37. Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія.

Як вже зазначалося, мова - це динамічна система, але для виконання своєї головної функції (функції спілкування) вона повинна прагнути до незмінності. Отже, в мові одночасно діють два протилежні процеси - статика і динаміка. Існування цих двох протидіючих процесів породило два різні підходи у вивченні мови - синхронію і діахронію. Синхронія вивчає мову у певний відрізок часу, протягом якого, як передбачається, у ній не відбувається ніяких змін. Діахронія ж досліджує мову протягом усього її історичного розвитку. Довгий час ці два аспекти перебували у протидії.Ф. де Соссюр навіть пророкував розділення з часом лінгвістики на синхронічну й діахронічну. Але цього не сталося. Сучасне мовознавство схиляється до думки, що статика й динаміка характерні для мови на будь-якому етапі її існування. Саме їхня боротьба зумовлює постійний розвиток мови. Сучасна наука вивчає ці дві тенденції у їхньому поєднанні.

Мова постійно розвивається завдяки тому, що вона не є завершеною, закритою системою. Проте не всі зміни, які відбуваються у мові можна віднести до її розвитку. Проілюструвати це можна появою в мові “нових” слів, які незабаром стають архаїзмами. Лише зміни, які сприяють покращенню функціонування мови, звіцненню її системи можна віднести до розвитку мови. У різних підсистемах ці зміни відбиваються по-різному. У звуковій підсистемі такою зміною є збільшення кількості фонем на початковому етапі формування мови. У словниковій підсистемі - це відмирання старих слів і поява нових на позначення нових реалій життя. У граматиці - це виникнення лексико - граматичних і суто граматичних категорій. У синтаксисі - перехід від одночленного речення до двочленного, з подальшим ускладненням останнього. Розвиток мови є загальною закономірністю, але на різних етапах, за різних умов він може набувати різних форм. Функціонуючи мова нагромаджує кількісні зміни, які поступово перетворюються у якісні зміни структури і норми.

+ пит. 36

38. Історичні та соціальні умови становлення націй та національної мови. Українська мова у звязку з іншими словянськими мовами.

Мова є надзвичайно складною системою, яка весь час змінюється і вдосконалюється.Її виникнення — тривалий процес, що охоплює багато століть. Установити його хронологічні межі можна, спираючись на дані, нагромаджені сучасним (передусім порівняльно-історичним) мовознавством.

Питання походження української мови здавна було в полі зору українських і зарубіжних лінгвістів, істориків, частково — етнографів. Дослідники порушували питання про місце і шляхи формування українського народу та його мови. Так, у ХІХ ст. відбулася полеміка між російським істориком Михайлом Погодіним, який вважав, що українці прийшли на територію нинішньої України з Прикарпаття і заселили Київщину не раніше ХV ст., та українським істориком й етнографом Михайлом Максимовичем, який доводив автохтонність українського населення на його споконвічних землях і відзначав, що українська мова формувалась у Південній Русі в Х—ХІ ст.

Походження східнослов’янських народів та їхніх мов у ХVІІІ—ХІХ ст. не було ґрунтовно вивчено через відсутність у цей час достатньої кількості наукових (історичних, археологічних, лінгвістичних) фактів, які б допомогли дослідити питання розселення давніх слов’ян (протослов’ян) у Європі, спільні та відмінні ознаки в мовних системах близькоспоріднених і більш віддалених народів, а також унаслідок вузького підходу до питань глото- (грец. glоtta — мова) та етногенезу більшості тогочасних учених. Філологи ставили перед собою завдання з’ясувати час та обставини виникнення мови (тобто лише глотогенезні проблеми) і намагалися їх розглядати на суто мовному матеріалі (пам’ятки, рідше — говори), а історики, археологи займалися лише питаннями етногенезу.

Надбанням вітчизняних дослідників історії української мови (О. Потебня, П. Житецький, М. Максимович) є наукове обґрунтування старожитності, самобутності української мови та її говорів. Їхні висновки основані на ретельному аналізі давніх писемних пам’яток та фактів живої української мови. Так, П. Житецький, досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 р., відкрив явища, характерні для сучасної української мови (наприклад, у 3-й особі однини теперішнього часу є замість єсть, буде замість будеть; евфонічні чергування у — в). Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини ХІІ ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем’я, що жило і в Галичі».

ХХ ст. було позначене, з одного боку, ідеологічними намаганнями довести, що між українською, російською, білоруською мовами більше спільного, ніж відмінного, і пошуками витоків спорідненості у спільній східнослов’янській прамові («колисці» братніх мов); з іншого — поділом мовознавців на тих, хто працював у Радянському Союзі, і тих, хто жив за кордоном і не підтримував радянського розуміння історії української мови.

Розроблена російським філологом Олексієм Шахматовим і доопрацьована російським мовознавцем Федотом Філіним теорія спільної давньоруської мови, яка начебто існувала в період Київської Русі і стала джерелом для російської, української та білоруської мов, надовго запанувала і в українському мовознавстві. Хоча в українській славістиці від початків її існування (20-ті роки ХХ ст.) розуміли штучність терміна «праруська мова». Вітчизняний учений Іван Огієнк відзначав: «Три східнослов’янські мови... зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. “праруської” спільної мови ніколи не було». Так, російський мовознавець Любов Куркіна, одна з укладачів «Этимологического словаря славянских языков», вважає, що сучасні дослідження не підтверджують існування прадіалектів для кожної із слов’янських мовних груп. Українська мова, за традиційною генеалогічною класифікацією, належить до слов’янської мовної групи, східнослов’янської підгрупи, до якої окрім неї входять російська та білоруська мови.