато тисячоліть тому. Свої перші прикраси або обереги вони робили із мушлів молюсків, зубів і кісток тварин, переможених на полюванні, різноманітних камінчиків, перлин, кругляшків із глини, насіння рослин.
Усе це нанизувалося на волосся коня або мамонта, міцні травинки або інші природні волокна...
Про історію виникнення бісеру сьогодні можна сперечатися.
За легендою вперше зуміли добути бісер фінікійці. Приблизно шість тисячоліть тому, фінікійські купці везли по Середземному морю природний мінерал – селітру, що добули в долині Нілу, в Африці. Подорожуючи, вони висадилися на піщаний берег Сирії. Взявшись готувати собі їжу, не змогли знайти великих каменів, щоб обкласти багаття та поставити на них посуд. Вирішили використати для цього великі шматки селітри. Вранці, розгрібаючи попіл, купці виявили чудовий злиток, який був твердий мов камінь, горів вогнем на сонці, був чистим і прозорим як вода. Багаття зуміло розтопити селітру, поєднати її з річковим піском. Так утворилось найперше скло, давши початок скловиробництву.
Існує друга версія, до якою прихильна велика кількість мистецтвознавців та істориків, згідно якої батьківщиною скла був Давній Єгипет.
Археологічні розкопки свідчать про те, що оздобленням речей та виготовленням бісерних прикрас тут займалися ще в ІV ст. до н.е. Саме з Єгиптом пов’язані перші згадки про бісер. Найстарішим зразком скловиробництва, який зберігся до нашого часу вважається скляна бісеринка зеленого кольору, діаметром у 9 мм, яку знайшли археологи при розкопці древньоєгипетського міста Фиви.
Сам термін «бісер» походить від арабського слова «бусра, бусер (у множині) – штучні перли». В давньому Єгипті жінки і чоловіки носили намисто з бісеру. Древні єгиптяни першими навчилися виготовляти бісер, плести з нього намисто, виготовляти браслети і покривати бісерними сітками жіночі сукні.
У Стародавньому Єгипті кожну бісеринку виготовляли вручну. Спочатку бісер виготовляли з непрозорого скла переважно чорно-синього або зеленого кольору різними способами. Розплавлену скляну масу витягували у тонку нитку та накручували на мідний стержень, товщина якого відповідала отвору намистинок. Після цього стержень вилучали, а намистинку повторно нагрівали, обробляючи вручну. Технологія скловиробництва постійно вдосконалювалася. Згодом скляну нитку розплескували до вигляду тонкої смужки, яку потім огинали навколо мідного дроту. Коли такого роду трубочка вистигала, стержень виймали і нарізали її на шматки потрібної довжини. У ІІ ст. до н.е. з’явилося напівпрозоре скло, а в І ст. до н.е почали варити прозоре скло різних кольорів. Скловиробництво та бісерування стало дуже популярним не тільки в Єгипті, але й ще в одній колисці людської цивілізації – Месопотамії. Тоді ж став відомий і бісер з обпаленого піску та кварцу, що вироблявся з добавками жирної глини. Такому прадідові сучасного бісеру дали назву «фаянсовий».
Бісер взагалі настільки сподобався древніх єгиптян, що символ божественної влади фараона - намисто Сонця, усхи, проводився не тільки з використанням золота, але й скляного бісеру.
Асортимент єгипетських намист і бісеру був дуже різноманітний: від дрібних різноколірних до великих і фігурних. За формою це могли бути квіти, шишечки, листя, стилізовані раковини (мал. 1). Згодом вдосконалення технологій виробництва бісеру, зменшувалися розміри самих намистинок, що й послужило приводом до виникнення такої назви.
Бірюза, лазурит, сердолік і янтар часто змінювалися кольоровим бісером.
Єгипетські
намиста були дорогим товаром не тільки
в Європі, але і в казковій країні Пунт,
що розташовувалася на східному
узбережжі
Африки. Тубільці
охоче вимінювали багатства своїх земель
на в'язки бус та інших прикрас із бісеру.
Єгипетські
намиста були дороговаром не тільки в
Європі, але і в казковій країні Пунт,
що розташовувалася на східному узбережжі
Африки. Тубільці охоче вимінювали
багатства своїх земель на в'язки бус
та інших прикрас із бісеру.
У Древньому Єгипті бісер був не лише товаром, а й засобом обміну на інші товари.
Із Давнього Єгипту виробництво скла поширилося в Римську імперію, оскільки Єгипет був завойований римлянами.
В часи римської імперії центром виробництва бісеру стає Олександрія, де було винайдено спосіб видування скляних виробів за допомогою трубки. З краплі розплавленої скляної маси майстер за допомогою трубочки (тростяної чи залізної) видував трубочки малого діаметра. Видуті трубочки розрізали спеціальними ножицями на дрібні частинки і піддавали обробці.
Вважається, що у Візантію рецепт виробництва бісеру прийшов від еллінів, а вже звідтіля – до ще молодої Венеції.
Венеція – батьківщина багатьох великих художників і скульпторів, тонких цінителів краси – сприйняла появу нового мистецтва дуже тепло й навіть захоплено! Тут скляне мистецтво оселилося на цілі сторіччя, не знаючи суперників! У 1000-ому році у Венеції вже розміщалися розвинені скляні заводи. Мозаїки собору Св. Марка, що почав споруджуватися приблизно в цей час, указують на існування дуже розвиненої скляної справи.
Зберігся указ від 1221 року вищого керівного органу Венеції – Ради – про перенесення всіх скляних майстерень із самого міста Венеція на сусідній острів Мурано. Цей захід був викликаний міркуваннями пожежної безпеки.
Венеція ревно оберігала секрети скляного виробництва. З 1275 року під погрозою конфіскації (вилучення всього майна!) заборонявся вивіз із Венеції скла незакінченої обробки, сирих матеріалів, які входять до складу скла і навіть розбитого скляного посуду, щоб не дати можливості аналізувати його склад. Робиться все можливе, щоб утримати у Венеції майстрів, не допустити їхнього виїзду в чужі краї. Їм надаються привілеї зовсім виняткові в суворо-аристократичній Венеції: у 1376 році Сенат видає указ, згідно з яким патрицієві дозволяється женитися на дочці скляра, і діти його визнаються шляхетними патриціями. Величезні вигоди, які приносило Венеції її скло, були постійним предметом заздрості сусідніх держав, і навколо Мурано плелися всілякі інтриги іноземних агентів для підкупу склярів, для шпигунства за їхньою роботою й для вивчення сирого матеріалу.
Відкриття Америки надзвичайно сприяло розквіту бісерної справи, тому що тубільці Америки виявилися найзавзятішими прихильниками бісеру й намиста. Ніколи виробництво не відчувало такого підйому, як наприкінці ХV й початку ХVI століть. Не треба, звичайно, думати, що тільки тубільці були шанувальниками венеціанських бісерщиків. Величезний збут ішов у Європу. На ярмарках і торгівельних рядах всіх європейських держав Венеціанський бісер займав почесне місце й швидко розкуповувався. Бували навіть спеціально-бісерні ярмарки.
Атмосфера таємності в бісерному виробництві зберігалася аж до 1704 р., коли була нарешті видана книга зразків, один примірник якої зберігається сьогодні в Британському музеї. Тим часом попит на венеціанський бісер падав. Венеціанці пішли шляхом поліпшення якості своєї продукції. Іноді, завдяки сплескам загальноєвропейської моди на бісерні роботи (наприклад, у XIX в.), венеціанське виробництво знову піднімалося на певну висоту, але колишнього виняткового світового панування воно собі не повернуло.
Виникали все нові й нові майстерні. І хоча венеціанський бісер як і раніше вважався кращим, але, приміром, датський вироблявся так ретельно й так майстерно, що практично не відрізнявся від венеціанського. Своє місце під сонцем швидко завоювали голландський і французький бісер.
Але найнебезпечніша суперниця Венеції виросла в Богемії.
Скляне виробництво здавна існувало й у Богемії (теперішня Чехія). Технологія виготовлення скла, за версією вчених (ми-то вже знаємо, звідки насправді виникли ці секрети!), була запозичена у сусідніх держав, але його виняткова прозорість, чистота й міцність принесли чеським майстрам славу, яка збереглася й до наших днів. Чехи створили технологію виготовлення тугоплавкого скла, у якому замість соди використовували деревний попіл (поташ). Цей матеріал надавав склу тугоплавкість і чудові оптичні властивості. Але через високу температуру плавлення скло не піддавалося обробці в нагрітому стані. Однак його можна було огранювати, що підсилювало гру світла у виробі. Крім товстостінних скляних посудин із глибоким огранюванням, гранувалися також бусини й бісер. Наприкінці XVII – початку ХVIII століття чеське скло було дуже популярним не тільки в Європі, але й у далеких заморських країнах.
На початку ХVIII століття тут почали робити бісер, який почасти нагадував венеціанський. Поряд із дрібним бісером, богемські фабриканти виробляли й стеклярус, і намиста, і штучні дорогоцінні камені для вишивання.
На відміну від округлого венеціанського бісеру, богемський здебільшого був коротко нарізаним, гранованим. Зверху або зсередини його покривали кольоровими емалями, які надавали бісеру блиск.
У другій половині XIX сторіччя богемський бісер починають виробляти машинним способом, він стає більш дешевим, ніж венеціанський, користується великим попитом і проникає в усі частини світу, насичуючи ринки бісерним товаром.
Н айбільшого розквіту виробництво бісеру в Європі досягло в першій чверті XIX ст., коли, завдяки конкуренції між Венецією й Богемією, ринок наповнився бісером найрізноманітніших форм, кольорів, розмірів (від 0,5 до 5 мм), прозорості й найбагатшого підбору тонів. Саме ця епоха перевершила всі попередні в мистецтві створення виробів з бісеру.
Бісер «пронизував» усі верстви європейського суспільства – від королев і принцес до селянок. У Баварії жінки з народу носили очіпки, суцільно обшиті бісером і стеклярусом. У Аугсбурзі місцева мода вимагала, щоб наречена і її подруги були в головних уборах із чорного бісеру й стеклярусу. Але не на знак жалоби, як це робили генуезки, а просто з наслідування тодішній моді.
Якщо ми кинемо оком на країни позаєвропейські, то знайдемо бісерні роботи й у тубільців Америки, і Африки, і Океанії. Вшановували бісер і народи майя, і ацтеки, і інки. Племена Дакота, Сіу, Виннебаго й інші американські індіанці дотепер обробляють усяке парадне вбрання бісерною вишивкою. Окремої розповіді гідні бісерні досягнення народів Азії: Китаю, Індії, Японії... В Африці, у спекотливій зоні, де майже немає одягу, наприклад, у Камеруні, племена Замбезі й Зулу прикрашають бісером священне й обрядове начиння: магічні посудини знахарів і лікарів, головні убори для танців, чарівні жезли, фантастичні трони на слонячих ногах... У часи рабовласництва в Африці можна було за кілька низок бісеру купити раба. Дуже цікаві й гарні за тонами бісерні роботи остров'ян Тихого Океану. Витвори рукодільниці з островів Борнео, Суматри й Філіппін стали прикрасою багатьох європейських колекцій. Усі їхні роботи зроблені з великого привізного бісеру, Венеціанського або Богемського.
Однак у цих країнах до бісеру підходили зовсім з іншим почуттям, ніж у Європі. Тут бісероплетіння – заняття скоріше духовне, повне безкорисливості, тому що бісерна вишивка найчастіше призначалася вищим духам або богам.
Африка
До більшості африканських племен бісер потрапив з приходом європейців. Спочатку ціна його була дуже висока — всього за декілька зв'язок можна було купити раба.
Наприклад, королівські музиканти барунди поверх туніки з леопардової шкури надівають бісерні стрічки, що перехрещуються на грудях, усе з білого і синього бісеру, з візерунком у вигляді ромбів, зигзагів, трикутників.
Індія
Прикраси індійської моди — намиста, браслети, сережки, персні на пальцях ніг та рук.
Намиста дуже популярні модні аксесуари по всій Індії. Вони виготовляються з різних матеріалів, починаючи від скляних бус і закінчуючи золотом і алмазами. Найбільшу роль грали золоті намиста, тому що золото може зберігатися у найкращій формі дуже багато років. На кожне велике свято гості дарують золоті намиста господареві.
Браслети для рук носяться на зап'ясті, вони вважаються захисними смугами і жінки завжди носили їх як символічних охоронців над своїми чоловіками. Як і інші прикраси, браслети зі срібла, золота, дерева, скла та пластику та інших матеріалів сьогодні носять жінки різного віку по всій Індії.
Сережки, кільця та інші прикраси, що носили у вухах, були популярними по всій країні. Вуха дівчаток, як правило, проколювали у перший день їх народження.
Іншою важливою прикрасою є персні на пальцях ніг та рук. Кільця для пальців носять всі жінки, заміжні або самотні. Так як кільця стали звичайною прикрасою, вони більше не вважаються символом індійського шлюбу.
Однак кільця на ногах, в основному, носили заміжні жінки. Прикраси для ніг, як правило, виготовлені з срібла, оскільки золото, яке вважається «чистим» металом, не повинне носитися на ногах.
Золоті прикраси також одягалися на голову. Це оздоблення, яке носили у верхній частині чола на проділ, як правило, мало кулон на кінці ланцюжка, що падав на волосся. Хоча традиційно цей орнамент також носили як символ шлюбу, сьогодні його вже не так часто носять навіть заміжні жінки.
А якщо вже мова йде про індійський національний одяг, то прикраси в ньому займають одну з першочергову роль, і в переважній більшості вони з бісеру.
Іноді вага усіх жіночих прикрас, які можуть бути одночасно надіті на індійській жінці, може досягати від трьох до шести кілограм. Причому йдеться про повсякденні прикраси.
Що вже говорити про свята, коли індіанки надівають на себе самі кращі і вишукані браслети, намиста, брошки, виблискуючі шпильки і ефектно розшиті бісером парадні сарі!
Індійці виготовляють бісер з різних матеріалів, застосовуючи і скло, і фаянс, і морські раковини, і коштовні камені, і дорогоцінні метали - золото і срібло.
До речі, в Індії досі зустрічається виробництво бісеру з срібла та золота і вирізають дивовижні намистини з кісток тварин.