4. Історія розвитку психогігієнічних знань

У середині XIX століття стрімко зростає інтерес до пізнання людьми самих себе і власних суспільств, нас­лідком чого стало оптимістичне світосприймання того часу і бурхливе під ­ несення людської активності й творчості в усіх галузях суспільного життя. В Україні у цей період з'являються педагогічні та психологічні дослідження само охоронних механізмів людської психіки , які своїм змістом і використаним дослідницьким матеріалом розкривали способи суспільного буття природного єства української нації та людини в ній . Так, дослідження О.О. Потебнею в психології мовлення дозволили ви­явити важливі самоохоронні механізми почуттєвої сфери. Здатність людини до творення звуків, на думку О. О. Потебні, є засо­бом відновлення втраченої душевної рівноваги.

Перші фундаментальні й прикладні психогігієнічні дослідження провів психолог, педагог і лікар І. О. Сікорський сформулював положення про основні показники пси­хічного здоров'я, розкрив напрямки психогігієнічних досліджень, їх зна­чення для здоров'я нації в цілому. Важливе місце у збереженні психічного здоров'я І. О. Сікорський відводить чинникам моралі.

Досліджуючи період виникнення психогігієни, Е. М. Лубоцька-Россельс відзначила, що питання гігієни педагогічного процесу у школі неодноразо­во піднімались лікарями на Пироговських з'їздах.

Особливого значення вчений надавав вибору кадрів для майбутньої педагогічної діяльності, а отже й вступу в інститут. У промові на від­критті Київського Педагогічного Фребелівського Інституту, виголошеній 30 вересня 1907 року, І. О. Сікорський відзначив, що кадри майбутніх педаго­гів формуються шляхом природного психологічного добору з натур най­більш тонких, ідеальних, проникливих в інтелектуальному відношенні і в той же час чуждих практицизму життя. І. О. Сікорський одним із перших у світовій науці визначив нервово-пси­хічну гігієну як галузь пізнання і практичної діяльності суспільства що­до забезпечення морального, розумового і фізичного здоров'я населен­ня, попередження його психофізичного занепаду і виродження, обґрунту­вав основні завдання, які мають здійснюватись у цьому напрямку.

На межі XIX і XX століть професор Харківського університету І. П. Скворцов зробив спробу уточнити і науково обґрунтувати галузі гігіє­нічного знання, в тому числі і таку галузь, як гігієна виховання і освіти. І. П. Скворцов заперечив усталений у більшості країн, зокрема Англії і Німеччині, поділ гігієни на суспільну і особисту, оскільки це, за його ви­сновком, призвело до намагання задовольняти занадто вузькі практичні цілі без всебічного виявлення основ здорового існування. Сама людина в галузі гіпології має досліджуватись у своїх різноманітних різновидах — за племенами, народностями і расами, тобто враховуючи природу власного походження. У книзі «Гігієна виховання і освіти». І. П. Скворцов аналізує наукові досягнення вчених європейських країн початку XX століття в галузі шкіль­ної гігієни. Узагальнюючи людинознавчий доробок попереднього століття, вчений відзначає, що в галузі гігієни вже відбувся вихід за межі суто фізи­чного погляду на здоров'я людини і подальший її розвиток можливий лише з одночасним удосконаленням самої людини, її духовного світу. Таким чи­ном, гігієна, охоплюючи психічну сферу людини, неминуче використовува­тиме психологічне і педагогічне знання.

Всесвітня асамблея охорони здоров'я, що зібралась у 1949 році, розгляну­ла черговість завдань, які постали перед ВООЗ у післявоєнний пе­ріод, зокре­ма таких гострих і невідкладних, як боротьба з малярією та іншими епідемі­чними хворобами, розв'язання організаційних проблем суспільної охорони здоров'я. В числі найголовніших проблем п'яте місце було відведено психо­гігієні. За підсумками діяльності асамблеї при ВООЗ у 1949 році був створе­ний відділ психогігієни і комітет експертів, який об'єднав для періодичних скли­кань 100 експертів з 38 країн світу. Завданням органів ВООЗ у галузі пси­хогігієни було вироблення програми і встановлення основних принципів ро­боти. Комітет експертів у 1949 році визначив такі три основні принципи робо­ти ВООЗ у галузі охорони психічного здоров'я в міжнародному масштабі:

1. Перший принцип — створення при кожному національному міністерст­ві охорони здоров'я секції психогігієни з метою координації всієї роботи щодо попередження нервово-психічних за­хворювань всередині країни і обміну досвідом з іншими країнами.

2. Другий принцип — звернення особливої уваги на роботу серед дітей, оскільки в дитячому віці профілактичні заходи найбільш ефективні.

3. Третій принцип — об'єднання роботи з психогігієни із усіма іншими видами діяльності ВООЗ, такими, як служба охорони здоров'я матері і дитини, а також з роботою спеціалізованих і неспеціалізованих закладів Організації Об'єднаних Націй.

Як наслідок прийняття програми і визначення принципів роботи в га­лузі психогігієни більшість країн світу реалізували власні підходи для ви­рішення цієї проблеми. Так у США з цією метою створено Національний Комітет психогігієни для проведення науково-дослідної роботи, а з 1963 року почалась створення центрів суспільного психічного здоров'я. Ліга психогігієни почала діяти у Франції, а у Великобританії створено Націо­нальну раду психогігієни.

За домовленістю між Всесвітньою організацією охорони здоров'я і Всесвітньою федерацією психічного здоров'я 1960 рік було проголошено Всесвітнім роком психічного здоров'я. Виправлення, що були внесені Всесвітньою федерацією психічного здоров'я у свою першу програму в 1961 році, поставили завдання досягти якомога вищого рівня психічного здоров'я населення в найширшому педаго­гічному, медичному, соціальному і біологічному плані. Цим самим програма вийшла далеко за межі психіатрії і врахувала необхідні для її здійснення засобами ос­віти та ви­ховання педагогічні аспекти.

Дев'ятнадцятий щорічний конгрес Всесвітньої федерації психічного здоров'я, який відбувся у 1966 році в Празі, засвідчив той факт, що біль­шість країн земної кулі докладають зусиль для розвитку психогігієни. Осо­бливу увагу привернула активність африканських країн, і, зокрема Нігерії, представник якої Самуель Манова став президентом конгресу. За виснов­ком конгресу, зусилля психогігієністів спрямовані головним чином на попередження пси­хічних захворювань і значно меншою мірою пов'язані з тенденцією до зміцнення психічного здоров'я. На наш погляд, ця тенденція наближення досліджень і практичної психогігієнічної роботи до психопрофілактики, що по суті означає перехід до суміжної з психогігієною сфери знання і практики, обумовлюється тяжінням, з одного боку базового кола професійних уявлень психогігієністів, переважна більшість яких є лікарями за освітою, а з іншого — утилітарними погребами суспільного життя, яке ставить вимоги щодо негайного і видимого навіть для нефахівців підтвердження результатів діяльності у галузі психогігієни. Соціальні зміни, напружуючи адаптивний механізм людини, можуть призвести до емоційних зривів, а у важких випадках — до психічного захворювання. Психогігієна передбачає детальне вивчення реакцій людини в зміню­ваних умовах. Отже, найважливішим психогігієнічним принципом збереження люди­ни є спонукання її самої до оновлення власного світогляду, що є одночас­но й педагогічним завданням, у поєднанні з вирішенням ширшої пробле­ми психогігієни: збереження рівноваги між стабільністю і змінами.

Попередження глибокого внутрішнього конфлікту людей, які належать до різних народів і навіть до різних цивілізацій, у педагогічному вимірі поля­гає також у формуванні самоцінності дитини кожної етнічної спільноти, її здатності будувати власну долю відповідно до своїх фізичних і духовних потреб.

У другій половині XIX століття були відновлені і значно доповнені да­вньогрецькі дієтетичні уявлення про гармонійність способу психічного жит­тя, а також проведено обґрунтування загальної науки про здоров'я — гігіології. Розвиток психології і педагогіки, що був наслідком посиленої уваги вчених до вивчення душевного життя людини, обумовив виникнення нервово-психічної гігієни як засобу психічного самозбереження і захисту учня і працівника від дедалі зростаючого інтелектуального перенапруження в умовах індустріального суспільства.

Протягом XX століття виник, сформувався, набув стійких організацій­них форм рух психогігієністів, який забезпечив створення авторитетних міжнародних наукових організацій — ВООЗ, ВФПЗ. У період після закін­чення другої світової війни поряд з громадським рухом психогігієнічних організацій розпочався процес перебирання значної частини їхніх функ­цій щодо захисту психічного здоров'я населення урядами і органами вла­ди більшості розвинених країн світу. Просвітницькі, власне педагогічні та психологічні аспекти цього процесу дедалі виразніше усвідомлюються провідними вченими світу, що працюють у галузі психогігієни і беруть участь у діяльності його міжнародних організацій.

У Європі за останні десятиліття розроблені і прийняті нові програми охорони психічного здоров’я, нова політика і законодавчі акти в цій галузі. Служби охорони психічного здоров’я виходять за межі психіатрії і тому зростає кількість не лікарняних закладів, докорінно відмінних від психіатричних клінік ХІХ – початку ХХ століття. Так, Люксембург повідомив про цікаве і незвичайне психогігієнічне явище: листоношам доручено заходити до всіх одиноких хронічно хворих та інвалідів, навіть коли для них не має листів, і повідомляти про наявність у них будь-яких утруднень медичного і психологічного характеру у відповідні соціальні служби.

У Великобританії значно зросла кількість медичних психологів, підготовлених для роботи в службах охорони психічного здоров’я. В цілому служби охорони психічного здоров’я комплектуються висококваліфікованими спеціалістами: психіатрами, психологами, які все частіше залучаються до лікувального і діагностичного процесу, працівниками соціальної допомоги, які можуть мати загальну або спеціальну підготовку. Епізодично, відповідно до потреби, до цього персоналу залучаються лікарі-спеціалісти, медичні сестри, служителі церкви і добровільні активісти. Так у Бельгії створюються багато дисциплінарні бригади, до складу яких входять дипломовані психіатри, медичні сестри, психологи, працівники соціальної допомоги і спеціалісти з трудотерапії. Як бачимо, ідея здоров’я душі на всіх етапах розвитку людства була притаманна культурі нашої цивілізації як засіб самозбереження і розвою духовних та інтелектуальних сил кожної нації кожної людини. У своєму розвитку вона подолала періоди піднесеного зацікавлення, викликаного тривогою перед психічним відродженням, деморалізацією великих соціальних груп і цілих народів, які змінювались на тривалі періоди байдужості і забуття. Та попри це в своєму індивідуальному житті кожна людина на різному рівні розуміння цієї проблеми шукала адекватне її самоусвідомленню розв’язання основних питань особистої і соціальної психогігієни засобами і душевного очищення і самозахисту. Ослабленість психоневрологічної сфери віщувала загрозу її фізичному існуванню. Саме тому оволодіння психогігієнічним знанням стає необхідним професійним мінімумом соціально-педагогічної діяльності.