32. Чому в 3 універсалах відстоювалась національно-територіальна автономія і лише у 4 проголошувалась політична самостійність України ?

У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом (22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, а Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. Після цього УЦР ухвалила ряд законів:

25 січня — про 8-годинний робочий день;

31 січня — про земельну реформу;

1 березня — про державний герб Української Народної Республіки;

2 березня — про грошову систему (під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);

2 березня — громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.

Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918, яка стверджувала республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які обирали Голову Всенародних Зборів.

Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 німецькі війська звільнили окуповані більшовиками українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через втручання німців у внутрішні справи української держави.

Німецький озброєний відділ навіть вдерся 28 квітня 1918 на засідання УЦР і заарештував двох міністрів УНР.

33.Досягнення, прорахунки та помилки ЦР Досягнення-Початок консолідації національних сил та визначення прагнень Центральної Ради. З самого початку, як підмітив Д. Дорошенко, революція йшла “без хребетного стержню”[1]. З ним погоджується О. Лотоцький, який вважав, що з перших днів березня ”українство <…> йшло не власним шляхом національним, а в фарватері російської революції”[2]. З приїздом до Києва М. С. Грушевського, ситуація змінюється. Вже перший з’їзд, в якому він брав участь, визначив, що “тільки демократично-федеративна республіка у складі Росії з національно-територіальною автономією України <…> забезпечить права українського народу”[3]. Боротьба за національно-територіальну автономію України у складі Росії стала провідною лінією в діяльності Центральної Ради в 1917 році. І хоча тоді М. С. Грушевський зазначав: “Однієї автономії не вистачить, якщо Росія, з котрою вона < Україна > буде зв’язана, зостанеться державою централізованою. Росія повинна стати федеративною державою”³, він навіть не здогадувався, що Центральна Рада зуміє досягти незалежності України.

Прорахунки

Зовнішня політика Центральної Ради викликала глибоке розчарування, по-перше, серед військових. Орієнтуючись спочатку на країни Антанти, вона всіляко відволікала справу укладання миру. Навіть наприкінці грудня 1917 р., коли антивоєнні настрої набули крайньої форми, генеральний секретар закордонних справ О. Шульгін виступав проти сепаратного миру.  “Більшовики,— підкреслював він,— хотять замирити сепаратно, а ми на це не згодні <…>. Ми стоїмо за загальний мир”

Помилки-військові Михайла Грушевського т М. Грушевський не бачив для України необхідності у постійному війську Більшість членів Центральної Ради теж схилялася до думки М. Грушевського і В. Винниченка, які були категорично проти формування і утримування власної армії []. “Військо і

військовослужбовці не мали ніколи популярності в кругах української свідомої інтелігенції”, –

свідчить З. Стефанів Вимоги, що їх висував військовий рух, а з ним і уся національно-

визвольна боротьба, не вміщувалися у вузькі рамки планованої федерації і викликали побоювання

лідерів Центральної Ради, що Тимчасовий уряд звинуватить їх у націоналізмі і сепаратизмі.