ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В УКРАЇНІ

План

1. Форми соціальної допомоги східних слов'ян що збереглися до наших днів.

2. Вплив християнства на розвиток соціальної підтримки у Київській Русі.

3. Соціальні негаразди благодійності у Київській Русі.

4. Особливості опіки над вразливими верствами населення в Запорізькій Січі.

5. Перший світський твір про суть милосердя.

6. Превентивні заходи проти убогості що висвітлені в соціально-педагогічній думці України.

Література

1. Антология педагогической мисли Древней Руси и Русского государства ХІУ-ХУІІ вв. - М., 1985. - 366 с.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава:, 1994, - 191 с.

3. Горілий А. Г. Історія соціальної роботи в Україні. - Тернопіль, 2001. - 68 с.

4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. (Репринтне відтво­рення видання 1913 р.) - К., 1990. - 524 с.

5. Киево-Печерский Патерик, или сказання о житии и подвигах Святьіх Угодников Киево-Печерской Лаврьі. - К., 1991. - 255 с.

6. Кузьмин К. В,, Сутирин Б. А. История социальной работьі за рубежом и в России (с древности до начала XX в.) - М., 2002. - 480 с.

7. Мельников В. П., Холостова Е. И. История социальной работьі в России: Учеб. пособие. - М, 2001. - 344 с.

8. Надточій Б. Пенсійне страхування в Україні: Історичний аспект // Соціальний захист. - 2000. - № 3. - С. 54-58.

9. Попович Г. М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навч.-метод, посібник. -Ужгород, 2000. - 143 с.

10. Соціальна робота в Україні: перші кроки // За ред. В. Полтавця. -К, 2000.-236 с.

11. Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції. Ч. II // За ред. І. В. Козубовської, 1.1. Миговича. - Ужгород, 1999. - 368 с.

12. Фирсов М. В. История социальной работьі в России. Учеб. пособие. -М., 1998.-246 с.

13. ЯворницькийД. І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. - К., 1990.

1. Форми соціальної допомоги східних слов'ян що збереглися до наших днів.

Витоки історії соціальної роботи в Україні слід шукати в зародженні процесів підтримки та взаємодопомоги у східнослов'янських племен, які перебували на такій стадії свого розвитку, що відповідає первісному суспільству. Необхідно зазначити, що предкам українців була властива лагідна вдача; серед рис характеру переважали гостинність, добро­сердечність, співчутливість.

Стародавні слов'яни (відомі з історичних джерел від VI ст. н. є.) жили родовими громадами. Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому в житті слов'ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого самоврядування, до компетенції якого входили земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним.

Практика надання захисту в системі роду та громади знайшла своє відображення у конкретних формах підтримки та взаємодопомоги.

Культова підтримка з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами, общинно-родова в межах роду, сім'ї та поселення, господарська допомога.

Прикладом культової форм підтримки може служити вшанування богів, формою якого були братчини; поклоніння древніх слов'ян кругу (колесу), що означало оберігання від злих духів; родовий обряд шанування померлих предків, оскільки вважалося, що вони сприяли родючості та врожаю.

Серед общинно-родових форм допомоги й захисту слід розрізняти індивідуальні та колективні. Індивідуальну підтримку надавали людям похилого віку, сиротам, вдовам. До колективних форм відносили допомогу родині, громаді та цілому роду.

Існували кілька варіантів підтримки старих людей: спеціальне відведення їм земель, улаштування на постій (харчування, проживання) на декілька днів до різних членів громади та ін. Не залишались поза увагою й діти-сироти. їх усиновліовали члени родової общини. Сиротам надавали також громадську допомогу.

Згодом зароджуються форми підтримки вдів.

В основу господарської форми допомоги було покладено взаємну підтримку. Поширеними видами опіки були селянські «помочі», «наряди громадою», толоки, спільне використання робочої худоби і т. ін.

Таким чином, у найдавніший період слов'янської історії вже заро­джуються слушні форми допомоги і підтримки. Вони мають не тільки внутрішньородовий характер, а й виходять за його межі, стають основою християнської моделі допомоги і підтримки нужденних.

2. Вплив християнства на розвиток соціальної підтримки у Київській Русі.

Період церковної благодійності, що розпочався з прийняттям христи­янства у 988 році, - один із найтриваліших в історії і України.

Із запровадженням візантійської релігії починає формуватися христи­янська концепція допомоги, в основі якої - філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» - ця формула визначала сутність вчинку індивіда.

Основними об'єктами допомоги були хворі, жебраки, вдови, сироти. Виникли законодавчі акти, що регулювали соціальну підтримку різних категорій населення. До найдавніших правових документів такого роду, належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. З'явились нові суб'єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.

У розвитку процесу соціальної підтримки нужденних, на яку помітний вплив справляли князі, дослідники розподіляють два етапи. Перший пов'язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається періодом, що бере початок із часу хрещення Русі й до другої половини XII ст. - утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов'янських земель.

Другий етап починається з другої половини XII ст. і триває до XIII ст. включно: в цей час спостерігається поступове злиття благодійницьких функцій князя з церковно-монастирськими формами опіки.

Характерною особливістю соціальної допомоги в Київській Русі було роздавання милостині всім, хто просить. Ніякі дослідження реальної потреби злидарів не проводились, оскільки це було заборонено вченням святих отців.

Існували три основні форми княжої благодійності: 1) роздавання милостині; 2) харчування при княжому дворі; 3) розвезення продуктів для злидарів.

Князь Володимир постановив разом із митрополитом Львом віддавати десятину з усього майна бідним, сиротам, немічним, перестарілим та іншим категоріям нужденних.

Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дітей, богаділень, можливо, також перших лікарень. В історичних пам'ятках згадуються й інші добродійні князі - Ярослав Мудрий, який уславився складанням першого письмового руського зведення законів -«Руської Правди», Володимир Мономах, котрий, за свідченням сучасників, роздавав предмети першої необхідності обома руками. У створеному ним «Повчанні дітям» висвітлено теоретичні аспекти соціальної допомоги. Приводом для написання твору стала зустріч із послами від братів, які схиляли його приєднатися до міжусобної боротьби. Володимир відмовився порушити дану ним клятву і, залишившись наодинці, прочитав улюблену книгу Псалтир. Глибокі роздуми над подіями в державі через призму Святого письма лягли в основу його «Повчання». У результаті вийшли ґрунтовні настанови, як жити відповідно до заповідей Божих, головними з яких є каяття, сльози і милостиня. Володимир Мономах закликав понад усе убогих не забувати, при першій нагоді годувати їх, за права вдів піклуватися..., милостиню творити не скудну (щедру), бо то є початок всякого добра.

Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала в Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й вчила їх читати, писати, опановувати ремесла.

І все ж княжа благодійність у Древній Русі не переступила меж приватної опіки. Найважливішими її рисами були:

1. Княжа доброчинність ґрунтувалась на особистому бажанні правителя, а державної системи благодійності не існувало.

2. Участь в опіці була не обов'язком, а правом князя. Доброчинність існувала як риса, варта наслідування.

3. Допомога князів була епізодичною, не мала чіткої системи.

4. Княжа влада мирилася з фактом існування злидарства, дивлячись на нього як на необхідний, посланий Богом хрест. Сама при цьому виступала в ролі приватного благодійника.

У другій половині XII ст. княжа допомога і захист поступово витісняються монастирською і церковною опікою. В X—XIII ст. церковна практика допомоги бідним поширювалась не тільки через монастирі, а й через парафії. На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. В ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Парафії не обмежувалися тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку бідних від матеріальної допомоги до виховання і перевиховання.