Тема 14. Лекція 15. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.) (2 год.).

Друга світова війна була найтрагічнішим періодом в історії людства. Повною мірою це стосується й України. Війна залишила глибокий слід в історичній долі України, понівечивши долі мільйонів людей, завдавши величезних матеріальних збитків. Метою лекції є вивчення основних подій Другої світової війни на території України, їх характеристика та з’ясування значення цього періоду в історії України. Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

1) Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР. Радянізація західноукраїнських територій.

2) Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941-1942 рр. Причини поразок Червоної армії на початку війни.

3. Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.). Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.

4. Рух опору проти німецько-фашистського режиму на території України. Радянський партизанський рух. Збройна боротьба формувань ОУН-УПА.

5. Завершення Другої світової війни. Внесок народу України в перемогу над фашизмом.

14.1 Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР. Радянізація західноукраїнських територій

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску Німеччини, почала розвалюватися. За цих умов українське питання стало важливим чинником у міжнародній політиці. Напередодні війни виявилися три групи країн, які були зацікавлені у вирішенні українського питання:

1. СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися утримати вже підвладні їм землі й за можливості приєднати нові.

2. Англія, Франція і США - намагалися у цей спосіб задовольнити свої геополітичні інтереси;

3. Німеччина, яка боролася за світовий простір і претендувала на українські землі, та Угорщина, що була незадоволена умовами Тріанонського миру 1920 р. і активно домагалася повернення Закарпаття.

Самі ж українці не могли вирішити власні проблеми.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Вже в березні-травні 1933 р. рейхсляйтер Розенберг здійснив напівофіційні візити до Лондона і Локарно, де обґрунтував план поділу СРСР шляхом відриву від неї України.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Окрім Німеччини, зацікавленість у Закарпатській України виявили Польща та Угорщина.

6 березня 1939 р. німецькі війська окупували Богемію і Моравію. Гітлер дав дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України. Цими діями Німеччина поширювала свій вплив на Схід. Радянський Союз за цих умов пішов на зближення з гітлерівською Німеччиною.

23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років, в якому заявлялося, що обидві сторони хочуть зміцнити справу миру: зобов¢язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної; не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв¢язувала б війну проти однієї з них; не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, вирішувати конфлікти лише шляхом дружнього обміну думками. Водночас було підписано і таємний пакт до нього, який складався з трьох основних статей: ст.1. вносила до російської зони впливу Фінляндію, Естонію, Латвію; ст.2. визначала межу зон впливу в Польщі по лінії річок Нарев - Вісла - Сян”; ст.3. відзначала “інтереси СРСР щодо Бессарабії”. Ці документи приводили до поділу світу на сферу впливу двох тоталітарних держав - СРСР та Німеччини.

Результатом Мюнхенської згоди і пакту “Молотова - Ріббентропа” стало розв¢язання Другої світової війни нападом фашистських військ на Польщу 1 вересня 1939 р. У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням новітньої тактики, де провідна роль відводилася танкам і авіації. 17 вересня у Польщу зі Сходу увійшли радянські війська.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний союз був підтверджений Договором про дружбу і кордон, який формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу Радянського Союзу. У Західній Україні було інспіровано “відновлення” радянської влади - 22 жовтня організовано вибори і робота Народних Зборів у Львові, які звернулись із проханням про входження до СРСР (в декларації Народних Зборів йшлося про возз¢єднання з Радянської Україною).

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся з ультимативними вимогами до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Північну Буковину і Бессарабію. Таким чином, вперше українці об¢єдналися в межах однієї держави.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, ліквідована поміщицька та церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров¢я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення. Водночас почалося механічне перенесення на цю територію “казармового” соціалізму. Йшов процес руйнування створених західними українцями соціально-політичної та культурної інфраструктури: депортовані на схід відомі українські політичні лідери, ліквідовані численні кооперативи, припинили діяльність товариства “Просвіти” тощо. Із політичних організацій залишилася більш-менш дієздатна підпільна мережа ОУН.

Навесні 1940 р. розпочалися масштабні репресії, головними жертвами яких стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики та політичні лідери. Протягом 1939-41 рр. з західних земель на схід було депортовано близько 550 тис. осіб.

14.2 Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої на території України у 1941-1942 рр. Причини поразок Червоної армії на початку війни

22 червня 1941 р. Німеччина раптово напала на СРСР. Український напрямок для Гітлера був одним з головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтує наступ на Ленінград та Київ. Така зміна була зумовлена декількома чинниками: економічними - захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни; воєнними - окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати” Крим, який Гітлер називав “радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках”; морально-політичними - взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу Червоної армії.

На території України групі німецьких армій “Південь”, якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої. Більше двох місяців (липень-вересень) тривала облога Києва. Велике стратегічне значення мала оборона Одеси, яка тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку.

Причини поразок на початковому етапі війни були наступні: некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, репресії в армії, багато тактичних прорахунків та ін. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

14.3 Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.). Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою.

Концентровано політика “освоєння” східного простору була викладена у плані “Ост”, який був розрахований на 30 років та побудований на “теорії” расової винятковості німецької нації: народи, що населяли СРСР передбачалося піддати масовому знищенню й відселенню на інші території.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Їй також була віддана “Трансністрія” - землі між Бугом і Дністром. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт “Галичина”, що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця на окупованій території УРСР був створений рейхскомісаріат “Україна”, на чолі якого став Еріх Кох. Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловоградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

За українцями не визнавали права на будь-яке державне існування, а територію України розглядали як “німецький простір”. Українська нація була оголошена “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Діяла комендантська година, за порушення якої мирних людей розстрілювали на місці. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, в яких примушували працювати селян під суворим контролем з ранку до пізнього вечора.

Тяжке політичне і економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби.

Німці планували щорічно знищувати 10 млн. не арійців. Спеціальні частини СС знищили 900 тис. євреїв в Україні. Тільки за п¢ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру розстріляли понад 50 тис. мирного населення - євреїв, українців, росіян. Крім Києва найбільшими “фабриками знищення” були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів нараховувалося на території України понад 250. Також фашисти організовували масове винищення військовополонених, нищили сотні населених пунктів.

За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб.