1.

Економічна діяльність досліджувалася ще мислителями стародавньої Індії, Китаю, Греції, Єгипту та Риму. Істотного розвитку економічна наука досягла в працях Ксенофонта (430—355 pp. до н.е.), Платона (427—347 pp. до н.е.), Арістотеля (384—322 pp. до н.е.). В окрему галузь економічна наука виділилась у XVII—XVІІІ ст. У 1615 р. французький економіст А. Монкретьєн опублікував працю "Трактат політичної економії". З цього часу економічна наука розвивалась під назвою "політична економія". Назва походить від грецьких слів: поліс — місто, держава в стародавній Греції, ойкос — дім, господарство і номос — закон (буквально: господарські закони суспільного розвитку).

2.Економ.теорія- це суспільна наука,яка вивчає закони розвитку економ. систем, діяльності економ. суб’єктів, спрямовано на ефективне господарювання в умовах обжених ресурсів з метою задоволення своїх безмежних потреб. Макроекономіка вивчає економ.процкси і поведінку економ. субєктів первинної ланки: домогосподарство, підприємство, фірми.Вона аналізує ціни окремих товарів, витрати на їхнє виробниництво, прибуток, заробітня плата, попит і пропозиції на товари. Макроекономіка вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, тобто на рівні національної економіки.Обєктом її дослідження є ВВП, національний дохід , рівень життя населення, проблеми безробіття, інфляції та її причини, грошовий обіг, податкова політика. Метод економ.теорії- це сукупність прийомів, засобів і принципів,за допомогою яких досліджується категорія і закони функціонування та розвитку економ. систем

1. Діалектика

2. Наукова абстракція

3. Аналіз и синтез

4. Індикація і дидукція.

3. Економічній теорії властиві теоретико-пізнавальна, практична, прогностична і методологічна функції. Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів і категорій, істотні причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів, форми їхнього вияву, об'єктивні внутрішні суперечності, подолання яких забезпечує поступальний розвиток суспільства. Практична функція полягає в обґрунтуванні практичного застосування економічних законів для вирішення господарських завдань, здійснення економічної політики, яка б якомога повніше відповідала інтересам людини, колективу, суспільства; раціональних форм управління господарством; здійсненні практичних заходів щодо розв'язання економічних суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання добробуту населення. Прогностична функція економічної теорії — це передбачення напрямів розвитку економічних процесів для запобігання економічним втратам, пом'якшення перебігу деяких негативних процесів, прогнозування дій, які сприятимуть подоланню економічних криз, зменшенню інфляції, скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення. Сутністю методологічної функції економічної теорії є використання економічних знань для здійснення досліджень у галузі не тільки економіки, а й соціології. Вона спрямована на формування сучасного економічного мислення людей, дає змогу об'єктивно і всебічно оцінювати економічну політику держави, а також економічні програми різних політичних партій і рухів.

4. Економічні категорії — це теоретичні, абстрактні, логічні поняття, котрі в узагальненому вигляді відображають основні, суттєві властивості економічних процесів та явищ і визначають характер науково-теоретичного мислення епохи (потреби, ціни, прибуток, власність і т. д.). Економічні категорії нерозривно пов'язані і законами, кожний з яких зосереджує навколо себе їх певну кількість. Економічні закони відображають внутрішні, найсуттєвіші, стабільні, такі, що постійно повторюються, причинно-наслідкові взаємозв'язки і взаємозалежності між економічними процесами і явищами.  Виділяються такі основні групи законів:

1. Закони, що діють протягом різних історичних періодів:

   1. всезагальні економічні закони (властиві всім суспільним способам виробництва);

   2. загальні економічні закони (діють у декількох економічних формаціях);

   3. специфічні економічні закони (діють у межах одного суспільного способу виробництва);

   4. стадійні закони (характерні для однієї зі стадій виробництва).

2. Закони сфер суспільного відтворення - виробництва, розподілу, обміну, споживання (закон розподілу праці, закон споживання тощо).

3. Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем. Економічною наукою вже відкрита і пізнана значна кількість законів економічної діяльності людей. Певна їх частина виникне та буде діяти на вищих етапах розвитку економічної системи й буде об'єктом дослідження наступних поколінь вчених економістів.

Економічні принципи - це теоретичні узагальнення, зміст яких складають певні допущення, усереднення, котрі відображають загальні тенденції розвитку економічної системи. їх функція, як і економічних законів, полягає у відображенні взаємозвязків між економічними явищами та процесами, але менш стійкими і такими, що мають менш обов'язковий характер.

5. Економічні потреби — ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності для забезпечення передусім власного добробуту та членів своєї сім'ї.Економічні потреби тісно пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням. Необхідність задоволення економічних потреб спонукає виробництво створювати необхідні життєві блага. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини. Економічні потреби забезпечують взаємозв'язок інтересів, цілей і засобів та умов життя людей. Потребами і прагненнями до їх задоволення зумовлені економічні відносини між людьми, підприємствами і країнами. За ступенем задоволення розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні (фактичні) потреби. Розрізняють також економічні потреби суспільства, класів, соціальних верств, прошарків і груп, економічні потреби окремих людей. Розвиток та задоволення потреб залежать від ступеня зрілості економічної системи. За первіснообщинного ладу людина задовольняла лише найелементарніші фізіологічні потреби з найнижчою мінімальною межею. Натепер у розвинутих країнах західні економісти налічують майже 11 тис. потреб, з-поміж яких переважна більшість — економічні. Постійне зростання потреб свідчить про дію закону всезагального економічного зростання потреб.

6.

У 1943 р. психолог Абрахам Маслоу висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали найнасущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині - більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження). За Маслоу людина - це "тварина, що постійно чогось хоче". Коли потреби найнижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов’язково наступного рівня ієрархії. Ієрархія Маслоу - дуже зручний засіб класифікації людських потреб, проте було б помилкою сприймати її як якусь жорстку схему. Зовсім не обов'язково, щоб потреби кожного рівня були цілком задоволені (а іноді це і неможливо), перед тим , як у людини з'являться більш "високі" спонукання. Насправді в кожний конкретний момент людиною рухає цілий комплекс потреб.

7. За Марксом, економічні відносини кожного даного суспільства визначаються насамперед як інтереси. Тож, економічні інтереси являють собою об’єктивні, зумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси виступають формою прояву і реалізації економічних потреб. Економічні інтереси — це усвідомлені економічні потреби, спонукальні сили. За ознакою суб’єктивності інтереси можна класифікувати як: особисті, групові, колект ивні, національні, відомчі, регіональні, загальнолюдські, суспільні. У системі інтересів виокремлюють ключові (головні) і другорядні. З урахуванням об’єкта інтересів останні можна класифікувати як: морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, інтереси режиму праці і відпочинку, грошово-фінансові, майнові та ін.З погляду часових аспектів інтереси розрізняють як поточ-ні і перспективні, з позиції усвідомлення вони бувають істин-ні, помилкові, неправильні, фальшиві. Носіями інтересів є індивіди, групи, класи, соціальні прошарки, господарюючі суб’єкти і т. д.

8. Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання. Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей. Економічні відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.

9.Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення . У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки.  Командно-адміністративна система - це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одер-жавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці" хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду.

10. Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку, не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки. Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:

• різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);

• високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства;

• оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;

• орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.

11. Власність — це система виробничих відносин між людьми та іншими суб'єктами з приводу привласнення різних об'єктів. Суб'єктами власності можуть бути фізичні та юридичні особи і держава в особі державних органів влади.Об'єктами індивідуальної власності і власності юридичних осіб можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, інші засоби виробництва, підприємства, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення.Об'єктами інтелектуальної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

В економічному розумінні власність являє собою складну систему економічних відносин, які існують у виробництві. Ця система включає:

1. а) відносини з приводу привласнення умов виробництва та його результатів;

2. б) відносини з приводу використання виробничих ресурсів;

3. в) економічні форми реалізації власності.

12. Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном. Володіння — це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Користування — це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

13. Основними формами приватної власності є : індивідуально-трудова, коли власником виступає одна особа, або сім'я; партнерська, коли колективне володарювання здійснюється певним колом людей (засновниками акціонерного товариства закритого типу); корпоративна, коли колективне володіння здійснюється колективом людей, склад якого постійно змінюється (акціонерне товариство відкритого типу). Різновидом індивідуальної власності є особиста власність. Розрізняють: трудову приватну власність, за якої власник є одночасно трудівником, наймана праця не застосовується; капіталістичну приватну власність, засновану на системі найманої праці. Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність є сімейною трудовою власністю. Індивідуалний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника. Партнерська власність є об'єднанням капітала або майна кількох фізичних чи юридичних осіб з метою здійснення спільної підприємницької діяльності. Корпоративна ( акціонерна ) власність - це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства є, крім капіталу, і інше майно, яке придбане в результаті господарської діяльності. Акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання. Межі між приватною і суспільною формами власності дуже рухомі, зміни пов язані з різнонаправленими процесами: націоналізації; роздержавлення. Однією з основних форм роздержавлення є приватизація.

14. Сутність перехідної економіки Час від початку реформування попередньої соціалістичної економіки до формування стійких та ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом. Економіка цього періоду зазвичай має назву перехідної. За своєю сутністю вона являє собою такий стан розвитку економіки, коли у цей конкретний історичний момент суспільство (країна) переходить від однієї цілісної системи до іншої. Головна мета такого розвитку — не просто формування ринку. Ринкова економіка виступає лише як засіб досягнення ефективнішої економічної системи. Досвід провідних країн світу стверджує, що такою системою, яка забезпечує високу ефективність господарювання, динамічний розвиток і високу якість життя, є соціально орієнтована ринкова економіка, тобто змішана. Остання, як відомо, характеризується активною участю держави в підтримці балансу між ринковою ефективністю і соціальною справедливістю та стабільністю. Тому завершення формування основ соціальної ринкової економіки — кінцева мета ринкової трансформації у постсоціалістичних країнах. Природно, що економічна трансформація є органічною складовою глибоких принципових змін у суспільстві — в політичному, державно-адміністративному устрої, а також в ідеології, внутрішній та зовнішній політиці. Така постсоціалістична трансформація відбувається в країнах СНД, Східної і Центральної Європи та Балтії. У навчальній літературі також розрізняють посттоталітарну трансформацію — це кардинальні реформи в Китаї та В’єтнамі, де передбачається розширення ринкових відносин при збереженні влади комуністичних партій та інших суспільно-політичних атрибутів соціалізму. Багато науковців вважають, що для формування стійких та ефективних ринкових відносин потрібен період 10—15 років. Дійсно, у розвинутіших східноєвропейських державах — Угорщині, Польщі, Чехії — ці процеси завершаться найближчим часом. Але у пострадянських державах вони відбуваються набагато важче. В цілому особливість і складність такого переходу зумовлена тим, що переплітаються ген етично різнорідні (соціальні та економічні) елементи і відносини. З цього випливає як «заплутаність» самих відносин, так і складність їх дослідження. Це, по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю. Таким чином, перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переламну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної, ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному принципі, що всі зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як зміни у цілісній економічній системі випливають з безпосереднього її функціонування та вдосконалення. Специфічні риси перехідної економіки Для перехідної економіки характерні такі специфічні риси. Перша. Наявність у ній перехідних економічних форм, в чому власне і виявляється одночасне співіснування елементів господарювання змінювальної і змінюючої систем, тобто поєднання старого і нового. Суттєве методологічне значення має і те положення, що самі ці форми тому й перехідні, оскільки не є і не можуть бути кінцевою метою розвитку. Вони завжди були, є і будуть засобом її (основної мети) досягнення, займаючи проміжне становище між відповідними системами (у цьому випадку між адміністративно-командною і змішаною). Наприклад, в економіці сучасної України мають місце відносини оренди з викупом, які є перехідними формами власності: від державної до колективної, кооперативної або приватної. У своїй діалектиці перехідні форми економічних відносин виражають взаємозв’язок, суперечливість, стрибкоподібність, але тенденцій розвитку. Квінтесенцією боротьби між суспільною (що відходить) і приватною (що приходить) формами власності є процеси роздержавлення і приватизації та глибоке розшарування українського суспільства. Друга. Перехідна економіка історична, оскільки вона має обмежений характер у часі, тобто визначається в системі координат «від» і «до»: від демонтажу командної системи і до початку функціонування змішаної. Історизм переходу полягає і в тому, що він відбувається в конкретній країні — Польщі, Росії, Україні та ін. Третя. Перехідна економіка нестабільна і нестійка. Внутрішньо нестійкий характер її зумовлюється постійним пошуком, апробацією нових економічних форм, які були б динамічнішими та ефективнішими. (Тут ми абстрагуємось від здатності економіки до глибоких криз. Ця проблема буде розглянута з іншого боку: як закономірність.) У ній немає певного стрижня — рівноваги, яка б постійно автоматично генерувала відновлення. Одночасно будь-які економічні відносини досить чітко виявляють свою суперечливість та швидко вичерпують свій діючий потенціал. Наприклад, сертифікатна приватизація в Україні*2, коли «вичерпала свої можливості» (яких, до речі, і не було), перейшла у відкриту стадію грошової приватизації. 2: {З нашої точки зору, сертифікатна приватизація — досить сумнівний задум і безплідний захід для основної маси народу. Більше того, елементарне його пограбування.} Четверта. Альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Це означає, що її підсумки і результати можуть бути різними. На це впливає і співвідношення соціально-політичних сил, що виступають за підтримку тих чи інших форм, методів ринкових перетворень економіки. Боротьба між ними не гарантує наперед визначеного результату. Так, в Україні тісно переплелися старі форми — адміністративне управління занадто великим державним сектором, з новими економічними формами, зокрема приватним сектором. Значного розвитку набули такі деформовані явища, як тіньова економіка (до 50 % ВВП), безконтрольна з боку суспільства приватизація, масштабна корупція серед управлінських структур різного рівня, силові (і навіть злочинні) методи економічного спілкування. Тому за умов ринкової трансформації перед Україною постає проблема істотної корекції реформ і надання цьому прогресу цивілізованого характеру, незалежно від того, що говорять і під якими прапорами, гаслами виступають їх різні ідеологи. Виокремлюючи риси перехідної економіки, не слід забувати й про те, як взагалі функціонує економіка, тим паче перехідна. Одна з аксіом економічної теорії постулює: економічні закони діють у формі тенденції. Це знаходить свій вияв в інерційності економічного розвитку, що ігнорувати в перехідній економіці неприпустимо. Інерційність економічного розвитку об’єктивно призводить до збереження в перехідній економіці старих, відмираючих економічних форм протягом відповідного періоду. Тому виникає об’єктивна необхідність поступової перебудови існуючої системи господарювання, тобто економічного механізму старої системи. Очевидно, таке завдання непідсильне суспільству ні «за 500 днів», ні за 5 років. Порушувати питання таким чином — прояв елементарної економічної некомпетентності та авантюризму. Уся сутність інерційності полягає в забезпеченні спадкоємності перехідної економіки із висхідним станом і забезпеченні плавної його трансформації, еволюції в цілісну нову, досконалішу систему. Перехідні процеси можуть різнитися залежно від того, чи вони є цілеспрямованими і керованими з боку суспільства (держави), чи природно-еволюційними (стихійними) або стрибкоподібними.

15. Суспільне виробництво: суть, структура Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати. Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле. За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей: 1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура. Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво. Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва.Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.

16. Суспільне виробництво — сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Традиційно складається з двох сфер: матеріальне; нематеріальне. Матеріа́льне виробни́цтво — виробництво, безпосередньо пов'язане з виготовленням матеріальних цінностей або з наданням матеріальних послуг: перевезення вантажів, виконання будівельних, монтажних, земельних, ремонтних робіт. Метою матеріального виробництва є випуск продукції, що задовольняє потреби людини або системи. Нематеріа́льне виробни́цтво — це сфера суспільного виробництва, в якій виробляються: нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське харчування, пасажирський транспорт та зв'язок (що обслуговує населення), побутове обслуговування, охорона здоров'я тощо; духовні цінності: освіта, культура, мистецтво тощо.

17. Фактори виробництва - це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній науці поряд з поняттям "фактори виробництва" використовується і така категорія як "ресурси виробництва". Чотири факторна класифікація елементів виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці вважалась класичною і наче б завершеною.

фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг. В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства. Людський капітал - сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва. Капітал - це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили. Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі. При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак:- по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29 % від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь - 42 млн га; - по-друге, земля е невідтворюваним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити; - по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для суб'єктів господарювання; - по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально; - по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін.Все сказане вище дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та невідтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати. Наука - це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства. Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва (працю, капітал, підприємницькі здібності, інформацію, природокористування), збагачує їх якісно новим змістом. Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.

18. Ефекти́вність виробни́цтва — найважливіша якісна характеристика господарювання на всіх рівнях. Під економічною ефективністю виробництва розуміється ступінь використання виробничого потенціалу, що виявляється співвідношенням результатів і витрат суспільного виробництва. Чим вище результат при тих самих витратах, тим швидше він зростає в розрахунку на одиницю витрат суспільно необхідної праці, та чим менше витрат на одиницю корисного ефекту, тим вище ефективність виробництва. Узагальнюючим критерієм економічної ефективності суспільного виробництва виступає рівень продуктивності суспільної праці. Ефективність виробництва — це показник діяльності виробництва по розподілу й переробці ресурсів із метою виробництва товарів. Ефективність можна вимірити через коефіцієнт — відношення результатів на виході до ресурсів на вході чи через обсяги випуску продукції, її номенклатури. Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється при визначеній взаємодії трьох визначальних його факторів: персоналу (робочої сили), засобів праці й предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал виробляє суспільно корисну продукцію чи виробничі й побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце витрати живої й упредметненої праці, а з іншого — результати виробництва. Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу й рівня їхнього використання.

19. Соціальна та економічна ефективність Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь вдоволення особистих потреб суспільства. Вона показує, наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то, звичайно, дане суспільне виробництво є соціально ефективним. Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату, її визначають за такою формулою: Е=П/З де П- вартість продукту, З - матеріально-грошові затрати. В результаті одержуємо показник, що характеризує величину затрат на одиницю створеного продукту. Чим дешевше, з меншими затратами обходиться суспільству виготовлення матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим буде вищою економічна ефективність суспільного виробництва. Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут народу, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соціальної ефективності виступає вирішальним фактором раціонального та економного ведення господарства в інтересах суспільства та окремих його членів.

20. Історія розвитку людського суспільства знає дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну. Форма суспільного виробництва виражає певний спосіб організації його господарської діяльності. Історично першою формою організації суспільною виробництва було натуральне господарство. Натуральне господарство - це такий тип організації виробництва, при якому вироблені продукти призначені для задоволення власних потреб тих хто їх виготовив, тобто продукти праці не приймають товарної форми слугують для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками. Характерними рисами натурального виробництва є слідуючи: — замкнутість економічної діяльності, тобто кожна господарська одиниця є самостійною, спирається на свої власні виробничі та природні ресурси і забезпечує себе всім необхідним для життя; — переважання ручної праці, примітивних засобів виробництва, най простіших форм організації праці, Існуванням простого відтворення; — відсутність обмінних процесів; — панівна форма суспільного виробництва в усіх докапіталістичних формаціях. Натуральне виробництво притаманне такому рівню продуктивних сил і такому типу виробничих відносин, які визначають дуже обмежену ціль виробництва, підпорядковують Його задоволенню потреб незначних за обсягом і примітивних за характером.

21. Благо - все те, що здатне задовольняти людські потреби, наприклад, плоди природи, продукти праці, послуги, будь-які явища, що задовольняють певні потреби людини, відповідають її інтересам, цілям та прагненням. Неекономічні блага надаються людині природою, тобто без прикладання її праці, у необмеженій кількості (наприклад, повітря, морська вода, сонячне тепло та ін.).Економічні блага - це блага економічної (трудової) діяльності людини, які існують в обмеженій кількості.

Товар -це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну (купівлі- продажу на ринку). Згідно з класичною теорією найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і вартість. Споживча вартість - це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини. Оскільки товар задовольняє потреби не самого виробника, а іншої особи, то він має не просто споживчу вартість, а суспільну споживчу вартість, тобто є споживчою вартістю для інших. Вартість товару - це уречевлена в товарі суспільна праця виробника. Вартість проявляється за допомогою зовнішньої форми її відбиття - мінової вартості. Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням (пропорцією)" в якому товар одного роду обмінюється на товар іншого виду.

22. Закон вартості - це закон, який передбачає, що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів У ринковій економіці закон вартості виконує такі функції (рис. 5.16): - стихійно регулює суспільне виробництво; - стимулює розвиток продуктивних сил суспільства; - обумовлює економічну і соціальну диференціацію товаровиробників. Регулювальна роль закону вартості виявляється в тому, що через механізм коливання цін навколо вартості відбувається розподіл робочої сили і капіталу між різними галузями виробництва, внаслідок чого стихійно досягається певна пропорційність, збалансованість між сарерами суспільного виробництва.

Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Кожний товаровиробник в умовах конкуренції і загрози розорення прагне здобути найбільший прибуток. Цього можна досягти, якщо індивідуальна вартість його товару буде нижчою, ніж суспільна, ринкова вартість, а це можливо за умови зменшення індивідуальних затрат праці на виробництво товару на основі впровадження нової, продуктивнішої техніки, поліпшення організації виробництва тощо. Але оскільки до цього постійно прагнуть усі товаровиробники, це зумовлює загальний технічний прогрес, зростання продуктивних сил суспільства. Таким чином, закон вартості виступає рушійною силою розвитку продуктивних сил. Закон вартості спричиняє диференціацію, розшарування товаровиробників. В умовах конкуренції відповідно до закону вартості економічні переваги стимулюють дії товаровиробників, які домоглися зниження індивідуальної вартості своїх товарів порівняно із суспільною, і навпаки, потерпають ті товаровиробники, у яких індивідуальна вартість товару вища за суспільну.

23. На стадії виникнення товарного виробництва обмін був рідкісним і випадковим. Досить рідко общини обмінювали свої вироби на інші. Але з розвитком поділу праці, підвищенням її ефективності кількість продукції збільшувалась і обмін ставав частішим, а згодом і регулярним. Він набував характеру ділових господарських стосунків. І коли в обмін стали систематично надходити у великих кількостях продукти праці, виникли певні труднощі, бо потреби обох учасників цього процесу збігалися рідко. Отже, гроші виникли в процесі розвитку обміну внаслідок виділення з нього окремого товару, який виконував роль загального еквівалента. Вони виконують роль посередника у зв'язках між товаровиробниками і спрощують мінові операції. Він і тепер може мати місце в період економічної нестабільності. Але він має свої недоліки: 1) виникають складнощі в знаходженні партнера з відповідними потребами. Наприклад, працівникові взуттєвої фабрики видали зарплату взуттям. Йому необхідно обміняти її на інші продукти. Звичайно, що знайти партнера, якому потрібне саме таке взуття і який має потрібні продавцеві товари, важко. І ця справа ускладнюється зі збільшенням предметів обміну; 2) збільшується тривалість обміну. Це пов'язано з тим, що в умовах натурального обміну потрібно більше часу на пошук партнера для обміну. Треба знайти суб'єкта з необхідним товаром і бажанням ;3) уповільнюється розвиток виробництва і розширення господарських структур. Якщо товар реалізується повільно, то це стримує розвиток виробництва. При натуральному обміні стають довшими всі фази виробничого циклу — пошук ресурсів, виробництво і збут. Унаслідок цього стає повільнішим оборот капіталу; 4) збільшуються затрати на реалізацію і зберігання товару. Обмін товарів на гроші дає можливість подолати ці недоліки. Грошовий обмін — це така форма обміну, коли люди спочатку обмінюють свої товари на гроші, а потім за гроші купують інші товари. Гроші тут виступають у формі посередника, проміжної ланки обмінних операцій. Товар обмінюється через посередника — гроші. Здається, що обмінні операції ускладнюються. Однак тут зробити обмін удвоє простіше, ніж поміняти товар на товар. гроші виконують певні функції: 1. Засобу обігу товарів. Продукти праці в розвинутому товарному виробництві обмінюються через посередника. Ним є гроші. Це спрощує обмін, прискорює його. Гроші можна використовувати для будь-яких купівель. 2. Міри цінності (вартості) товару. Гроші виступають як загальноприйнята одиниця обліку цінності різних товарів. Вони є вигідним і єдиним мірилом цінності. За допомогою грошей встановлюється ціна товару, порівнюються їх цінності, вимірюється багатство. 3. Засобу збереження цінності або нагромадження. Власник товару, продавши його, одержує гроші. Через певний час за одержані гроші (за відсутності інфляції) він зможе купити відповідну кількість інших товарів. 4. Засобу платежу. У результаті виникнення кредитних відносин між товаровиробниками, гроші, виступаючи засобом сплати боргового зобов'язання, виконують функцію засобу платежу. Маючи таку функцію, вони обслуговують широку сферу розрахунків, включаючи оплату праці, сплату податків, виплату трансфертних платежів і так далі. 5. Світових грошей. У цій функції вони виступають на світовому ринку. У минулому функцію світових грошей виконувало золото. Зараз воно є звичайним товаром, а функцію світових грошей виконує американський долар.

24. В процесі купівлі-продажу товарів, надання послуг, а також виконання різних видів зобов'язань в грошовій формі здійснюються розрахунки та платежі, які відбуваються і при розподілі та перерозподілі грошових коштів. Сукупність всіх грошових платежів утворює грошовий оборот.Класична модель кругообігу товарів та послуг, якими обмінюються підприємства (фірми) і домашні (сімейні) господарства (населення), врівноважена відповідним потоком грошових платежів, що здійснюються при обміні. Підприємства і населення, пов'язані між собою двома групами ринків: продуктів та ресурсів. Ринки продуктів – це ринки, на яких населення, підприємства купують вироблені іншими підприємствами товари та послуги. Населення витрачає одержані ними доходи на придбання споживчих товарів, а підприємства продають свої продукти населенню та іншим підприємствам з метою одержання виручки, необхідної для продовження процесу виробництва. Ринки ресурсів – це ринки, на яких населення, підприємства купують ресурси, необхідні для виробництва – робочу силу, капітал, природні ресурси. Населення та підприємства продають ресурси, що належать їм, за відповідні грошові платежі, які виступають у вигляді заробітної плати, процентного доходу, рентних платежів, прибутку. У наведених рисунках товари і ресурси рухаються за часовою стрілкою, а відповідні платежі – в протилежному напрямку. Процеси, показані стрілками, називаються потоками, оскільки вони безперервні та довготривалі, вимірюються в одиницях (наприклад, в гривнях за певний період: рік, місяць, день). З усіх потоків найбільш важливими є: - національний (сукупний) продукт, тобто загальна вартість всіх виготовлених виробів та послуг; - національний доход, що характеризує сукупний доход, одержаний населенням, включаючи заробітну плату, ренту, процентні виплати. Кількісним вимірником товарних потоків є гроші. Кількість грошей в обігу можна визначити виходячи з наступної залежності: МV=РQ де, М – кількість грошей (грошова маса), V – швидкість обігу грошей, Р – рівень цін, Q – реальний національний продукт. 2.4 Закон грошового обігу Закон вартості і форма його прояву у сфері обігу (закон грошового обігу) характерні для всіх суспільних формацій, в яких існують товарно-грошові відносини. Аналізуючи шляхи розвитку форм вартості грошового обігу, К. Маркс вивів закон грошової о обігу, сутність якого виражається в тому, що кількість грошей, необхідних для виконання функцій засобу обігу, повинна дорівнювати сумі цін товарів, що реалізуються, яка поділена на число обертів (швидкість обороту) однойменних одиниць. Закон грошового обігу виражає економічну взаємозалежність між масою товарів в обігу, рівнем їх цін і швидкістю обігу грошей. Розвиток кредитних відносин обернено впливає на кількість грошей. Зменшення кількості грошей викликане погашенням шляхом взаємозаліку певної частини боргових вимог і зобов'язань. Кількість грошей для обігу і платежу визначається в умовах розвинутого кредитного господарства наступними умовами: • загальним обсягом товарів та послуг, що знаходяться в обігу (пряма залежність);• рівнем товарних цін і тарифів на послуги (пряма залежність, так як чим вищі ціни, тим більше потрібно грошей); • ступенем розвитку безготівкових розрахунків (обернена залежність); • швидкістю обігу грошей, в тому числі кредитних (залежність обернена). Таким чином, закон, що визначає кількість грошей в обігу, набуває наступного вигляду: Кількість грошей, які необхідні для обігу: Сума цін товарів, що реалізуються Сума цін товарів, проданих в кредит Сума платежів по боргових зобов'язаннях Сума платежів, що взаємно погашаються Середня кількість оборотів грошей як засобу обігу та як засобу платежу Таким чином, на кількість грошей, необхідних для обігу, впливають різні фактори, які залежать від умов розвитку виробництва. Грошова маса - це сукупність купівельних, платіжних та накопичу вальних засобів, яка обслуговує економічні зв'язки, належить фізичним та юридичним особам, а також державі. Це важливий кількісний показник руху грошей. З розвитком форм товарного обміну та платіжно-розрахункових відносин склад та структура грошової маси зазнали значних змін. На початку XX століття при золотому обігу структура грошової маси була в розвину тих країнах наступною: золоті монети складали 40%, банкноти та інші кредитні гроші - 50%, і залишки на рахунках кредитних установ - 10%; напередодні Першої світової війни - відповідно 15, 22 і 67%. Вилучення золотих грошей спочатку з внутрішнього обігу, а надалі із зовнішнього внесло якісні зміни в структуру грошової маси. Повноцінні гроші (золоті) повністю зникли з обігу, домінуюче положення зайняли нерозмінні кредитні гроші, які стали функціонувати в готівковій та безготівковій формах. Для аналізу зміни руху грошей на певну дату і за певний період у фінансовій статистиці спочатку в економічно розвинутих країнах, а надалі і в нашій країні, стали використовувати грошові агрегати МО, М1, М2, МЗ, М4.Агрегат МО включає готівкові кошти в обігу: банкноти, металеві монети, казначейські білети (в деяких країнах). Металеві монети, що складають незначну частину готівки (в розвинутих країнах 2-3%), дають можливість особам здійснювати дрібні розрахунки. Ці монети карбуються з дешевих металів. Реальна вартість монети значно нижча за номінальну, щоб не допустити їх переплавку з метою прибуткового продажу у формі зливків.

25. Грошова система, її структурні елементи і основні типи. Грошова система – це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в певній країні й законодавчо закріплена державою. Елементи грошової системи: 1. Назва національної грошової одиниці; 2. Вид грошових знаків і характер їхнього забезпечення; 3. Порядок грошової емісії, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг; 4. Встановлення курсу національної валюти і порядок її обміну на іноземну; 5. Наявність державних фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні. Грошова система: 1. Металева: Біметалізм – система, де роль загального еквівалента законодавчо закріплюється на рівних правах за двома благородними металами – золотом і сріблом. Монометалізм – це грошова система, в якій роль загального еквівалента закріпляється за одним благородним металом – золотом. Розрізняють 4 різновиди золотого монометалізму: золотомонетний стандарт, золото зливковий станд., золото девізний станд., золото доларовий станд.. 2. Паперово-кредитна. Кредитні гроші – це знаки вартості, які функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Види кредитних грошей: Вексель – це письмове боргове зобов’язання, в якому вказані величина грош.боргу, строки його виплати. Простий вексель – в., підписаний однією особою на імя іншої особи, який не може бути переданий третій особі. Переказний вексель (тратта) – в., який можна передавати третій особі. Комерційний вексель – це боргове зобов’язання, яке підприємці видають один одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу (в борг). Банкнота – це вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель. Чек – це письм.розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на ін.рахунок певної суми грошей (іменні, ордерні, на пред’явника). Кредитна картка – це імен.платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою. Електронні гроші – це магнітні носії платіжної інформації, які замін.паперові гроші, чеки та ін. грош. Документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем.

26. Валютні курси , види валютних курсів. Конвертованість грошей. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни. Види: 1.За методом котирування (прямі; непрямі); 2.За строками котирування (спот-курс; форвард-курс; крос-курс); 3.За механізмом регулювання (плаваючий; фіксований; змішаний); 4. За суб’єктами угоди (курс покупця; курс продавця). Конвертованість валюти означає ступінь її здатності вільно обмінюватися на національні грошові одиниці інших країн. Вона передбачає відкритість економіки, лібералізацію зовн.торгівлі, вільну міграцію капіталу та ін. Види: 1. Повна (вільна) конвертованість. 2. Часткова конв.. 3. Внутрішня конв.валюти. 4. Зовнішня конв.валюта. 5. Замкнена (неконвертована) валюта.

27. Поняття кредитних грошей та їх види.

Кредитні гроші – це знаки вартості, які функціонують на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Види кредитних грошей: Вексель – це письмове боргове зобов’язання, в якому вказані величина грош.боргу, строки його виплати. Простий вексель – в., підписаний однією особою на імя іншої особи, який не може бути переданий третій особі. Переказний вексель (тратта) – в., який можна передавати третій особі. Комерційний вексель – це боргове зобов’язання, яке підприємці видають один одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу (в борг). Банкнота – це вексель банку, за яким пред’явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель. Чек – це письм.розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на ін.рахунок певної суми грошей (іменні, ордерні, на пред’явника). Кредитна картка – це імен.платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою. Електронні гроші – це магнітні носії платіжної інформації, які замін.паперові гроші, чеки та ін. грош. Документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем.

28. Сутність інфляції , її типи, основні причини інфляції.

Інфляція – це знецінення грошей, спричинене диспропорційним суспільним виробництвом і порушенням закону грош.обігу, яке виявляється в стійкому зростані цін на товари та послуги. Типи: 1. Залежно від переважаючого впливу факторів (інфляція попиту; інфляція пропозиції); 2. За темпами зростання (повзуча; галопуюча; гіперінфляція); 3. За характером прояву (відкрита; прихована); 4. За співвідношенням темпів зростання цін на товари (збалансована; незбалансована); 5. За ступенем прогнозування (очікувана; неочікувана). Причини: Порушення пропорцій суспільного виробництва; Надмірна емісія паперових грошей; Дефіцит державного бюджету; Монополізація виробництва.

29. Зміст, основні принципи та ознаки підприємництва.

Підприємництво: 1.Економічна категорія: відносини між суб’єктами госп.діяльності, які забезпечує максимізацію дохід, підриває монополію конкурентів, створює свою власну монополію. 2. Тип господ.поведінки: ґрунтується на самостійності та незалежності суб’єктів стосовно вибору. 3. Госп.мистецтво: постійна економічна, організаторська та управлінська творчість з метою пошуку способів адаптації і прагнення до змін. 4. Метод економічного мислення: характеризується оригінальністю ідей та підходів до вирішення госп.проблем. Принципи: орієнтація на запити, смаки та уподобання споживачів; прагнення бути на вістрі подій, що відбуваються в інноваційній сфері економіки; максимальне використання конкуретних переваг; дотримання принципів ділової етики; постійний творчий пошук.Ознаки: самостійність; новаторство; ініціатива; творчість; ризикованість; економічна та соціальна відповідальність; масштабність мислення; діловитість.