1. Освіта і культурне життя в ХІХ ст. Визначальним у розвитку української культури і освіти ХІХ століття, є той факт, що наша держава, як і століттям раніше не мала власної державності і була розділена між двома імперіями – Російською і Австрійською( Пізніше Австро- Угорською). В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства (засобами введення цензури, обмеженнями використання мови, ассиміляцією українців), а отже тенденції до покращення чи погіршення рівня культурного і освітнього розвитку українців напряму залежали від політики імперіальної влади. Втім попри всі негаразди, і обмеження, ХІХ століття увійшло у літопис нашої держави, як час «Національного( зокрема і культурного) відродження», і впершу чергу трапилось це завдяки діяльності новоявленої верстви населення – української інтелегенції. Основними засобами боротьби інтелегенціїї за культурну окремішність українців було створення національно-культурних організацій і гуртків, на базі яких утворювалися літературні клуби і аматорські театральні трупи, проводилося видання українських книг і газет, ліквідація написемності звичайного селянського населення, пропаганда ідей про права на самовизначенність українців. Особливого значення в розвитку нашої освіти і культури має також таке явище, як меценацтво, меценати – це заможні українці, котрі левову частину своїх коштів вкладали в будівництво українських шкіл і бібліотек, розвиток українського театру і літератури, видання українських газет і книг ( серед них найвідоміші сім’ї Терещинків, Яхненків, Семеренків, Галаганів). Діяльність інтелегенції забезпечила не тількі захист нашої культури а і її розквіт, це зокрема проявилось в розвитку нових форм і засобів мистецтві: В літературі: творчість Є. Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Т.Г. Шевченка, Л. Глібова, П. Мирного, О. Пчілки, П. Грабовського, Л. Українки; В музиці: С. С. Гулак-Артемовський, П. П. Сокальський, М.В. Лисенко; В театрі: М. Щепкіна, Михайло Старицький, Марко Кропивницький.. Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, М. Заньковецька; В ОТМ: В. Тропінін, І. Солошенко, М. Пимоненко, С. І. Васильківський. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. Нажаль на початку століття, система освіти України була у вкрай занедбаному стані. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. У куди більш вигідному положенні знаходилась система вищої освіти. З іменами українців (зокрема з іменами І.І. Мечникова , М. Кибальчича , М. І. Пирогова М. Бекетова, М. І.Костомарова) пов’язана величезна кількість досягнень і відкриттів в області фізики хімії, бактеріології, медицини.

2. Романтизм в українському мистецтві Романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм відіграв визначну роль у пробудженні українського народу. В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.  Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Другим осередком чи й етапом українського романтизму, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком. Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—62) письменників і діячів, між якими були: кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров.

3. Становище нової української літератури УКРАЇНСЬКУ літературу від кінця XVIII ст. і до початку XX ст. називають «новою». Поряд із назвою «нова література» вживається й назва «література XIX—початку XX ст.», бо саме цю епоху вона охоплює. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя і нового мовного оформлення. Її покликала до життя нова епоха — епоха пробудження національного життя і національних рухів, боротьби проти соціально-національного гніту. Література як складова частина національної художньої свідомості піднімає проблеми життя народу, його мови, історії, культури, соціальної і національно-визвольної боротьби. Зрозуміло, що визначальною для пізнання народу, його самосвідомості й світосприйняття була усна народна творчість. Саме вона й послужила найпотужнішим джерелом нових образів та ідей, прокладаючи в літературі шлях демократичним героям, живій народній мові. Столітній шлях розвитку нової української літератури був позначений складними, неоднозначними в художньому відношенні процесами. За відсутності української держави література перейняла на себе функціональні обов'язки неіснуючих державних інститутів: вона захищала, обороняла, відстоювала права й інтереси народу, витрачаючи часто енергію далеко не на творчі процеси. Оскільки ядром народу було селянство, саме воно берегло морально-етичний і культурно-естетичний досвід нації, то й головним героєм нової української літератури був селянин. Першим твором нової української літератури вважають «Енеїду» Івана Котляревського

5. Роль Кирило-Мефодіївського братства  Кирило-Мефодіївське братство — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Складена колективно програма товариства "Книга буття українського народу, або Закон Божий" у 109 положеннях за допомогою релігійно-повчальних та історико-публіцистичних аргументів доводила право українського народу бути ініціатором боротьби за національне й соціальне визволення слов'янських народів з об'єднанням їхніх новостворених демократичних республік у федеративну спілку. Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій  («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду до небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом

4 Роль Т.Г. Шевченка в укр. культури відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям. Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар"

Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.

Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи тощо. Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Найвиразніше революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", Назва говорила про те, що в ній буде оспівано широкі маси народних месників — борців проти феодально-кріпосницького й національного гніту.

поемах "Сон" і "Кавказ"

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.

6. Українське театральне життя.

Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.

Театральне мистецтво залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, М. Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

7. Розвиток музики.

У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, колядки, веснянки, колискові, весільні. популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько»і створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут ). поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку муз.Культ. були духовні навчальні заклади, гімназії, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики.Музика, увійшла в повсякденне життя міського і сільськ. населення. За жанрами пісні були: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Влаштовувалися добродійні концерти. часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони.Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Мелодичним багатством, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, талановитого хорового диригента, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

8 Розвиток української літератури у добу реалізму Реалізм — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й класицистичної традиції. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців. Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом. Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії.  У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.