53.Порівнльно-історичний метод(історична тотожність та відмінності, внутр реконствукція і хронологізація, лінгвістична географія, культурно-історична інтерпретація)

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) - сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх розвитку.

На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки XIX ст. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) незафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Основоположниками цього методу є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О. X. Востоков.

Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень:

1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мо-ви-основи (прамови);

2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи;

3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком;

4) зміни звуків у споріднених мовах мають чіткий закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість встановити (реконструювати) архетипи.

Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою встановлення відповідників на всіх рівнях мови.

Лінгвістична географія — розділ діалектології, який на основі методу картографування мовних явищ вивчає їх територіальне поширення.

Лінгвістичне картографування є способом не лише наочного подання мовних фактів, а й їх зіставлення та осмислення. Така карта, виявляючи відповідники того чи того мовного явища в різних говорах, допомагає з’ясувати походження і час його виникнення, що неможливо зробити іншими методами.

Карта відображає різні етапи розвитку й змін мовного явища в просторі. Лінгвистичне картографування дає змогу розв’язати і ряд таких важливих питань, як закономірності й основні тенденції розвитку національної мови, виявлення діалективні основи літературної мови, її взаємозв’язків з говорами на різних історичних етапах.

54. Генеалогічна класифікація мов. Місце іноземної (англ/німецької) мови серед споріднених мов.

Генеалогічна класифікація мов (грец. γενεαλογικός — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості.

Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах.

Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (наприклад, сучасні слов’янські мови походять від колишньої спільнослов'янської, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Наприклад, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об'єднують разом з іншими родинами в ностратичну (бореальну) надродину.