20. Принципи конституційного статусу особи в зарубіжних країнах та їх юридичний зміст.

Правовий статус людини і громадянина визначається як юридично закріплене становище індивіда в державі. При цьому важливо звернути увагу на те, що конституційний статус є єдиним і однаковим для усіх громадян держави, незалежних від конкретних обставин. Якщо і мають місце якісь обмеження загального правового статусу людини і громадянина, то вони мають бути передбачені в принципах і нормах Конституції.

Принципи правового регулювання статусу людини і громадянина — це певні теоретичні узагальнення, акумульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку і які пронизують увесь зміст природи прав і свобод людини. Не завжди принципи, які визначають статус особи, явно виявляються у статтях законів. У багатьох державах вони відображені імпліцитно, тобто як такі, що розуміються. У сучасному світі важко знайти країни, в яких неухильно і безальтернативно додержувались би будь-якого правового принципу. Вже в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. знаходимо такі слова: "Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах".

У конституційному праві зарубіжних країн свобода сприймається як відсутність широких обмежень діяльності особи. Отже, держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної людини. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення в текстах конституцій багатьох держав.

Принцип рівності. Принцип юридичної рівності означає, що держава і закон однаково ставляться до кожної людини, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень у зв’язку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним і майновим становищем, участю в політичних організаціях. Можливо також, що рівність громадян випливає і з змісту і конструкції норм, які закріплюють права, свободи людини. Якщо в конституції записано: "ніхто не може бути підданий…", "кожний має право…", "усім гарантується…", то логіка таких норм явно розуміє, що закон і держава не роблять між людьми відмінностей у питанні про визнання за ними прав і свобод.

З-поміж проявів рівноправності варто виділити такі, як участь у суді на рівних з іншими сторонами процесуальних умов, захист державою рівності сторін у договірних відносинах, рівне виборче право, рівність у виконанні обов’яз­ків тощо.

Що ж до встановлення законом нерівних прав громадян, то така практика не відповідає загальнолюдським цінностям, тобто міжнародним стандартам, і зветься дискримінацією — відмінностями у правах.

21. Громадянство. Способи його набуття в зарубіжних країнах.

Громадянство — поняття властиве для держави із республіканською формою правління. Найбільш поширеним у науці конституційного права зарубіжних країн є визначення громадянства як сталого політико-правового зв’язку між людиною і державою, що виражається у сутності їх взаємних прав, обов’язків і відповідальності.

Конституційна теорія і практика до основних характеристик громадянства відносять: 1) громадянство — правовий стан, який виражається, з одного боку, в його загальному правовому нормуванні, а з іншого — в індивідуальному юридичному оформленні громадянства кожної людини; 2) сталий характер відносин громадянства, існуючих постійно, як правило, від народження до смерті громадянина, що має загальний порядок припинення і не припускає однобічного розірвання громадянства; 3) двосторонній зв’язок людини з державою, який виражається у сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності, що грунтується на визнанні та поважанні гідності, основних прав і свобод людини; 4) розповсюдження на громадянина суверенної влади як внутрі країни, так за її межами^.

Законодавство більшості держав, як правило, закріплює порядок набуття громадянства окремо для дітей (у випадку народження) і для дорослих (у порядку натуралізації). Крім набуття громадянства такими способами, можливий і винятковий порядок: колективна натуралізація, оптація або вибір громадянства, реінтеграція або відновлення громадянства. Досить рідко громадянство набувається шляхом укладання шлюбу, в результаті усиновлення (удочеріння), октроювання, а також за іншими підставами.

Основним і об’єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, тобто набуття громадянства за народженням. Громадянство за народженням, визначається двома принципами — "права крові" (jus sanquinis) і "права грунту" (jus soli). Принцип "права крові" визнає громадянином будь-яку особу, котра народилася від громадян даної держави. У такому випадку не має значення на території якої держави народилася ця особа. Принцип "права грунту" означає, що громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території незалежно від громадянства батьків.

Другим найбільш розповсюдженим способом набуття громадянства є т.зв. укорінювання або набуття громадянства у порядку натуралізації. Натуралізація у вузькому розумінні цього слова може бути визначена як надання шляхом формального акта громадянства іноземцю за його клопотанням. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обов’язки, що й інші громадяни. Натуралізація має два основних різновиди: індивідуальна натуралізація і натуралізація внаслідок правонаступництва держав. Остання особливо актуальна для країн, що звільнилися, і для колишніх республік СРСР. Індивідуальну натуралізацію, можна поділити на натуралізацію, побудовану на власному виборі, і натуралізацію за законом.

Законодавство зарубіжних країн не визнає за собою права натуралізацію. За своїм характером натуралізація є дозвільною процедурою, пов’язаною з принципом державного суверенітету. Тому навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації ще не гарантує набуття громадянства.

Щодо натуралізації внаслідок правонаступництва держав, то вона виникає автоматично в результаті виникнення нових суверенних держав, а не після прийняття цією державою відповідного законодавчого акта.

Оптація — вибір громадянства у тих випадках, коли змінюється державна приналежність території, на якій проживає дана особа. Від натуралізації відновлення у громадянстві відрізняється спрощеним порядком вирішення цього питання.

Крім слова відновлення іноді застосовується термін "реінтеграція" — возз’єднання зі своєю колишньою державою. Репатріація (відновлення батьківщини). Він застосовується у досить своєрідних випадках, коли громадянство втрачало великі групи населення в силу важливих історичних подій.

Дароване (октройоване) громадянство. Воно надається за особливі заслуги і в особливому порядку. Бувають додаткові варіанти набуття громадянства. Громадянство може бути набуто шляхом укладення шлюбу.